— Ти мусиш, Вовку. Нам зараз треба вийти в коридор.

— Не можу, Джекі, — заливався слізьми Вовк. — Це погане місце, погані запахи…

З коридору, хтось — Джек подумав, що це Гек Баст — закричав:

— На сповідь!

— На сповідь! — крикнув іще хтось, і вже всі підхопили:

— На сповідь! На сповідь!

Це звучало, як дивний футбольний речитатив.

— Якщо ми хочемо втекти звідси, не втративши власні шкури, треба залишатися спокійними.

— Не можу, Джекі, не можу залишатися спокійним, погано…

Їхні двері могли відчинитися будь-якої миті, й тут опинилися б Баст або Сонні Сінґер… а може, й обидва. Вони ж не «вийшли на сповідь», чим би це не було. І хоча новачкам у «Домі Сонця» дозволялося часом відникувати протягом акомодаційного періоду, але Джек вважав, що їхні шанси на втечу зростуть, якщо вони якомога швидше увіллються в систему. З Вовком це було не так просто. «Боже, я шкодую, що втягнув тебе в це, здоровило, — подумав Джек. — Але маємо що маємо. І якщо ми не опануємо ситуацію, вона пануватиме над нами. Тож якщо буду з тобою жорстоким, це на твоє ж благо, — додав він сам про себе. — Я сподіваюся».

— Вовку, — прошепотів він. — Ти хочеш, щоб Сінґер знову почав мене бити?

— Ні! Джеку, ні…

— Тоді тобі краще вийти в коридор разом зі мною, — сказав Джек. — Ти маєш пам’ятати, що від того, як поводишся ти, багато в чому залежить ставлення Сінґера і того хлопця, Баста, до мене. Сінґер побив мене через твої камінці.

— Хтось може і його вдарити, — сказав Вовк тихим, м’яким голосом, але очі його раптом звузилися і помаранчево спалахнули. На мить Джек помітив блиск білих зубів між Вовковими губами — і не тому, що Вовк усміхався: у нього почали рости зуби.

— Навіть не думай про це, — жорстко відрізав Джек. — Так стане ще гірше.

Вовк прибрав руки від голови.

— Джеку, я не знаю…

— Ти спробуєш? — спитав Джек. Він кинув ще один різкий погляд на двері.

— Я спробую, — з тремтінням прошепотів Вовк. У його очах застигли сльози.

Коридор верхнього поверху міг би наповнюватися пізньо-вечорнім світлом, але цього не було. На вікнах наприкінці коридору стояв якийсь фільтр — хлопчики могли визирнути надвір, туди, де було справжнє сонячне світло, але всередину воно не проникало. Здавалося, воно падало мертвим на вузькі підвіконня цих великих вікторіанських вікон.

Сорок хлопчиків стояли перед двадцятьма дверима — по десять з кожного боку коридору. Джек та Вовк з’явилися набагато пізніше за решту, але їхнього запізнення не помітили. Сінґер, Баст і двоє інших хлопців знайшли боксерську грушу й ні на кого більше не звертали уваги.

Жертвою став вузькогрудий хлопчак років п’ятнадцяти в окулярах. Засоромлений, він стояв у центрі уваги зі спущеними до чорних черевиків чіносами. Трусів на ньому не було.

— Ти вже перестав? — спитав Сінґер.

— Я…

— Стули пельку! — закричав інший хлопець із компанії Сінґера і Бласта. Усі четверо носили блакитні джинси, а не чіноси, і чисті білі светри під горло. Джек потім дізнався прізвище того, хто кричав, — Ворвік. А четвертого товстуна звали Кейсі.

— Коли ми захочемо, щоб ти говорив, ми скажемо! — закричав Ворвік. — Ти досі смикаєш тхора, Мортоне?

Мортон тремтів, але мовчав.

— ВІДПОВІДАЙ ЙОМУ! — заволав Кейсі.

Це був череватий хлопець, що трохи скидався на зловісного Крутя.[176]

— Ні, — прошепотів Мортон.

— ЩО? ГОЛОСНІШЕ! — закричав Сінглер.

— Ні! — простогнав Мортон.

— Якщо витримаєш цілий тиждень, отримаєш труси назад, — відказав Сінґер із таким виглядом, наче робить величезну послугу тому, хто цього не вартий. — Тепер одягни штани, мале гівно.

Мортон із сопінням нахилився і підтягнув штани. Хлопці пішли на сповідь та вечерю.

Сповідь відбувалася у великий кімнаті з порожніми стінами навпроти їдальні. Звідти просочувалися запахи тушкованих бобів та хот-догів. Вони зводили з розуму — Джек бачив, як ритмічно роздуваються ніздрі Вовка. Уперше за сьогодні його тьмяний погляд спалахнув цікавістю.

Джек набагато сильніше переймався через «сповідь», ніж демонстрував Вовку. Поки він лежав на горішньому ліжку, заклавши руки під голову, то побачив щось чорне у верхньому куті кімнати. Джеку спершу здалося, що це якийсь дохлий жучок чи шкаралупки від його панцира, — хлопчик вирішив, що зблизька побачить павутину, в яку потрапила комаха. Придивившись, він збагнув, що це таки «жучок», але зовсім не природного походження. Маленький старомодний мікрофон, прикручений до стіни рим-болтом. Від нього до нерівної дірки в гіпсі стіни тягнувся дріт. Ніхто не завдав собі клопоту хоч якось його приховати. Просто частина сервісу, хлопці. Сонячний Ґарднер Почує Кожного.

Після «жучка» та огидної сцени з Мортоном у коридорі, Джек очікував, що сповідь буде злою, можливо, страшною, ворожою подією. Хтось, може, навіть Сонячний Ґарднер, хоча, ймовірніше, Сонні Сінґер чи Гектор Баст, спробують змусити його визнати, що він уживав наркотики, вдирався посеред ночі в будинки, грабував перехожих, плював на всі тротуари, які тільки міг знайти, і грався із собою після важкого дня. Навіть якщо він нічого такого не робив, вони все одно його дійматимуть, поки він не визнає цього. Вони намагатимуться зламати його. Джек вважав, що витримає таке випробування, а от щодо Вовка певен не був.

Але найбільше його тривожило нетерпіння, з яким хлопчики «Дому Сонця» очікували на сповідь.

Коло довірених — хлопчики в білих гольфах — сіли поближче до центру кімнати. Джек роззирнувся навколо і побачив, що всі з безмозким очікуванням витріщаються на прочинені двері. Він думав, що це очікування стосується вечері — пахло дуже-дуже смачно, особливо після всіх цих тижнів випадкових гамбургерів, що перемежовувалися величезними порціями нічого. У кімнату жваво зайшов Сонячний Ґарднер, і Джек побачив, що атмосфера очікування змінилася на насолоду. Очевидно, чекали вони не на вечерю. Мортон, який ще п’ятнадцять хвилин тому стояв зі спущеними до литок штанами у горішньому коридорі, тепер майже сяяв від щастя.

Хлопчики скочили на ноги. Вовк продовжував сидіти з приголомшеним і наляканим виглядом (ніздрі роздималися), аж поки Джек не схопив його за сорочку і підняв.

— Роби як вони, Вовку, — пробурмотів він.

— Сядьте, хлопчики, — промовив усміхнений Ґарднер. — Будь ласка, сядьте.

Усі сіли. На Ґарднері були полинялі сині джинси та розстібнута сліпучо-біла сорочка навипуск. Він дивився на дітей з м’якою посмішкою, а ті переважно дивилися на нього з абсолютним обожненням. Джек запримітив хлопчика — тонкі, маленькі руки, білі, як порцеляна дядька Томмі, скошене підборіддя, хвилясте каштанове волосся, що утворювало вдовиний мис[177] над бровами. Той відвернувся і затулив рот, ховаючи смішинку, і Джеку полегшало. Вочевидь, не всіх захопив потік того, що відбувалося тут… але багатьох таки захопив. А їх таки добряче обробили, судячи з усього. Якийсь хлопчак із великими нерівними зубами дивився на Сонячного Ґарднера з безмежною догідливістю.

— Помолімося. Геку, ти почнеш?

Гек розтулив рот. Молився він швидко, механічно. Ніби ти слухаєш запис «Набери-і-помолись», начитаний дислексиком. Попросивши Бога допомагати їм у дні та тижні прийдешні, пробачати їм їхні гріхи та допомагати стати кращими людьми, Гек Баст протараторив: «Вім’яісусаамінь» — і сів.

— Дякую, Геку, — сказав Ґарднер.

Він узяв стілець без билець, повернув його і вмостився верхи, наче ковбой з вестернів Джона Форда.[178] Сьогодні він був сама чарівність; безплідне, зациклене на собі божевілля, яке Джек бачив уранці, майже минулось.

— Послухаймо дванадцять сповідей. Будь ласка. Не більше. Енді, ти нам допоможеш?