Чувак-Сміттєбак відчув, як усередині все обірвалося.

Він ще довго витріщався на тунель. Більш ніж місяць тому Ларрі Андервуд зайшов до свого тунелю попри крижаний страх. Після тривалих роздумів Чувак-Сміттєбак розвернувся й рушив назад, до Пацана. Його плечі обвисли, кутики губ тремтіли. Розвернувся він не тому, що попереду не передбачалося нормальної доріжки, не через довжину тунелю — Сміттєбак усе життя прожив в Індіані й навіть не уявляв, скільки тягнеться тунель Ейзенхауера. Ларрі Андервуда штовхав уперед (а то й контролював) його фірмовий егоїзм і звичайне бажання вижити: Нью-Йорк — це острів, і Ларрі мусив з нього вибратися. Тунель був найшвидшим для цього способом. Тож він збирався пройти його якомога швидше і зробив це так, як пив бридкі ліки: закривав носа й хутенько ковтав. А Чувак-Сміттєбак був побитим створінням: він звик приймати удари долі та власної незбагненної натури… і робив це однаково — схиливши голову. А зустріч із Пацаном позбавила його залишків мужності — можна сказати, що цей катаклізм промив йому мозок. Його мчали на швидкостях, на яких людей хапають інсульти. Йому погрожували смертю, якщо він не вип’є бляшанку пива за раз або ж вип’є та зблює. Його ґвалтували дулом револьвера. Його мало не скинули просто з обриву, з висоти в тисячу футів. Тож чи міг він нашкребти достатньо хоробрості, щоб проповзти дірою, пробуреною в підніжжі гори, темною дірою, у якій йому могли трапитися бозна-які страхіття? Чи міг він наважитись на таке після всього пережитого? Не міг. Може, інші й могли б, та тільки не він, не Чувак-Сміттєбак. І в думці про те, щоб вернутися назад, крилася певна логіка. Так, то була логіка скривджених і напівбожевільних, однак вона мала свою химерну принадливість. Сміттєбак перебував не на острові. Якщо йому доведеться повертатись і йти аж до вечора наступного дня, щоб знайти обхід, він це зробить. Так, йому доведеться пробиратися повз Пацана, однак Сміттєбак гадав, що Пацан міг передумати та забратися геть попри всі заяви. Або ж міг напитися в зюзю. Міг навіть (хоча й Сміттєбак дуже сумнівався, що йому коли-небудь так неймовірно поталанить) просто сконати. У найгіршому випадку, якщо Пацан досі там, чекає та пильнує, Сміттєбак міг посидіти в схованці, доки стемніє, тоді прокрастися повз нього, наче

(тхір)

якась дрібна тваринка. А потім він прямуватиме на схід, доки не знайдеться потрібна дорога.

Назад верталося швидше. Чувак-Сміттєбак дійшов до цистерни, з якої востаннє бачив Пацана та його славетне купе-двійку. Цього разу він не виліз нагору, де б його силует виразно виднівся на фоні вечірнього неба. Натомість поповз далі навколішки, від машини до машини, намагаючись не шуміти. Пацан міг бути на варті. З такими, як Пацан, ніколи не можна бути певним… і краще не ризикувати, щоб боком не вилізло. Сміттєбак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтівку одного з мертвих солдатів, хоча зброю навіть у руках не тримав. Він повз далі. Камінчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, і сонце спустилося за гори.

Сміттєбак присів біля капота «порше», об яке Пацан розбив пляшку «Ребел єллу», і обережно висунув голову. Так, на дорозі стояло купе-двійка: яскрава золота фарба сяяла блискітками, бубнявіло опукле лобове скло, акулячий плавець впинався у вечірнє, подібне до велетенського синцю небо. Пацан розвалився за флуоресцентно-помаранчевим кермом — очі заплющені, щелепа відвисла. Серце Чувака-Сміттєбака переможно забарабанило. «П’я-ний! — стукало воно. — П’я-ний! Як чіп! П’я-ний!» Сміттєбак подумав, що, коли Пацан очуняє, він може бути вже миль за двадцять.

Однак рухався він обачно: прошурхотів від машини до машини, як водомірка, що ковзає поверхнею тихого озера, прошмигнув купе з лівого боку і подався на схід. Відстані між автівками більшали. Купешечка перемістилася на дев’яту годину ліворуч, тоді на сьому, тоді на шосту — опинилася просто позаду[54]. Тепер Сміттєбаку лишилося наростити відстань між ним і тим божевільним…

— Ти, хуйло тупориле, ані руш.

Сміттєбак завмер як був — навкарачки. Він нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його голові, — на паніку.

Він повільно озирнувся — сухожилля в шиї заскрипіли, наче дверні завіси дому з привидами. Позаду стояв Його Величність Пацан у райдужній золотаво-зеленій сорочці з парою линялих вельветових вставок. У кожній руці він тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненависті.

— Я просто роз-розвідував, як воно, в цьому напрямку, — почув Сміттєбак власний голос. — Пе-пе-перевіряв, чи чисто на горизонті.

— Ага, довбодятле, перевіряв. Навколішки перевіряв. Зара’ очищу твій йобаний горизонт. Ану стань.

Якимсь чином Сміттєбак зіп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверів-близнюків здавалися йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.

Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя — за тебе!»

— То що там? — спитав Пацан. — Аварія?

— Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся — тобі розказати. Будь ласочка…

— Тунель, — простогнав Пацан. — Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! — він знову насупився. — Брешеш мені, підарюго?

— Ні! Ні, присягаюся! Там був знак — «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…

— Завали варнякало. Скільки до нього?

— Миль вісім. А то й більше.

Пацан на хвильку змовк, — дивився на дорогу, що тяглася на захід, — а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.

— Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!

Великими пальцями Пацан відклацнув курки, та звів їх лише наполовину. Сміттєбак не міг відрізними запобіжне зведення від повного, а повне зведення від мішка з жабами, тож заверещав, наче жінка, і затулив очі руками.

— Без балди! — кричав він. — Без балди! Клянуся! Клянуся!

Пацан довго дивився на нього. Урешті він опустив курки на револьверах.

— Сміттєбачку, я тебе вб’ю, — сказав він усміхаючись. — Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, — роздратовано додав він. — Нізашо, нізаяк.

— Прошу, не вбивай, — прошепотів Сміттєбак. — Будь ласочка, не треба.

— От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, — тоді подумаю, — сказав Пацан. — Віриш у цю хуйню-муйню?

— Так, — кивнув Сміттєбак.

Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.

Вони рушили назад до затору — Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.

——

Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно — і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.

— Нє-а, — виніс вердикт Пацан. — Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.

Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана з обриву. Наступної миті Пацан розвернувся. Його настовбурчені револьвери невимушено цілили Сміттєбакові в живіт.

— Чуєш, Сміттєбачку. Бачу, недобре замислив. І не думай віднікуватись. Наскрізь тебе бачу.

Сміттєбак навіжено захитав головою.