Джек повільно підійшов до кабінки, за мить зайшов усередину та сів навпроти чоловіка, охайно склавши руки. Через якихось шістдесят годин, вимиваючи туалети о пів на першу ночі, коли спітніле волосся застилало очі, Джек подумав — ні, він знав напевно, — що то його власна дурнувата довірливість дозволила пастці заклацнутися, і заклацнулася вона ще тої миті, коли Джек сів навпроти Смоукі Апдайка, хоча ще й не здогадувався про це. Венерина мухоловка закривається, коли в неї потрапляють безталанні комахи; а сарраценія, з її витонченим запахом і смертельними м’якими та гладенькими стеблами, просто чекає, доки якесь летюче гівно на кшталт жука не потрапить усередину… де зрештою потоне в дощовій воді, яка назбиралася у квітці. В Оутлі сарраценія замість дощової води повнилася пивом — ось і вся різниця.

Якби він тоді втік…

Але він не втік. І, можливо, думав Джек тоді, якщо він зустрінеться з холодними карими очима, то зрештою отримає роботу. Майнет Банберрі, власниця і керівник «Золотої ложки» в Оберні, досить привітно ставилася до Джека, навіть обняла його та поцілувала, а також дала три великих сандвічі на прощання, та його не надуриш. Привітність і навіть удавана доброта не суперечили холодній зацікавленості в прибутках чи навіть у відвертій жадібності.

Мінімальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центів на годину: за законом, ця інформація висіла на кухні «Золотої ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакаті. От тільки кухар швидких страв був з Гаїті та ледь-ледь розмовляв англійською. І, як гадав Джек, він точно перебував у країні нелегально. Той хлопець готував, як бог, і ніколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, ніж треба, смажились у фритюрниці. Дівчина, що допомагала місіс Банберрі в обслуговуванні клієнтів, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господині за програмою для розумово відсталих із Рима. Через це про мінімальну зарплату не могло бути й мови, і шепелява неадекватна дівчина зі щирим захватом повідомила Джекові, що отримує долар і двадцять п’ять центів щогодини і всі гроші тільки її.

Сам Джек отримував півтора долара. Він сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби місіс Банберрі не зашивалася — бо її колишній мийник посуду щойно пішов того ранку, просто вийшов випити кави та більше не повернувся, — вона б узагалі не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс і четвертак, малий, або йди собі далі. Це вільна країна».

А тепер, гадав він із невідомим досі цинізмом, який став частиною його нової віри в себе, перед ним місіс Банберрі в особі чоловіка. Жилаво-худий чоловік замість огрядної бабусі, нахмурений замість усміхненої, але, вочевидь, такий самий, як і місіс Банберрі.

— Шукаєш роботу, га? — чоловік у білих штанях і паперовому капелюсі поклав цигарку в стару бляшану попільничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денці. Муха закінчила мити лапки та полетіла геть.

— Так, сер, але як ви й сказали, це бар і все…

Тривога знову охопила його. Ті карі очі та жовті білки схвилювали його: то були очі старого котиська-мисливця, що на своєму віку бачив безліч бродячих мишей — таких як Джек.

— Ага, це моя місцина, — сказав чоловік. — Смоукі Апдайк.

Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. — Ну? — запитав він.

— Га? — перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано — він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.

— Тебе що, предки не вчили представлятися?

Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я — яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» — Льюїс Фаррен.

— Джек Со … ох … Сотель, — сказав він.

Апдайк ще на мить затримав руку малого — його карі очі лишалися непорушними, — а тоді відпустив її.

— Джек Со-ох-Сотель, — сказав він. — Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

Джек зашарівся, але промовчав.

— А ти не дуже великий, — сказав Апдайк. — Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

— Гадаю, так, — відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою — у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

— Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

— Ну я не знаю, — відказав Джек. — Скільки ви платите за роботу?

— Долар за годину, — сказав Апдайк. — Хотів би платити тобі більше, але… — Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

— Он як, це не дуже багато, — сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара — це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

— Ага, — погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, — не дуже.

І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

— Може, й нормально, — сказав Джек.

— Що ж, це добре, — відказав Апдайк. — Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? — Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. — Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 — «Лихий Вітчим».

— Я з маленького містечка у Вермонті, — сказав він. — З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.

— Фігово вони чинять. — Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.

— Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, — вів далі Джек. — Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі — це…

— Твій вітчим, — сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія — насправді лише одна велика бабусина казочка.

— Ага, — підтвердив Джек. — Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.

— Сумно, Джеку. Дуже сумно. — Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. — Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця,[92] де ви з татком житимете довго й щасливо.

— Ну так, я сподіваюся на це, — сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. — Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. — Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору — наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.