Того вечора він узяв з аптеки здоровенний слоїк із вазеліном і густо намазав обсмалену руку. Сміттєбака мучила спрага — йому постійно хотілося пити. Думки про темного чоловіка дзижчали в голові, наче зелені мухи. Коли почало сідати сонце, його зморила втома. Тоді він уперше подумав, що місто, до якого скерував його темний чоловік, було Сіболою, Сім-в-одному, Містом Обітованим.

Тієї ночі темний чоловік знову йому наснився і, сардонічно захихотівши, підтвердив цей здогад.

——

Чувак-Сміттєбак прокинувся від цих плутаних снів про нещодавнє минуле й усвідомив, що його трусить від холоду. У пустелях завжди так — або вогонь, або крига. Середини нема.

Він кволо застогнав і зіп’явся на ноги, зіщулившись, як тільки міг. Угорі виблискував трильйон зірок, що заливали пустелю холодним, відьомським світлом, — вони здавалися такими близькими, ніби їх можна торкнутися.

Сміттєбак вийшов на дорогу, скривившись від болю в усьому тілі: пекла обвітрена шкіра, нила обгоріла рука й натруджені стопи… Та він не зважав. Чувак-Сміттєбак трохи подивився на сонне, поцятковане електричними іскорками місто і рушив до нього.

——

За кілька годин світанок почав забарвлювати небо, та Сібола здавалася так само далекою, як і тоді, коли Сміттєбак уперше її побачив. А він здуру випив усю воду — забув, якою оманливою буває відстань у пустелі. Щоб організм не відмовив через зневоднення, він вирішив не ризикувати. Сонце вже почало сходити, і коли воно вжарить на повну, йому доведеться десь залягти.

Минула година після світанку, коли він побачив попереду «мерседес-бенц», що стояв на узбіччі. Правий бік автівки завіяло піском по самі дверні ручки. Він відкрив праві дверцята й витягнув із машини двох зморщених, схожих на мавп пасажирів — стару жінку, обвішану біжутерією, та старого чоловіка з по-театральному білим волоссям. Белькочучи до себе, Сміттєбак дістав із запалення ключі, обійшов автівку та відчинив багажник. Валізи були незамкнені. Він завісив вікна «мерседеса» всіляким одягом і притиснув його знизу камінням. Тепер у нього була темна, прохолодна печера.

Він заліз досередини й заснув. За кілька миль західніше від нього на літньому сонці виблискував Лас-Веґас.

——

Чувак-Сміттєбак не вмів кермувати автівкою — у тюрмі його цьому не навчили. Та з велосипедами він дружив. 4 липня, у день, коли Ларрі Андервуд виявив, що Рита Блейкмур наковталась пігулок та померла вві сні, Сміттєбак знайшов собі десятишвидкісник. Спершу він просувався повільно, бо лівиця не працювала. Того дня він падав двічі — одного разу просто на опіки. Боліло пекельно. Гній виступав навіть крізь вазелін, і рука страшно смерділа. Іноді Сміттєбак думав про гангрену, та одразу ж відганяв ці думки. Він почав змішувати вазелін з антисептичною маззю. Допоможе? Хтозна. Точно не зашкодить. На руці утворилася липка, молочного кольору плівка, схожа на сім’я.

Потроху він звик до кермування однією рукою та почав добряче розганятися. Рельєф вирівнявся, і Сміттєбак мчав так, що у вухах шуміло. Він їхав, не збавляючи швидкість, не зважаючи на обпечену руку й запаморочення від постійного вживання морфію. Пив воду галонами та їв у три горла. З голови не йшли слова темного чоловіка: «Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти — саме той, хто мені потрібен». Які чудові слова… кому він був раніше потрібен настільки? Він тиснув на педалі під жаркими сонячними променями Середнього Заходу, і голос темного чоловіка крутився в його голові на повторі. Сміттєбак почав мугикати мелодію однієї пісеньки під назвою «До нічного клубу». У свою чергу з’явилися й слова — «Сібола-ла! Тиц, ти-диц, ти-диц!» Тоді він був ще не до кінця божевільним, однак рухався в потрібному напрямку.

8 липня, у день, коли Нік Андрос і Том Каллен побачили, як в окрузі Команчі, штат Канзас, пасуться буйволи, Чувак-Сміттєбак переїхав через Міссісіпі в Чотирьох містах, регіоні Дейвенпорта, Рок-Айленда, Беттендорфа й Моліна[19]. Тепер він був уже в Айові.

Чотирнадцятого, у день, коли Ларрі Андервуд прокинувся біля великого білого дому в східному Нью-Гемпширі, Сміттєбак перетнув Міссурі на півночі Каунсіл-Блаффс і заїхав до Небраски. Лівиця трохи розпрацювалася, м’язи на ногах зміцніли, і він педалив далі, відчуваючи страшенну потребу спішити-спішити-спішити.

На заході Міссурі він уперше запідозрив, що Сам Бог може стати між Чуваком-Сміттєбаком і його долею. З Небраскою було щось не те, щось дуже не те. І це щось лякало його. Її пейзажі мали майже такий самий вигляд, як і краєвиди Айови… однак різнилися чимось дуже суттєвим. Темний чоловік снився йому щоночі, та цього разу, коли Сміттєбак заночував у Небрасці, він не прийшов.

Замість нього Сміттєбакові почала являтися стара бабця. У тих снах він опинявся в кукурудзяному полі — лежав долілиць, паралізований од страху й ненависті. Угорі висіло яскраве вранішнє небо. Кричало вороння. Його оточувала стіна з широкого кукурудзяного листя, що скидалося на армію зелених мечів. Усупереч своєму бажанню, не в змозі спинитися, він розгортав листя тряскою рукою й визирав назовні. Він бачив галявину, посеред якої була стара халупа. Той будиночок стояв на блоках, домкратах чи чомусь подібному. Біля хатинки росла яблуня, і на одній гілці висіла гойдалка. На ґанку ж сиділа стара чорношкіра жінка — вона грала на гітарі й співала якийсь старий спіричуел. Щосну пісня була різною, і Сміттєбак знав майже всі, бо колись він був знайомий з однією жінкою, матір’ю Дональда Мервіна Елберта, — вона співала ті самі спіричуели, коли займалася хатніми справами.

Той сон був кошмаром, та не тому, що наприкінці ставалося щось жахливе. На перший погляд можна сказати, що в тому сні не було жодного лячного елемента. Кукурудза? Блакитне небо? Стара бабця? Змайстрована з шини гойдалка? Що тут страшного? Старі жінки не кидалися камінням, не глузували з нього — особливо не бабці, які співали церковні пострибульки на кшталт «Великий вранішній підйом — воскресаймо-воскресаймо» та «Прощавай, Милий Боже, прощавай». Камінням жбурлялися Карлі Єйтси.

Та задовго до закінчення сну його паралізувало від страху, ніби він піддивлявся не за старою бабцею, а за якоюсь таємницею, за ледве стримуваним світлом, яке щомиті могло вирватися з її старого тіла й оточити його сліпучим сяйвом, порівняно з яким палаючі цистерни Ґері здалися б жалюгідними свічками на вітрі — сяйвом таким яскравим, що могло перетворити його очі на дві вуглини. «О, будь ласка, забери мене від неї, не хочу мати нічого спільного з цією бабунею, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, забери мене з Небраски!» — думав він у ті миті.

Раптом струни без ладу бринькали, і пісня спинялася. Стара втуплювала погляд прямо туди, де сидів Сміттєбак, визираючи з-за ширми з переплетеного листя. Її обличчя помережили зморшки, крізь ріденьке волосся просвічував череп, та очі були блискучі, як діаманти, — бриніли отим лячним світлом.

— Тхори в кукурудзі! — зойкала вона старим, надломленим, однак сильним голосом, і він відчував зміну у своєму тілі, опускав погляд і бачив, що став тхором — волохатою, коричнево-чорною, скрадливою тварюкою: його ніс видовжувався й гострішав, очі зменшувалися до чорних блискучих цяток, а нігті ставали гострими пазурами. Тепер він був тхором — боягузливою нічною істотою, що полювала на слабших, менших тварин.

Тоді він починав верещати, допоки не просинався від власного крику, а тоді лежав у пітьмі, вирячивши очі та обливаючись потом, і обмацував себе, аби впевнитись, що тіло не втратило людської подоби. Під кінець цієї панічної перевірки він хапався за голову, щоб пересвідчитися, що вона не заросла шерстю, що то людська голова, а не щось видовжене, гладеньке та обтічне, як куля.

Триста миль Небраски Сміттєбак промчав за три дні — його пальним був високооктановий жах. У Колорадо він потрапив неподалік Джульзбурґа, і сни почали вицвітати, як старі світлини.

(Щодо матінки Ебіґейл, то незабаром після того, як Чувак-Сміттєбак оминув Гемінгфорд-Гоум з північного боку, вона прокинулася вночі 15 липня він сильного ознобу й відчуття, в якому страх змішався з жалем. Що вона жаліла — якусь людину? Ебіґейл подумала, що їй, певне, снився Андерс, один з її внуків, який випадково загинув на полюванні, коли йому було всього шість рочків.)