— Ні, я не тікав, містере Паркінс, — відповів хлопчик.

Тоді він кліпнув, його очі знову затуманилися, погляд втратив блиск і яскравість; малий відкинувся на сидіння. Підвів ногу, поставив її на торпеду, і ще глибше засунув газету під біцепс.

— Ні, певно, що ні, — промовив Бадді, повертаючи погляд на дорогу. Йому стало легше, хоч він і не міг сказати чому. — Гадаю, ти не втік із дому. Гадаю, тут щось інше.

Хлопчик не відповів.

— Працював на фермі, так?

Льюїс здивовано поглянув на нього.

— Ага, працював. Останні три дні. Два долари за годину.

«І твоя мама так сильно хворіє, що навіть не знайшла часу попрати тобі одяг, перш ніж відрядити до сестри, так?» — думав Бадді. Але сказав він таке:

— Льюїсе, а як тобі ідея поїхати до мене додому? Я не кажу, що ти втік чи щось таке, але якщо ти справді живеш у Кембриджі або його околицях, я готовий з’їсти цю стару негодну машину з покришками і всією рештою. У мене самого троє синів і молодший, Біллі, лише на три роки старший за тебе, тож ми знаємо, чим нагодувати хлопців. Ти можеш залишатися в нас скільки забажаєш, усе залежить від того, на скільки питань ти захочеш відповісти. Бо я їх поставлю, принаймні після того, як ми переломимо разом хліб. — Він провів долонею по сивому їжаку і зиркнув на малого. Краса Льюїса більше не вражала око, і тепер він скидався на звичайного хлопчика. — Тебе приймуть як рідного, синку.

Усміхаючись, хлопчик відповів:

— Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Паркінс, але я не можу. Мені треба побачитися з моєю, еммм, тіткою в…

— Бакай-Лейк, — закінчив Бадді.

Хлопчик глитнув і знову перевів погляд на дорогу.

— Я допоможу тобі, якщо треба, — повторив Бадді.

Льюїс погладив його по засмаглому і великому передпліччю.

— Ця подорож — уже велика допомога, чесно.

Десь за десять мовчазних хвилин Бадді спостерігав, як самотня фігура хлопчика бреде до з’їзду з автостради поряд із Зейнсвіллом. Звісно, Еммі вилаяла б його, якби він привіз на сімейний обід цього дивного й брудного хлопчака, але, роздивившись малого, поговоривши з ним, дружина дістала б найкращі склянки і тарілки, які їй подарувала її мама. Бадді Паркінс не вірив, що в Бакай-Лейк живе жінка на ім’я Гелен Воген, і ще він сумнівався, що в таємничого Льюїса Фаррена є мати — хлопчик скидався на сироту, якого відрядили з важливим дорученням. Бадді не відводив очей від хлопця, аж доки той не зник за поворотом з’їзду, а тоді витріщився на величезний жовто-багряний рекламний щит торгового центру.

В якусь мить він хотів вистрибнути з машини і побігти за хлопчиком, умовляти його повернутися… і тоді він згадав задимлений, переповнений людьми сюжет із шестигодинного випуску новин. Ангола, Нью-Йорк. Там трапилося якесь нещастя, надто маленьке, щоб про нього в новинах згадали більше, ніж раз; одна із тих маленьких трагедій, яку світ ховає під горами газетних папірців. Бадді міг вихопити із цього короткого, напевно, дефектного шматка пам’яті лише балки, що гігантськими соломинками навалилися на розплющені авто. Балки стриміли із заповненої димом діри в землі — діри, що, можливо, вела до пекла. Бадді Паркінс ще раз глянув на порожню дорогу, де щойно був хлопчик, а тоді увімкнув першу передачу і зрушив з місця старе авто.

Пам’ять у Бадді Паркінса була значно точнішою, ніж він собі уявляв. Якби він поглянув на першу сторінку «Анголи-Геральд» місячної давнини, яку хлопчик із таким завзяттям і страхом притискав до себе, то прочитав би:

ЖАХЛИВИЙ ЗЕМЛЕТРУС УБИВ П’ЯТЬОХ

Джозеф Гарен, штатний репортер «Геральд»

Робота над будівництвом «Рейнбьорд Таверс», що мав би стати найвищим кондомініумом, учора, лише за шість місяців до завершення, трагічно обірвалася через безпрецедентний земний поштовх, що зруйнував конструкцію будівлі і поховав під руїнами працівників. З-під уламків майбутнього кондомініуму дістали п’ять тіл, двох будівельників досі не знайшли, але вони, імовірно, мертві. Усі семеро, монтажники і зварники, працювали на «Спейсер-Констракшен» і в момент катастрофи перебували на перекриттях двох верхніх поверхів споруди.

Вчорашній поштовх був першим землетрусом в Анголі за всю історію міста. Армін Ван Пелт з кафедри геології Нью-Йоркського університету в телефонній розмові назвав фатальний землетрус «сейсмічною булькою». Представники комісії з безпеки штату продовжують вивчати місце події з…

Загинули: Роберт Гайдель — двадцять три роки; Томас Сілкі — тридцять чотири роки; Джером Вайлд — сорок дев’ять років; Майкл Гейджен — двадцять дев’ять років; Брюс Дейві — тридцять дев’ять років. Двоє зникли безвісти — Арноль Шулькамп (сорок чотири роки) та Теодор Расмусен (сорок три роки).

Джеку більше не треба було дивитися на передовицю, щоб згадати їхні імена. Перший в історії Анголи землетрус стався того дня, коли він перейшов із Західної Дороги на межу міста. Якась частина Джека Сойєра хотіла поїхати до великого, доброго Бадді Паркінса додому, повечеряти з його родиною за кухонним столом вареним м’ясом та яблучним пирогом, а тоді згорнутися калачиком на гостьовому ліжку і з головою накритися домашньою клаптиковою ковдрою. І чотири чи п’ять днів не ворушитися, хіба що виходити до столу. Але проблема була в тому, що він бачив сосновий кухонний стіл, завалений засохлим сиром, а по інший бік столу — хід до мишачої нори в гігантському плінтусі; а з дірок у джинсах трьох Паркінсонових синів висовувалися довгі тонкі хвости. Хто провокує ці зміни з Джері Бледсоу, татку? З Гайделем, Сілкі, Вайлдом, Гейдженом, Дейві, Шулькампом та Расмусеном. Ці зміни з Джеррі? Він знав, хто їх провокує.

Величезний жовто-багряний щит «ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР БАКАЙ», що вивищувався над Джеком, коли той пройшов останній поворот з’їзду, проплив над його плечем і знову з’явився з іншого боку, тож хлопчик нарешті помітив, що його поставлено на тринозі з довгих жовтих жердин у центрі паркінгу перед супермаркетом. Сам центр нагадував футуристичне нагромадження пофарбованих у колір охри будівель без вікон — за якусь мить Джек збагнув, що то лише ілюзія й перед ним суцільна конструкція. Хлопчик засунув руку в кишеню і намацав щільний згорток із двадцяти трьох доларів — увесь його статок.

У прохолодному світлі вечора ранньої осені Джек перебіг через дорогу до паркінгу торговельного центру.

Якби не його розмова з Бадді Паркінсом, Джек швидше за все залишився б на сороковій автостраді й спробував би проїхати ще миль п’ятдесят — за наступні два-три дні він хотів дістатися до Іллінойсу, де вчився Річард Слоут. Думка про те, що він знову побачиться з Річардом, допомагала в дні важкої безперервної роботи на фермі Альберта Паламаунтіна: згадка про серйозне (в окулярах) обличчя Річарда Слоута, який сидить у своїй кімнаті в Школі Тайєра, Спрінгфілд, штат Іллінойс, насичувала його не гірше, ніж розкішні обіди місіс Паламаунтін. Джек усе ще хотів побачити Річарда (і то хутчіш), але запрошення Бадді Паркінса ошелешило його. Він просто не міг ловити нову машину і знову розповідати Історію (у будь-якому разі, нагадав Джек собі, вона, здається, почала втрачати переконливість). Торговельний центр давав йому чудову можливість повештатися там годинку чи дві, особливо якщо там є кінотеатр — зараз Джек подивився б навіть найдурніше та найсопливіше кіно.

Але перед походом у кінотеатр, якщо йому, звісно, пощастить його знайти, він збирався владнати ще дві справи, які вже з тиждень відкладав. Джек бачив, як Бадді Паркінс позирав на його роздерті «Найки». Вони не просто розпалися — підошва, колись м’яка та еластична, незбагненним чином стала твердою, як асфальт. І в дні, коли йому треба було долати великі відстані або працювати з ранку і до вечора, ноги жахливо пекли.

Друга справа — дзвінок мамі — обтяжувало почуття провини, страх та інші емоції, про які Джек забороняв собі думати. Він не знав, чи стримає сльози, коли почує мамин голос. Що, як вона говоритиме тихо — що, як її голос буде справді дуже хворим? Чи зможе він і далі йти на захід, якщо Лілі хрипло вмовлятиме його повернутися до Нью-Гемпшира? Тож він не зізнавався собі, що, можливо, таки подзвонить матері. Свідомість Джека створила дуже чіткий образ ряду телефонів-автоматів під пластиковими ковпаками, як у стаціонарних фенів. А тоді уявив, як він миттєво тікає від них геть — немовби Елрой чи ще якась почвара з Територій могла виповзти зі слухавки і схопити його за горло.