Хлопчик пообіцяв писати, добре працювати та не хвилюватися ні про батька, ні про Лілі Кавано, ні про Джека.

І згодом, коли слухняний син навчатиметься на останньому курсі Стенфорду або Єлю, Слоут познайомить його з Територіями. Річарду буде лише на шість чи сім років менше, ніж було йому самому, коли Філ Сойєр, в дим обкурившись трави в їхньому першому маленькому офісі в Північному Голлівуді, спершу здивував його, потім розлютив (бо Слоут був певен, що Філ кепкує з нього), а опісля заінтригував партнера (якщо чесно, Філ був надто обдовбаним, аби вигадати всю ту науково-фантастичну ахінею про інший світ).

А щойно Річард побачить Території — якщо він до того часу не здійснить це сам, — вони змусять його змінити свої переконання. Навіть короткий погляд у бік Територій похитне його віру у всезнання науки.

Слоут провів долонею по блискучій маківці та манірно підкрутив вуса. Голос сина завжди вселяв у нього дивний, незрозумілий спокій: поки Річард слухняно йде за ним, усе буде добре, добре і навіки-віків добре.[47] У Спрінгфілді, штат Іллінойс, та в Нельсон-гаузі у Школі Тайєра вже була ніч, тож Річард Слоут повертався зеленим коридорчиком назад до свого столу, можливо, згадуючи щасливі деньки, які давно минули або ще будуть, коли вони проїдуться іграшковою залізницею Слоута на узбережжі Каліфорнії. Він уже бачитиме сни, коли за сотню кілометрів на північ реактивний літак його батька збурить непорушну височінь неба. Тоді Морґан Слоут, сидячи в салоні першого класу, підніме шторку над ілюмінатором у надії побачити місячне сяйво та просвіт у хмарах.

Слоут хотів одразу піти додому. Його дім був за якихось півгодини від офісу — можна перевдягнутися, попоїсти, можливо, нюхнути дрібку кокаїну, перш ніж їхати в аеропорт. Натомість йому доведеться мчати автострадою в Маріну:[48] консультація з клієнтом, що був на межі нервового зриву та міг вилетіти з фільму, зустріч із натовпом шкідників, які заявляли, що проект «Сойєр & Слоут» на Маріна дель Рей забруднює пляж — і то були справи, які неможливо відкласти. Але Слоут пообіцяв собі, щойно владнає все з Лілі Кавано та її сином, почне викреслювати деяких клієнтів зі свого списку — він зараз мав упіймати рибку жирнішу. Тепер він керуватиме цілими світами, і його акції становитимуть куди більше, ніж нещасні десять відсотків. Озираючись назад, Слоут не міг збагнути, чому він узагалі так довго терпів Філа Сойєра. Його партнер ніколи не грав по-справжньому, заради перемоги; він завше перебував у полоні сентиментальних переконань про відданість і честь. Його псувала вся та маячня, яку розповідали дітям, щоб трохи виховати їх, перш ніж остаточно здерти з їхніх очей шори. Банальність, якщо зважати на ставки, за якими він грав тепер, але Слоут не міг забути, що Сойєри перед ним у боргу, отож бо. У грудях запекло так сильно, як під час серцевого нападу, варто було йому подумати, наскільки великим був той борг. По дорозі до свого авто, що стояло на сонячній стоянці за будинком, Слоут засунув руку в кишеню піджака та дістав зім’яту упаковку «Ді-Джел».[49]

Філ Сойєр завжди недооцінював його, і образа досі жалила Слоута. Оскільки Філ уважав його якоюсь дресированою гримучою змією, яку можна випускати лише за певних, цілком контрольованих ситуацій, інші були такої ж думки про нього. Черговий на парковці, селюк у ковбойському капелюсі з загнутими крисами, спостерігав, як він обходив невеличку машину, перевіряючи її на ум’ятини та подряпини. «Ді-Джел» майже загасив вогняну кулю в Слоутових грудях. Він відчував, як комірець ставав липким від поту. Черговий добре розумів, що краще не підлещуватися: минулого тижня Слоут три шкури з нього здер, коли знайшов маленьку подряпину на дверях «БМВ». Морґан бачив, як під час прочуханки зелені очі селюка потемніли від люті, і раптом відчув такий виплеск радощів, що, не припиняючи лаятися, рушив до чергового з потаємними сподіваннями, що той таки наважиться його вдарити. Аж тут чолов’яга враз перегорів; вибачився і спокійно припустив, що, можливо, та мацюпунька прикрість трапилася деінде? Може, то через паркувальників ресторану? Бо ж ті кретини з машинами поводяться так… ну ви знаєте, свєту там ночами бракує, от і…

— Заткни свою смердючу пельку, — гаркнув Слоут. — Ця мацюпунька прикрість, як ти її назвав, коштуватиме мені вдвічі більше, ніж ти заробляєш за тиждень. Я мав би звільнити тебе негайно, і єдина причина, чому я цього не робитиму, це ймовірність, відсотків зо два, що ти маєш рацію. Вчора, коли я вийшов від «Чейзена», то міг і не глянути під ручку, може, ГЛЯНУВ, а може, НЕ ГЛЯНУВ, але якщо ти ще хоч раз скажеш мені щось більше, ніж: «Доброго дня, містере Слоут» чи «До побачення, містере Слоут», я звільню тебе так швидко, що ти вирішиш, ніби тобі відтяли голову.

Тож селюк спостерігав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловік знайде хоч найменший недолік на глянці авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерігався підходити ближче, навіть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом із вікна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирає з капота його «БМВ»: пташине гівно або плямку бруду. Ось тобі й ефективний менеджмент, друзяко.

Коли він виїхав з паркінгу, то перевірив дзеркало заднього виду та побачив на обличчі селюка вираз, подібний до того, що з’явився на фізіономії Філа Сойєра в останні хвилини його життя у віддаленій глушині Юти. Слоут усміхався до самого виїзду на автостраду.

Філ Сойєр недооцінював Морґана Слоута з часу їхньої першої зустрічі, коли обидва були новенькими в Єлі. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцінити — товстий вісімнадцятирічний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбіцій, він тоді вперше в житті вибрався кудись за межі Огайо. Слухаючи невимушені розмови своїх однокурсників про Нью-Йорк, про «21»,[50] про «Сторк Клаб» [51] і про те, як вони бачили Брубека[52] на Бейзін-стрит та Еролла Ґарнера[53] у «Ванґварді»,[54] він пітнів, намагаючись не виказати власного невігластва. «Я справді люблю центральну частину міста», — кидав він з усією невимушеністю, на яку був здатен, із мокрими від поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разів бачив, що долоні поцятковані синцями від нігтів.) «Яка центральна частина?» — спитав його Том Вудбайн. Усі навколо загиготіли. «Ну ти знаєш, Бродвей та Віллидж. Там от». Ще більше гиготіння, ще більше неприязні. Він був непривабливим і погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сірих костюмів, які, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисіти Слоут почав іще в старшій школі, і рожева шкіра просвічувала крізь коротке прилизане волосся.

Ні, красивим Слоут не був ніколи, і нікуди від цього не подінешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: ті ранкові синці були розмитими фотографіями його душі. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойєра, були гарні профілі, пласкі животи та невимушені манери. Ті люди розсідалися на своїх шезлонгах в «люксі» в «Девенпорті», тоді як Слоут сходив потом і далі стовбичив, аби не пом’яти штани та носити їх іще кілька днів поспіль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богів — кашемірові светри лежали на їхніх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пісень. Слоут бачив себе режисером: він міг заманити всіх у химерну павутину задумів, яку було під силу розплутати тільки йому.

Сойєр та Том Вудбайн, які, на думку Слоута, були неймовірно багатими, жили в одній кімнаті гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого інтересу до театру та крутився навколо студентської театральної майстерні, бо туди ходив Філ. Іще один золотий хлопчик із приватної школи, Томас Вудбайн відрізнявся від решти цілковитою серйозністю та прямотою. Він планував стати юристом, і, здається, уже демонстрував непідкупність та неупередженість судді. Щоправда, більшість Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Суді, і юнак надзвичайно ніяковів із цього приводу. За термінологією Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбіцій. Йому більше хотілося жити правильно, аніж жити добре. Звісно, у нього було все, а якщо раптом і бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звідки в нього могли взятися амбіції, коли він був розбещеним природою та друзями? Слоут майже підсвідомо зневажав Вудбайна та не міг примусити себе називати його «Томмі».