— Щоб ти знав, на дороговказі написано «Таун-Лайн Сіксплекс», — сказав Джек. — Звучить як кавник,[161] але насправді — це кінотеатр із шістьма залами. Хоча б щось нам там точно сподобається. — «І вдень буде небагато людей. Це добре, бо в тебе, Вовку, є неприємна звичка казитися». — Ходімо. — Хлопчик важко підвівся.

— Що таке кіно? — спитав Вовк.

Вовкулака знав, що став жахливою проблемою для Джека — настільки жахливою, що тепер остерігався не те що протестувати, а навіть висловити занепокоєння. Але в його голові виникла лячна думка: «іти в кіно» може бути тим самим, що і «голосувати». Джек називав гулкі вози і фургони «машинами», «шеві», «джартренс» і «універсалами» (останні, подумав Вовк, скидалися на карети, що на Територіях перевозили пасажирів від однієї станції до іншої). Може, сповнені ревінням смердючі карети теж називаються «кіно». Схоже, це цілком імовірно.

— Добре, — сказав Джек. — Простіше показати, ніж пояснювати. Гадаю, тобі сподобається. Ходімо.

Джек підсковзнувся, вилазячи з кювету, і важко впав на коліна.

— Джеку, з тобою все гаразд? — стурбовано запитав Вовк.

Джек кивнув. Вони попрямували до паркінгу, що, як і припускав Вовк, жахливо смердів.

Джек «пройшов» значну частину тридцяти п’яти миль між Арканумом, штат Огайо, та Мансі, штат Індіана, на широкій спині Вовка. Вовк боявся легкових автомобілів, жахався вантажівок, а майже всі запахи викликали в нього нудоту. Він міг завити і втекти, зачувши несподівано гучний звук. Але він ще й майже не втомлювався. «Зважаючи на його швидкість, «майже» можна викреслити, — подумав тепер Джек. — Наскільки я розумію, він узагалі не втомлюється».

Джек максимально швидко відвів їх від Арканумського з’їзду, змушуючи мокрі втомлені ноги бігти. Голова пульсувала від болю так, наче слизький, гнучкий кулак гупав по черепу зсередини, тілом прокочувалися хвилі тепла і холоду. Вовк легко простував ліворуч від нього. Його кроки були такими великим, що він без проблем підтримував Джеків темп, лише трохи прискоривши ходу. Джек знав, що в нього, можливо, розвинулася параноя щодо копів, але чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ «КЕЙС»» виглядав справді переляканим і розлюченим.

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

— Що? — перепитав Вовк.

— Ну, знаєш, — Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.

— Ти хочеш покататися на мені, як на конику? — закричав він задоволено.

— Ага. Гадаю…

— Так! Вовк! Тут і зараз! Звик возити братиків-по-окоту! Застрибуй, Джеку!

Вовк нахилився, тримаючи напоготові зігнуті руки, як стремена.

— Коли я стану заважким, просто спусти…

Перш ніж він устиг закінчити фразу, Вовк підхопив його і легко побіг із ним дорогою в пітьмі — справді побіг. Холодне дощове повітря здувало волосся з його гарячого лоба.

— Вовку, ти заженеш себе! — кричав Джек.

— Не я! Вовк! Вовк! Бігти тут і зараз, — уперше після їхнього переходу голос Вовка звучав справді щасливим. Наступні дві години, аж доки Арканум опинився далеко на сході, він мчав уздовж темної довгої асфальтової дороги з двома смугами. Джек побачив закинутий хлів, що стояв біля зарослого бур’янами поля, і вони там заночували.

Вовк хотів зайти подалі від центральних районів, де машини ревли в загальному потоці, а запахи здіймалися до небес задушливою хмарою. Джек також цього хотів. Вовк надто виділявся. Але їм довелося зробити одну зупинку біля придорожньої крамнички, за кордоном Індіани, неподалік від Гаршвіля. Знервований Вовк стояв біля дороги й присідав, копирсався в землі, підводився, ходив маленьким колом і знову присідав. Тим часом Джек купив газету і уважно проглянув прогноз погоди. Наступна повня мала бути 31 жовтня — Гелловін, саме вчасно. Джек повернувся на першу сторінку, щоб зрозуміти, який сьогодні день… точніше, який був вчора. Двадцять шосте жовтня.

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав — принаймні зараз — цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи — легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

— Джеку, — прошепотів він.

— Що?

— Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.

— Пі-пі? Ти про що?

Вовк пошукав правильніше слово і знайшов.

— Без сечі. — Він показав на резервуар, усередині якого загорався і згасав напис «СМАК ОЛІЇ». — Це ж якась сеча, так? Певно, що так, зважаючи на запах.

Джек утомлено посміхнувся.

— Попкорн без фальшивої олії. Гаразд. А тепер помовч, гаразд?

— Звісно, Джеку, — сумирно погодився Вовк. — Просто тут і просто зараз.

Він дістав скручені в рурочку банкноти — важко зароблені однодоларові купюри із самотніми п’ятьма баксами, схованими посередині.

— Який фільм? — Її очі рухалися туди-сюди, туди-сюди від Джека до Вовка і від Вовка до Джека, наче жінка спостерігала за напруженою грою в настільний теніс.

— А що зараз почнеться? — спитав у неї Джек.

— Ну… — Дівчина зиркнула на приклеєний скотчем папірець, — у залі чотири — «Дракон у польоті». Кунгфу бойовик з Чаком Норрісом. — Очі ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, — у шостому залі подвійний сеанс. Мультики Ральфа Бакші «Чарівники» та «Володар перснів».[162]

Джек відчув полегшення. Вовк був величезною дитиною-переростком, а діти люблять мультфільми. Усе могло спрацювати. Вовк знайде в Країні неприємних запахів щось, що його розважить, а Джек поспить три години.

— Ось це воно, — сказав Джек, — нам на мультики.

— Чотири долари, — сказала дівчина. — Особливі ціни на ранкові сеанси до другої дня. — Вона натиснула кнопку, і два квитки з металевим скреготом вискочили зі щілини. Вовк скрикнув і позадкував.

Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

— Ви нервовий, містере?

— Ні, я Вовк. — Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

— З ним усе гаразд. Він лише… — Джек знизав плечима. — Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. — Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

— Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

— Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.