— І ще дев’ятнадцятеро коло воріт. Вони ще й сонячний удар отримати можуть, поки ми тут щебечемо. Приводь їх!

— Приведу, — Ральф зібрався йти.

— І, Ральфе…

Він озирнувся.

— Надрукуй тисячу, — сказала вона.

——

Вони одне за одним пройшли у ворота, відчинені Ральфом, і вона відчула свій гріх, той самий, який вважала матір’ю усіх інших гріхів. Батько всіх гріхів — крадіжка: сухий залишок кожної з Десяти Заповідей: «Не кради». Убивство — це викрадення життя, перелюб — подружжя, захланність — таємна, тиха крадіжка, яка відбувається в печері кожного серця. Марно прикликати ім’я Бога — це крадіжка Його імені, яке вихоплюють з Дому Божого і відправляють, немов шльондру, на вулицю. Вона ніколи не була особливою злодійкою: хіба дрібничку якусь вряди-годи могла присвоїти.

А матір гріхів — гординя.

Гординя — жіноча половина Сатани в людському роді, тихе яйце гріха, завжди плідне. Гордість не пускала Мойсея в Ханаан, де виноград був такий великий, що люди носили одне гроно удвох на жердині. «Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?» — питали діти Ізраїлю, і Мойсей казав: «Це зробив я».

Вона завжди була гордою жінкою. Пишалася підлогою, яку вимила, повзаючи на колінах (але Хто ж дав їй руки, коліна та й саму воду, щоб мити?), пишалася дітьми, які виросли як слід: жоден не потрапив до в’язниці, ніхто не захопився наркотиками чи пияцтвом, ніхто не скакав у гречку, але ж матері дітей — дочки Божі. Вона пишалася своїм життям, але не вона його створила. Гордощі — прокляття волі, і, як жінка, вона має свої хитрощі. Досягши свого поважного віку, Еббі ще не знає всіх ілюзій гордощів, не опанувала їхні принади.

І коли вони увійшли у двір, вона подумала: «Вони прийшли побачити саме мене». І слідом за цим гріхом з глибини її свідомості піднялася низка непрошених блюзнірських зіставлень: як вони йдуть одне за одним, немов причасники, — молодий ватажок майже не підіймає очей, поряд — світловолоса жінка, за ним — хлопчик і темноока жінка, що в її чорному волоссі окремі пасма побіліли. За ними — всі решта.

Молодик піднявся на ґанок, але його супутниця залишилася внизу. Волосся в нього було довге, але чисте. Він доволі помітно заріс золотисто-рудою бородою. Чоловік мав сильне обличчя, на якому зовсім нещодавно прорізалися стурбовані зморшки: навколо рота і через лоб.

— Ви — дійсно справжня, — тихо промовив він.

— Ну от і я так завжди вважала, — сказала вона. — Я Ебіґейл Фрімантл, але мене тут всі більше звуть матінкою Ебіґейл. Ласкаво просимо до нас.

— Дякую, — хрипкувато промовив він, і вона побачила: чоловік стримує сльози. — Я… ми раді, що опинилися тут. Мене звати Ларрі Андервуд.

Вона простягла йому руку, і він узяв її обережно, благоговійно, і знову в ній ворухнулася гордість, оця пиха. Здавалося, він вважав, що в ній палає вогонь, який може його спопелити.

— Ви… мені снилися, — незграбно промовив він.

Вона усміхнулася й кивнула йому, і він розвернувся необережно, мало не перечепившись. Пішов униз сходами, опустивши плечі. Нічого, він випростається, подумала вона. Тепер він тут, він виявить, що не мусить тримати на плечах увесь світ. Чоловік, який ставить себе під сумнів, не повинен занадто довго щось робити з останніх сил, доки не зміцнів, — а цей Ларрі Андервуд ще трохи зеленкуватий, ще може гнутися. Але матінці він сподобався.

Наступною підійшла його жінка, симпатична й невеличка, з очима, немов фіалочки. Вона сміливо, але не зневажливо поглянула на матінку Ебіґейл.

— Я — Люсі Свонн. Рада знайомству.

І, попри те, що була у штанях, зробила невеликий реверанс.

— Рада, що ти прийшла, Люсі.

— А можна, я спитаю… ну, це… — отепер вона опустила очі й густо зашарілася.

— Сто вісім за останніми підрахунками, — лагідно відказала матінка Ебіґейл. — Іноді здається, що всі двісті шістнадцять.

— Ви мені снилися, — мовила Люсі і відійшла, трохи знічена.

Тепер підійшла темноока жінка з хлопчиком. Жінка подивилася на неї поважно й твердо; у хлопчика на обличчі було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жінці сиділо щось, що сповнювало її могильним холодом. «Він тут, — подумала матінка Ебіґейл. — Прийшов в образі цієї жінки… бо, дивіться, він приходить не лише у власній подобі… у подобі вовка… ворони… змії…»

Матінка Ебіґейл ще не втратила страх за власне життя, і на мить їй здалося, що ця дивна жінка з білими пасмами простягне руку майже буденним жестом і схопить її за горло. На ту мить, яку тривало це відчуття, матінці Ебіґейл дійсно здалося, наче обличчя тої жінки зникло і вона дивиться у діру в часопросторі, діру з двома очима, темними і прóклятими, що зорять на неї неприкаяно, дико, безнадійно.

Але то була просто жінка, не він. Темний чоловік би ніколи не наважився прийти сюди до неї, навіть не у власній подобі. То була просто жінка — і то дуже красива — з виразним, чуттєвим лицем, яка обіймає за плечі хлопчика. То їй на мить примарилося. Точно, примарилося, та і все.

Для Надін Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увійшла у двір, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрі не заговорив із цією бабусею. Потім її накрила раптова огида і жах. Ця стара може… що може?

Може бачити.

Так. Надін злякалася, що стара може зазирнути в її душу, де вже проросла й пустила коріння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зі свого крісла, засудить її і вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пішла до тих (до того), для кого призначена.

Обидві похмуро подивились одна на одну, зміряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жінкам вона здалася невимовно довгою.

«Він у ній — Паросток Диявола», — подумала Еббі Фрімантл.

«Уся їхня сила тут, — у свою чергу подумала Надін. — Вона — все, що в них є, хоч вони самі можуть вважати, що це не так».

Джо почав нетерпеливитися, смикати її за руку.

— Здрастуйте, — промовила вона тихо, безживно. — Я — Надін Кросс.

Стара відказала:

— Я знаю, хто ти.

Слова повисли у повітрі, раптом розітнувши всі інші розмови. Люди здивовано озирнулися — подивитися, чи нічого не сталося.

— Правда? — тихо відгукнулася Надін. Раптом здалося, що її єдиний захист — це Джо.

Вона поволі підштовхнула хлопчика, щоб він опинився перед нею, немов заручник. Химерні очі Джо кольору морської хвилі поглянули на матінку Ебіґейл.

Надін сказала:

— А це Джо. Ви теж його знаєте?

Матінка Ебіґейл не зводила погляду з очей жінки, яка назвалася Надін Кросс, але на її потилиці виступили дрібні краплі поту.

— Гадаю, що він такий Джо, як я Кассандра, — відповіла вона, — і не вважаю, що ти — його мати.

Вона з якимось ніби полегшенням перевела погляд на хлопчика, але в старої залишилося невідчепне химерне відчуття, ніби та жінка якимось чином перемогла: поставила оцього малого між ними, не дала їй виконати свій обов’язок, хоч який він там є… але ж усе сталося так раптово, і вона не була готова до цього!

— Як тебе звати, друже? — спитала вона в хлопчика.

Хлопчик, важко дихаючи, намагався щось вимовити: наче у горлі в нього застрягла кістка.

— Він не скаже, — промовила Надін, поклавши руку йому на плече. — Він не може сказати. Сумніваюся, що він пам’я…

Раптом Джо виштовхнув із себе щось, і наче прорвалася якась запона.

— Лео! — з несподіваним притиском промовив він. — Лео Роквей, ось хто я! Я — Лео!

І він, сміючись, кинувся на шию матінці Ебіґейл. У юрбі теж засміялися й заплескали в долоні. Надін стала буквально непомітною, а Еббі відчула, що якийсь життєвий фокус, якусь важливу нагоду втрачено.

— Джо! — звернулася до вихованця Надін. Її обличчя було відсторонене, вона знову оволоділа собою.

Хлопчик трохи відсунувся від матінки Ебіґейл і подивився на неї.

— Відійди, — сказала Надін і твердо подивилася на Еббі, звертаючись не до хлопчика, а безпосередньо до неї. — Вона стара. Ти їй зробиш боляче. Вона дуже стара і… не дуже міцна.

— О, та я, певне, цілком ще міцна, щоб любити отакого хлопчака! — відказала матінка Ебіґейл, але їй самій ці слова здалися непереконливими. — Схоже, в нього був важкий шлях.