Авто виїхало на дорогу, проїхало повз них, спалахнуло гальмівними вогнями і, спинившись поперек дороги, заблокувало друзям шлях. Офіцер розчахнув дверцята і поставив ногу на землю. Тоді підвівся із сидіння. Зростом він був приблизно з Джека, а вся вага містилася в обличчі та животі: ноги — тонкі й кістляві, а руки та плечі — як у звичайної людини. Черево, заховане в коричневу уніформу звисало з обох боків широкого коричневого ременя, наче п’ятнадцятифунтова індичка.

— Просто вмираю від нетерплячки, — сказав коп, спираючись рукою на відчинені дверцята. — Яка там у вас Історія? Коліться.

Вовк відступив за Джека, втягнув плечі, а руки засунув глибоко в кишені комбінезона.

— Ми йдемо у Спрінгфілд, офіцере, — сказав Джек. — Ми голосували, хоча, здається, нам не треба було цього робити.

— Тобі здається, що не треба було. Трясця. А хлопець, що намагається сховатися у тебе за спиною, то вукі,[174] чи хто?

— Він мій кузен. — Джек скажено швидко думав. Історію треба було підлаштовувати під Вовка. — Мені треба довезти його додому. Він живе в Спрінгфілді з тіткою Гелен, я маю на увазі з моєю тіткою Гелен, тією, що шкільна вчителька. У Спрінгфілді.

— Що він накоїв, утік звідкись?

— Ні, ні, нічого такого. Це було просто…

Коп втупив у них нищівний, позбавлений жодних емоцій погляд.

— Імена?

Хлопчик зіткнувся з дилемою: Вовк точно називатиме його Джеком, байдуже, яке ім’я він назве копу.

— Мене звуть Джек Паркер. А його…

— Зажди. Хай цей тупак сам мені скаже. Ну ж бо. Ти пам’ятаєш своє ім’я, придурку?

Вовк зіщулився за Джеком, вдавлюючи щоки в плечі. Він щось пробурмотів.

— Не чую тебе, синку.

— Вовк, — пролунав шепіт.

— Вовк. Мені, певно, треба було здогадатися. А прізвище яке? Чи вони просто дали тобі номер?

Вовк заплющив очі й стиснув ноги.

— Ну ж бо, Філе, — промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.

Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:

— ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!

— Ми часом кличемо його Джеком, — втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. — Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.

— Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. — Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. — Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.

— Офіцере, — почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:

— Ні! Не можу.

— У мого кузена з цим проблеми, — продовжив Джек. — У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.

— Лізьте в машину, — гаркнув поліціянт.

Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.

— НЕ МОЖУ! — заволав Вовк. — Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там смердить. — Ніс і губи у нього смикались.

— Або ти його запхнеш в машину, або я, — зашипів коп до Джека.

— Вовку, це буде недовго. — Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.

На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.

— Будь ласка, — тихо сказав Джек. — Ми мусимо це зробити.

Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.

Уся кров у тілі Джека, ніби стекла вниз (по венах до п’яток), а серце підскочило вгору. Він згадав про цигарку в кишені сорочки. Він затулив її долонею, а тоді забрав руку, перш ніж коп зміг щось побачити.

— Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.

— Забудь про це, — сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.

— Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, — сказав коп. — У ваші душі проллється трохи сонячного світла.

— Сонячне світло проллється в мою душу? — спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.

— А ще на руках з’явиться кілька мозолів, — додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.

Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.

— Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, — сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. — Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, — продовжив коп. — Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. — Поліціянт відчинив двері.

Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.

— Ще двоє втікачів, — сказав коп. — Перекажи йому, що ми вже тут.

Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.

— Можете заходити, — сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.

Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя — рельєфна карта зморшок, а чорне волосся — явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.

— Отже, що тут у нас, Френкі? — на диво глибокий, майже театральний голос.

— Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.

Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.