— Добре.

— Даєш слово?

— Даю слово, — сказав Стю.

— Мені думається, що більшість технарів із ним, — урешті сказав Ґлен. — Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарі здебільшого люблять працювати в атмосфері жорсткої дисципліни й лінійних цілей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдері зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось своє… а нам треба зробити таку річ, про яку мої студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой інший… от хоч закластися можу, він улаштує, щоб усі потяги були за розкладом і всі шашечки рядком. А технарі — такі самі люди, як і ми всі: вони йдуть туди, де найбільш потрібні. У мене підозра, що наш Супротивник хоче якомога більше людей. Хрін з ними, з фермерами — він радше знайшов би кілька хлопців, які могли б почистити стартові шахти ракет в Айдахо й ввести їх у робочий стан. Так само танки й гелікоптери і, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 — так, для сміху. Сумніваюся, чи зайшов він аж так далеко — але практично впевнений. Дізнаємося. Просто зараз він, напевне, ще зосереджується на тому, щоб увімкнути електрику, відновити комунікації… може, навіть зайнявся чисткою у своїх рядах, усуваючи м’якотілих. Рим не за день будувався, і йому це відомо. Він має час. Але коли я дивлюся, як сідає сонце, — без балди, Стюарте, — мені страшно. Мені для страху вже й снів не треба. Мені досить подумати про отих, які по той бік Скелястих, — як вони працюють, мов бджоли.

— А що ж нам робити?

— Тобі оголосити список? — усміхнувся у відповідь Ґлен.

Стюарт показав на свій потертий блокнот. На його рожевій обкладинці були зображені два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»

— Ага, — сказав Стю.

— Жартуєш?

— Та ні, не жартую. Ось ти кажеш, Ґлене: ми маємо якось зібрати своє лайно докупи. У мене теж таке відчуття. Із кожним днем часу меншає. Не можемо ж ми тут просто сидіти, дрочити й радіо слухати. А то так коли-небудь зранку встанемо й побачимо, як отой ватажок вальсом зайде в Боулдер на чолі бронетанкової дивізії із підтримкою з повітря.

— Не чекай його завтра, — сказав Ґлен.

— Хай не завтра — а в травні?

— Імовірно, — тихо промовив Ґлен. — Так, цілком імовірно.

— А з нами що буде, на вашу думку?

Ґлен відповів не словами: він зробив недзвозначний жест правою рукою — ніби натиснув на гачок, — а тоді швидко вихилив рештки вина.

— Еге, — сказав Стю. — То збираймо докупи. Кажи.

Ґлен заплющив очі. Перші промені дня торкнулися його поораних зморшками щік і лоба.

— Гаразд, — сказав він. — Ось таке, Стю. Перше: відтворити Америку. Маленьку Америку. Усіма правдами й неправдами. Спочатку потрібна організація й уряд. Якщо почати зараз, то зможемо сформувати таке правління, яке хочемо. Якщо почекаємо, доки населення збільшиться втричі, то з цим будуть серйозні проблеми. Скажімо, за тиждень від сьогодні скликаємо збори — це буде вісімнадцяте серпня. Явка обов’язкова. Перед зборами треба принагідно створити для організації тимчасовий комітет. Скажімо, Комітет сімох. Ти, я, Андрос, Френ, Гарольд Лодер, і, може, ще якихось двоє людей. Комітет повинен скласти порядок денний на збори вісімнадцятого серпня. І я тобі просто зараз деякі його пункти можу назвати.

— Давай.

— По-перше, зачитати й ратифікувати Декларацію незалежності. По-друге, зачитати й ратифікувати Конституцію. По-третє, так само — Білль про права. Усе ратифікується усним голосуванням.

— Господи, Ґлене, ну ми ж усі американці…

— Ні, отут ти помиляєшся, — відказав Ґлен, розплющуючи очі. Вони здавалися запалими й налитими кров’ю. — Ми — жменька недобитків без жодного уряду. Ми — випадкова мішанина з усіх вікових, релігійних, класових, расових груп. Уряд — це ідея, Стю. Тільки так і ніяк інакше, якщо відкинути бюрократію та іншу хрінь. Я поясню докладніше: уряд — він у голові, це доріжка пам’яті, прокладена в мізках. Що нам зараз потрібне — це культурне відставання[64]. Більшість цих людей досі вірять у представницький уряд — республіку, — це сприймають за демократію. Але культурне відставання ніколи не триває довго. Мине трохи часу, і почнеться нутряна реакція: президент мертвий, Пентагон порожній — хоч в оренду здавай, а в Білому домі й Сенаті дебати ведуться хіба що між мурахами і тарганами. Наші тут скоро отямляться й усвідомлять: старе життя закінчилося, тож суспільство можна змінити як їм заманеться. Ми хочемо — нам необхідно — перехопити ініціативу, доки вони не отямилися й не впороли якусь дурницю.

Він кивнув пальцем на Стю.

— Якщо на зборах вісімнадцятого хто-небудь устане й запропонує абсолютну владу матінки Ебіґейл, а щоб ми з тобою й оцим Андросом стали її радниками — то ці люди проголосують за це одностайно в щасливому невіданні, що проголосували за першу в Америці диктатуру від часів Г’юї Лонга[65].

— Ох, просто не віриться. Тут же випускники коледжів, юристи, політичні активісти…

— Певне, колись вони були такими. А тепер вони — жменька втомлених, наляканих людей, які не знають, що з ними буде. Може, хтось і пищатиме, але вони заткнуться, коли їм сказати, що матінка Ебіґейл та її радники повернуть у місто електрику за шістдесят днів. Ні, Стю, дуже важливо, щоб ми передусім ратифікували дух старого суспільства. Оце я мав на увазі під відновленням Америки. Це має бути саме так, поки ми перебуваємо під прямою загрозою людини, яку називаємо Супротивником.

— Давай, що далі?

— Добре. Наступний пункт порядку денного — щоб уряд діяв, як у невеликому населеному пункті Нової Англії. Ідеальна демократія. Поки нас порівняно мало, це працюватиме. Тільки замість ради міських виборних у нас буде семеро… представників, гадаю. Представників Вільної зони. Як звучить?

— Гарно.

— От і мені подобається. І ми подбаємо, щоб обрали тих самих людей, які будуть у комітеті. Зробимо так, щоб треба було поспішати, доки ніхто не почав на всю губу агітувати за своїх друзів. Доберемо тих, хто нас висуне і підтримає. Голосування піде, як діти в школу.

— Чисто виходить, — захопився Стю.

— Атож, — похмуро мовив Ґлен. — Якщо хочеш зробити коротке замикання в демократичному процесі, то соціолог до твоїх послуг.

— Ну а далі?

— Дуже популярна штука. У цьому пункті буде сказано: «Резолюція: дати матінці Ебіґейл абсолютне право вето на будь-яку дію, пропоновану Комітетом».

— Господи! А вона погодиться?

— Гадаю, що так. Але я не вважаю, що вона особливо бажатиме скористатися цим правом вето — принаймні я таких обставин передбачити не можу. Ми просто не зможемо очікувати, що наш уряд працюватиме, якщо не зробимо її номінальною очільницею. Вона — те, що є між нами спільного. Ми всі пережили пов’язаний з нею паранормальний досвід. І вона… у неї якась особлива аура. Люди всі її описують тими самими загальними прикметниками: добра, приязна, стара, мудра, розумна, приємна. Ці люди також усі бачили той самий сон, який їх лякав до дрижаків, а вона допомагає їм почуватися захищеними. Вони люблять джерело свого доброго сну, довіряють йому — і що більше довіряють, то сильніше лякає їх отой лихий сон. І ми зможемо дати всім зрозуміти, що вона — наша очільниця суто номінально. Мені здається, саме так їй би й подобалося. Вона стара, втомлена…

Стю похитав головою.

— Вона стара, втомлена, Ґлене, але сприймає проблему темного чоловіка як релігійний хрестовий похід. І вона не єдина така. Ти ж розумієш.

— Ти хочеш сказати, що вона може вирішити перехопити кермо?

— Може, це було б і непогано, — відзначив Стю. — Адже снилася нам вона, а не якийсь комітет.

Ґлен похитав головою.

— Ні, я не можу погодитися, що ми всі — пішаки в якійсь постапокаліптичній грі між Добром і Злом, незалежно від жодних снів. Чорт забирай, це ж нераціонально!

Стю знизав плечима.

— Ну, давай зараз у нетрі не заходити. Я так розумію, твоя ідея дати їй право вето — хороша. Власне, я вважаю, що цього й малувато. Нам треба дати їй можливість і пропонувати, і вирішувати.