Це призвело до заплутаної дискусії серед учасників їхньої когорти, яка на той час налічувала півдюжини — до них приєднався Марк Зеллмен, зварювач із околиць Нью-Йорка, та двадцятишестирічна медсестра Лорі Констебл. А те обговорення закінчилося ще однією неприємною суперечкою щодо снів.

Лорі тоді сказала, що вони й так достеменно знають, куди їхати. Вони прямували за розумахою Гарольдом Лодером і його групою до Небраски. Звісно, що їхали в одному напрямку та користувалися тими ж вказівками — сни були надто яскравими та виразними, щоб від них відмахнутися.

Трохи отак посперечавшись, Надін впала в істерику. Жодних снів їй не снилося. Повторю: жодних клятих снів. Решті кортить позайматися груповим самогіпнозом — гаразд. Їдуть до Небраски, керуючись вказівками, як ті таблички в Стовінгтоні (бодай якесь раціональне підґрунтя!), — гаразд. Та вони мусили второпати, що вона з ними не через метафізичну маячню. Якщо їм однаково, то вона прислухатиметься до радіо, а не до галюцинацій.

Марк повернувся до напруженої Надін і дружньо всміхнувся, показавши поцятковані прогалинами ряди зубів.

— Якшо ніц не сниться, то як так, шо минулої ночі я прокинувся від твоїх балачок уві сні?

Надін поблідла, як полотно.

— Хочеш сказати, що я брешу? — мало не закричала вона. — Якщо так, одному з нас краще забратися звідси просто зараз!

Джо притиснувся до неї, заскімлив.

Ларрі все залагодив, погодившись на ідею з радіостанцією. І десь минулого тижня вони почали приймати передачі. Та надходили сигнали не з Небраски: люди поїхали з Гемінгфорд-Гоума до того, як вони туди потрапили, — сни їх про це попередили, однак видіння зробилися тьмянішими і вже не так їх підшпорювали. Підсилені потужним передавачем Ральфа Брентнера, вони приходили з Боулдера, штат Колорадо, розташованого за шість сотень миль західніше.

Люсі й досі пам’ятала радісні, на межі екстазу обличчя своїх супутників, коли крізь статику пробилася гугнява оклахомська говірка Ральфа: «Це Ральф Брентнер, Вільна боулдерська зона. Якщо ви мене чуєте, для відповіді користуйтесь хвилею 14. Повторюю, хвилею 14».

Вони його чули, та тоді їхньому радіо не вистачало потужності, щоб відповісти. Однак вони наближалися до Боулдера і завдяки Ральфові дізналися, що Ебіґейл Фрімантл (подумки Люсі завжди називатиме її матінкою Ебіґейл) і її група прибули туди першими, а відтоді до них постійно прибували нові люди — вони приходили по двоє, по троє, а іноді й групами осіб по тридцять. Коли Брентнер уперше з ними зв’язався, у Боулдері зібралося вже двісті душ, а цього вечора — їхнє радіо тепер було в зоні досяжності, і вони гарно потеревенили — набралося понад триста п’ятдесят. Їхня ватага наблизить це число до чотирьох сотень.

— Поділишся думками — дам льодяника, — мовила Люсі до Ларрі та поклала руку йому на плече.

— Я думав про той годинник і смерть капіталізму, — сказав він і показав на її «Пульсар». — Раніше було так: при, як бик, або здохнеш. І найвідчайдушніші бики здобували собі червоні, білі та блакитні «кадилаки» й годинники, на кшталт твого «Пульсара». А тепер у нас справжня демократія. Будь-яка американка може піти й узяти собі цифровий «Пульсар» та норкову шубку, — Ларрі засміявся.

— Може бути, — кивнула Люсі. — Та хочу тобі дещо сказати. Можливо, я не сильно розбираюся в капіталізмі, та мені є що розповісти про цей годинник за тисячу доларів. Наприклад, те, що він ні к бісу не годиться.

— Справді? — Ларрі здивовано глянув на неї та всміхнувся. — Як так?

Усмішка була слабенькою, однак щирою. Люсі була рада її побачити, адже усмішка адресувалася їй.

— Бо ніхто не знає, котра зараз година. Чотири чи п’ять днів тому я спитала час у містера Джексона, Марка та в тебе, питала вас одного за одним. І всі ви відповіли по-різному й сказали, що ваші годинники спинялися принаймні один раз… Пам’ятаєш про той заклад, де стежили за світовим часом? Якось, коли я працювала в офісі лікаря, читала журнальну статтю. Аж щелепа відвисла. Лік вели аж до мілімікросекунд. У них там були і маятники, і сонячні годинники, і взагалі що завгодно. А тепер я це згадую та психую. Певне, усі ті годинники вже спинились, у мене є «Пульсар» за тисячу доларів, який я поцупила з ювелірної крамниці, та час до сонячної секунди він не відлічить. А мав би. І все через грип. Через клятий грип.

Вона замовкла, і деякий час вони сиділи без розмов. Ларрі показав пальцем на небо.

— Дивись!

— Що? Де?

— Третя година[62], угорі. Уже друга.

Вона подивилася в тому напрямку, та нічого не помітила. Ларрі притиснув до її скронь теплі руки й повернув голову до потрібного квадранта неба. Тоді вона це побачила, і подих закляк у її горлі. Яскрава цятка — яскрава, як зірка. Вона світилася жорстким, постійним світлом і хутенько бігла небом зі сходу на захід.

— Господи милий! — вигукнула Люсі. — Ларрі, це ж літак, правда? Справді літак?

— Ні. Це супутник. Певне, нарізатиме кола ще років із сімсот.

Вони сиділи й спостерігали за ним, доки супутник не зник за чорною громадою Скелястих гір.

— Ларрі? Чому Надін цього не визнає? — обережно спитала Люсі. — Я щодо снів.

Він ледь помітно напружився, і вона пожалкувала, що порушила цю тему. Та якщо почала, вже дотисне. Хіба що він попросить її заткатися.

— Вона каже, що їй нічого не сниться.

— Та це ж неправда. Марк правий. І вона дійсно говорить уві сні. Одного разу так галасувала, що навіть я прокинулася.

Тепер Ларрі вже дивився на неї. Минула секунда, дві, три…

— Що вона говорила? — урешті спитав він.

Люсі замислилася, намагаючись пригадати ті слова.

— Вона борсалася в спальному мішку та постійно повторювала: «Не треба, він такий холодний, не треба, я не витримаю, такий холодний, такий холодний». А тоді почала рвати на собі волосся. Рвала на собі волосся просто вві сні. І стогнала. Аж мороз пішов поза шкірою.

— Люсі, людям же сняться жахіття. І це не означає, що всі вони про… ну, про нього.

— Після заходу сонця про нього краще не балакати, так?

— Краще не треба, так.

— Ларрі, вона так поводиться, наче потроху розвалюється. Розумієш, про що я?

— Так.

Він усе розумів. Попри твердження Надін, що їй нічого не сниться, коли вони дісталися Гемінгфорд-Гоума, під її очима залягли темні синці. Її пишне, густе волосся помітно посивіло. І коли хтось торкався її, вона здригалася, навіть підскакувала.

— Ти ж кохаєш її, чи не так?

— Ох, Люсі, — докірливо протягнув Ларрі.

— Ні, я просто хочу, щоб ти знав… — вона глянула на нього й захитала головою. — Я мушу це сказати. Я ж бачу, як ти на неї дивишся… і як вона інколи дивиться на тебе, коли ти зайнятий чимось, і… все гаразд. Ларрі, вона кохає тебе. Однак боїться.

— Чого боїться? Чого боїться?

Він згадав, як намагався її покохати за три дні після стовінгтонського фіаско. Відтоді вона зробилася дуже тихою. Іноді Ларрі бачив її бадьорою та в гарному настрої, та тепер було очевидно: ця життєрадісність давалася їй через силу. Джо саме заснув. Ларрі сів поряд із Надін, і деякий час вони розмовляли. Не про нинішню ситуацію, а про колишні безпечні часи. Ларрі спробував її поцілувати. Надін відштовхнула його, відвернулася, та не раніше, ніж Ларрі відчув усе те, про що казала Люсі. Він спробував знову — грубо, та водночас ніжно, бо хотів її так, що мало дах не зривало. І на одну мить вона поступилася, показавши йому, як усе могло б бути, якби…

А тоді вона вирвалась і відсторонилась — лице бліде, схрещені руки притиснуті до грудей, голова опущена.

— Ларрі, не роби цього, прошу. Спробуєш знову, і мені доведеться піти разом із Джо.

— Чому? Чому, Надін? Чорт, та що ж тут такого страшного?

Вона не відповіла. Просто стояла понура. Під очима в неї вже почали з’являтися темні синці. Урешті вона заговорила:

— Я б сказала, якби могла.

І на цих словах вона пішла геть, навіть не озирнувшись.