Він ішов далі, і по дорозі йому почали траплятися мертві неонові вивіски — вперше за багато років світло полишило їхні трубки. «Фламінго». «Мінт». «Дюни». «Сахара». «Скляний павук». «Імперіал». Та де ж люди? Де вода?

Не усвідомлюючи, що робить, Сміттєбак дозволив ногам самим обирати шлях і звернув зі Стрипу. Голова схилилась, упершись підборіддям у груди. Він дрімав на ходу. І коли він перечепився через бордюр, упав та розквасив носа, коли звів погляд і побачив, що перед ним, — він не повірив власним очам. Кров юшила з носа й заливала його блакитну сорочку, та він цього не помічав. Йому здавалося, що він досі спить і йому все сниться.

Біла будівля здіймалася високо в пустельне небо — моноліт посеред Невади, шпиль, монумент так само неймовірний, як і Великий Сфінкс чи піраміда Хеопса. Зловісним передвістям палали вікна на східній стіні, віддзеркалюючи вогненну заграву. По боках від входу до цієї білої, наче кістка, споруди стояли дві величезні золоті піраміди. Над тентом шкірився великий бронзовий медальйон із лев’ячою мордою.

Над ним красувався так само бронзовий напис — простий і водночас дивовижний: «MGM GRAND HOTEL»[33].

Та йому впало в око дещо інше — воно стояло на квадратному скляному фундаменті між паркінгом і під’їздом до готелю. Сміттєбак вибалушив вицвілі, наполовину осліплі від нещадних сонячних променів блакитні очі, і його вдарив такий потужний оргазмічний дрож, що кілька секунд він лише тримався за голову закривавленими руками й витріщався на фонтан між розмотаних пасом еластичного бинта. З його горлянки почувся тихий стогін.

Фонтан працював. То була шикарна, інкрустована золотом конструкція з каменю та слонової кістки. Бризки забарвлювали кольорові вогні — вода робилася то бузковою, то жовтогарячою, то червоною, то зеленою. Водограй гучно шумів.

— Сібола, — промимрив Сміттєбак, зводячись на ноги.

З його носа й досі юшило.

Він пошкутильгав до фонтана. До ходи додався підстриб. Підстриб перейшов у біг, біг — у галоп, галоп — у скажений ривок. Ноги працювали, наче поршні, і подерті коліна підлітали мало не до шиї. З рота вилетіло протяжне слово, що розмотувалось і линуло до неба, мов паперове конфеті, — таке голосне, що з горішніх вікон повизирали люди (та хто їх помітив? Може, Бог чи Диявол, але точно не Чувак-Сміттєбак). У міру його наближення до фонтана слово гучнішало, видовжувалося, ставало пронизливішим, і це слово було:

— СІ-І-І-ІБОЛА-А-А-А-А-А!!!

Фінальне «а-а-а» розтягувалося й розтягувалося, ніби в тому зойку змішалися крики насолоди всіх людей, які коли-небудь жили на планеті Земля, і він обірвався лише коли Сміттєбак врізався в борт фонтана, що сягав йому по самі груди, і заскочив у басейн, сповнений невимовного прохолодного блаженства. Він відчув, як усі пори його тіла відкрилися, наче мільйони ротів, і почали всотувати воду, як губка. Сміттєбак закричав. Він опустив голову, втягнув воду носом і видув її назад — на борт фонтана плюхнула суміш крові, води та шмарклів. Він знову занурив голову й захлебтав, як корова.

— Сібола! Сібола! — зачаровано зойкав він. — За тебе — життя!

Він погріб по-собачому; зробивши коло, знову попив, а тоді переліз через край і незграбно гупнув на траву. Недаремно, усе недаремно. Зненацька його скрутило від перепою. Він гучно виригав усю воду. Навіть блювалося з насолодою.

Він звівся на ноги, схопився клешнею за борт фонтана та знову напився. Цього разу шлунок прийняв дарунок зі щирою вдячністю.

Хлюпаючи, наче повний бурдюк, він почвалав до алебастрових східців, що вели до білого моноліту — до східців між золотими пірамідами. Він був уже на півдорозі, коли судома переломила його навпіл. Щойно все минулося, він уперто побрів далі. Там стояли двері обертового типу, і він витратив мало не всі сили, щоб вони зрушили з місця. Сміттєбак проштовхався в оздоблений оксамитом вестибюль. Під ногами пружинив розкішний, журавлинового кольору килим. У вестибюлі були віконця касирів, реєстраційна, поштова та ключна стійки — всі порожні. Праворуч, за орнаментальною загорожею, що сягала йому до ліктів, Сміттєбак побачив казино. Він вражено витріщався на ряди гральних автоматів, що вишикувалися пліч-о-пліч, наче солдати. За ними виднілася рулетка, стіл для гри в крепс, а за мармуровою балюстрадою були столи для гри в бакара.

— Є тут хто? — каркнув Сміттєбак, однак відповіді не почулося.

Тоді йому стало лячно, бо це було місце привидів — місце, де могли чаїтися монстри. Та виснаження ослабило страх. Непевною ходою він спустився до казино й пройшов повз бар «Левеня» — там у глибокій тіні мовчки сидів Ллойд Генрейд і спостерігав за прибульцем, тримаючи в руці стакан води «Поланд спринг».

Він підійшов до стола, оббитого зеленим сукном, на якому був таємничий напис: «ДИЛЕР ПОВИНЕН БРАТИ ДО 16 І ЗУПИНИТИСЯ НА 17»[34]. Сміттєбак виліз на нього й миттєво заснув. Скоро навколо Чувака-Сміттєбака, цього сплячого обірванця, зібралося з півдюжини людей.

— Що будемо з ним робити? — спитав Кен Демотт.

— Хай спить, — відказав Ллойд. — Він потрібен Флеґґу.

— Та ти шо. І де ж у біса цей Флеґґ, га? — почувся інший голос.

Ллойд розвернувся до мовця — той чоловік уже почав лисіти і був на цілий фут вищим од Генрейда. Та він відсахнувся, щойно Ллойд глянув на нього. Тільки камінь Ллойда був неоднорідним — у його центрі блищало моторошне червоне включення.

— Геку, тобі так кортить його побачити? — поцікавився Ллойд.

— Ні, — сказав чоловік із рідкою шевелюрою. — Гей, Ллойде, ти ж знаєш, що я не…

— Звісно, — опустив погляд на чоловіка, який спав на столі для блекджеку. — Незабаром Флеґґ з’явиться. Він чекав на цього мужика. Цей мужик — особливий.

На звертаючи на ці розмови жодної уваги, Чувак-Сміттєбак спав на столі блаженним сном.

——

18 липня Сміттєбак і Пацан провели ніч у мотелі в містечку Ґолден, штат Колорадо. Пацан вибрав дві кімнати із замкненими суміжними дверима. Бувши добряче напідпитку, він розв’язав цю дрібницю, відстреливши замок трьома кулями свого 45-каліберника.

Він підняв ногу й копнув двері своїм мініатюрним чоботом. Вони розчахнулись. У повітрі крутилася цівка блакитного диму.

— Хуяк, блядь, — сказав він. — Вибирай кімнату, Сміттєбачку.

Чувак-Сміттєбак вибрав кімнату праворуч, і на деякий час його лишили в спокої. Пацан кудись пішов. Чувак-Сміттєбак повільно розмірковував над тим, щоб просто злиняти, розчинившись у пітьмі, перш ніж трапиться щось справді кепське, намагаючись придумати, як розв’язати проблему з транспортом, коли повернувся Пацан. Чувак-Сміттєбак збентежився, побачивши, що до кімнати заїжджає крамничний візок, повний шестибаночних упаковок пива «Курс». Лялькові очі тепер уже були червоні та облямовані запаленими колами. Його помпадур розкручувався, наче зламана пружина, і пасма жирного волосся звисали Пацанові на вуха та щоки, від чого він скидався на небезпечну, хоч і абсурдну печерну людину, яка знайшла й одягла шкіряну куртку, яку покинув мандрівник у часі. На поясі куртки туди-сюди гойдалися кролячі лапки.

— Тепле, та хіба комусь не пох? Правду кажу? — спитав Пацан.

— По-любому, — закивав Сміттєбак.

— Тримай пиво, дірка-в-гузні, — сказав Пацан і кинув йому одну бляшанку.

Коли Сміттєбак потяг за вушко, йому в обличчя порснула піна, і Пацан загоготав своїм дивним мініатюрним сміхом, обома руками тримаючись за плаский живіт. Сміттєбак слабко всміхнувся. Він вирішив, що втече сьогодні ж, коли сон зморить це мале чудовисько. З нього досить. А те, що Пацан говорив про темного священика… Чувака-Сміттєбака так налякали його слова, що він навіть не міг як слід пояснити цей страх. Казати подібне, навіть жартома, було однаково що срати на церковний вівтар або стояти, задерши обличчя до грозового неба, й благати блискавицю, щоб зашкварила тебе до хрусткої скоринки.

Та найгіршим було те, що Пацан не жартував.