Але ж твоя душа… невже ти й душу пропонував?

«Стявши голову, за волоссям не плачуть», — подумав Чувак-Сміттєбак і обережно взяв однією рукою ланцюжок, а другою — чорний камінь. Гагат був холодним і гладеньким. Сміттєбак трохи потримав його в руці, просто щоб з’ясувати, чи він нагріється. Він гадав, що нічого не вийде, і не помилився. Він повісив камінь на шию, і той притулився до його шкіри, наче крижана кулька.

Та Сміттєбак був не проти того холодку — він урівноважував вогонь, який завжди палав у його голові.

— Просто скажи собі, що це якийсь незнайомець, — мовив Ллойд. — Я про Гека. Завжди так роблю. Так легше. Так…

Двоє готельних дверей із гуркотом розчахнулися. До них полинули відчайдушні, перелякані крики. Натовп охнув.

Сходинками спускалася група з дев’яти осіб. По центру — Гектор Дроґен. Він борсався, наче тигр у тенетах. Обличчя в Гека було смертельно блідим, за винятком двох гарячково-червоних плям на вилицях. Усеньким його тілом стікали ріки поту. Він був голісіньким, мов щойно на світ народився. Його тримало п’ятеро чоловіків. Серед них був і Козирний Туз. А Гек іще кпив з його прізвиська…

— Тузе! — тараторив Гектор. — Гей, Тузе, що скажеш? Не поможеш друзяці? Мужик, скажи їм, хай перестануть! Я злізу з того лайна, Богом клянуся, — жодних понюшок! Що скажеш? Ну, поможи трошки! Тузе, будь ласочка!

Козирний Туз не озвався, а лише сильніше вхопився за хвицьливу руку їхнього бранця. Цього було достатньо. Гектор Дроґен знову заверещав. Його безжально протягли до фонтана.

Позаду них ішли троє: Білюк Горґан із великим саквояжем, чоловік на ім’я Рой Гупс із драбиною, і лисий Моргун Морґан (у нього постійно сіпались очі) з планшеткою — у затискачі був листок із друкованим текстом. Вони ступали врочисто, як плакальники на похоронах.

Гека підволокли до хреста. Нещасний випромінював жаский жовтий сморід страху. Він закотив очі, і показалися брудно-білі білки — наче в коня, якого кинули надворі під час бурі.

— Гей, Сміттєбачку, — прохрипів Гек, коли Рой Гупс заходився прилаштовувати позаду нього драбину. — Чуваче-Сміттєбаче. Друзяко, скажи їм, хай облишать ці забавки. Скажи їм, що я зіскочу. Скажи їм, що такий переляк ліпший од усіх їбучих лікарень. Скажи їм, мужик.

Сміттєбак утупив погляд у землю. Коли він нагнув шию, чорний камінь вивалився з сорочки й повиснув перед його носом. Червоне око наче дивилося на нього, зазирало в саму душу.

— Я тебе не знаю, — промимрив Сміттєбак.

Краєм ока він побачив Білюка — той стояв на коліні, затиснувши в куті рота цигарку й замруживши ліве око проти диму. Він відкрив саквояж. Дістав гострі дерев’яні цвяхи. Переляканому Чуваку-Сміттєбаку вони здалися завбільшки з кілки, якими припинають намети. Білюк розклав цвяхи на траві, а тоді дістав із саквояжа велику дерев’яну киянку.

Попри жебоніння натовпу, слова Чувака-Сміттєбака пробилися крізь панічний дурман, що вкутав розум Гектора Дроґена.

— Як це — не знаєш?! — дико загорлав він. — Ми ж снідали разом тільки два дні тому! Ти ще цього малого назвав містером Тузіком! Як це — не знаєш, ти, сцикло брехливе?!

— Геть не знаю, — повторив Сміттєбак, цього разу чіткіше.

І він відчув щось дуже близьке до полегкості. Перед собою він бачив лише незнайомця. Незнайомця, який дещо скидався на Карлі Єйтса. Його рука потягнулася до каменя та обкрутила його пальцями. Його прохолода надала впевненості.

— Брехло! — крикнув Гек.

Він знову заборсався, щосили працюючи м’язами, і його оголеними грудьми й руками заструменів піт.

— Брехло! Ще й як мене знаєш! Ще й як, брехло, ще й як!

— Ні, не знаю. Я тебе не знаю і знати не хочу.

Гек знову загорлав. Четверо захеканих вартових схопили його міцніше.

— Давайте, — сказав Ллойд.

Гека потягли спиною вперед. Один з чоловіків, які його волокли, виставив ногу та підчепив Гека. Він беркицьнувся на хрест. Тим часом Моргун почав зачитувати друкований текст із аркуша на планшетці. Його пронизливий голос прорізав Гекові крики, як виття круглої пилки.

— Увага, увага, увага! Згідно з наказом Рендалла Флеґґа, Ватажка Людей і Першого Громадянина, цього чоловіка на ім’я Гектор Алонсо Дроґен засуджено до страти через розп’яття за злочин уживання наркотиків.

— Ні! Ні! Ні! — кричав Гек навіженим контрапунктом.

Його ослизла від поту лівиця висковзнула з хватки Козирного Туза, і Сміттєбак інстинктивно поставив на руку коліно, притиснувши зап’ясток до дерева. За секунду біля нього опинився Білюк. Він присів поряд зі Сміттєбаком, тримаючи в руках дерев’яну киянку і два грубі цвяхи. У його роті досі тліла цигарка. Він мав вигляд чоловіка, який зібрався постолярувати в себе на задньому дворі.

— Ага, отак і тримай, Сміттєбаче. Зараз його пришпилю. І хвилини не займе.

— Уживання наркотиків заборонене в Громаді Людей, бо не дає залежному робити повноцінний внесок у справу Громади, — швидко проголошував Моргун говіркою аукціонера, а його очі моргали, кліпали та сіпалися. — У цьому конкретному випадку обвинувачуваного Гектора Дроґана спіймали з наркотичним приладдям та великою кількістю кокаїну.

Тепер Геків вереск сягнув такої пронизливості, що якби поряд було щось кришталеве, воно б тріснуло. Він сіпав головою з боку в бік. На губах з’явилася піна. Руками побігли яскраві струмочки крові. Шестеро чоловіків, включно з Чуваком-Сміттєбаком, підняли хрест і поставили його в яму з цементом. Силует Гектора Дроґана корчився проти неба. Від болю він закинув голову назад, химерно вигнувши шию.

— …чиниться задля добробуту Людської Громади! — невблаганно кричав Моргун. — Це послання завершується суворим застереженням і вітаннями громадянам Лас-Веґаса. І хай пришпилять цей бюлетень, що засвідчує реальні факти, над головою відступника, і хай буде його відмічено печаткою Першого Громадянина, РЕНДАЛЛА ФЛЕҐҐА.

— О Господи, як БОЛИТЬ! — репетував згори Гектор Дроґан. — О Господи милий, Господи милий, о Господи, Господи, Господи!

Натовп не розходився мало не годину — кожен боявся, що про нього потім говоритимуть як про першого, хто не витримав. На більшості облич стояла відраза, на багатьох інших — подоба млявого збудження… та спільною їх ознакою був страх.

А от Чувак-Сміттєбак не боявся. Чого йому боятися? Він же не знав того чоловіка.

Геть не знав.

——

Була чверть по десятій, коли до кімнати Чувака-Сміттєбака зайшов Ллойд. Він глянув на Сміттєбака та сказав:

— Одягнений. Це добре. А я думав, що ти вже ліг.

— Ні, — відказав Сміттєбак. — Ще не сплю. А що?

— Настав час, Сміттєбачку, — Ллойд заговорив тихіше. — Він хоче тебе бачити. Флеґґ.

— Він?..

— Ага.

Чувак-Сміттєбак весь стрепенувся.

— Де він? За нього — життя, о так…

— Верхній поверх, — сказав Ллойд. — Він повернувся з узбережжя одразу по тому, як догорів Гек Дроґан. Коли ми з Білюком повернулися зі звалища, він був уже тут. Ніхто ніколи не бачив, як він зникає чи приходить, Сміттєбаче, та всі знають, коли він знову кудись зірвався. Або коли повернувся. Ну ж бо, ходімо.

——

Чотири хвилини по тому кабіна ліфта прибула на горішній поверх, і Чувак-Сміттєбак вийшов із ліфта з вибалушеними очима та сяючим обличчям. Ллойд із місця не зрушив.

Сміттєбак повернувся до нього.

— А ти не?..

Ллойд видушив жалюгідну посмішку.

— Ні, він хоче зустрітися з тобою наодинці. Щасти, Сміттєбаче.

І перш ніж він устиг сказати ще щось, двері ліфта зачинились, і Ллойд зник.

Чувак-Сміттєбак розвернувся. Він перебував у шикарному широкому коридорі. Там було двоє дверей, і дальші потроху прочинялися. Усередині чорніла темрява. Та Сміттєбак помітив, що в дверях стоїть якийсь силует. І очі. Червоні очі.

Чувак-Сміттєбак рушив до силуета. Серце повільно гупало в його грудях, у роті пересохло. Повітря робилося дедалі прохолоднішим. Горілі руки взялися сиротами. Десь глибоко в його нутрі у могилі перевернувся та зойкнув труп Дональда Мервіна Елберта.