— То ось чому ти не хотів дуже близько спілкуватися з матінкою, — промовив Стю. Він і далі розслаблено всміхався. — По суті, я з тобою згоден. Але чи так само б ти почувався, коли б була війна?

— Не розумію.

— Отой чоловік, що нам снився. Сумніваюся, що він просто пішов геть та й усе.

Ларрі завмер, замислився.

— Ґлен каже, що не може зрозуміти, чому ніхто про це не говорить, — продовжив Стю, — і це ж усіх попереджали. Ці люди досі як контужені. Почуваються, що крізь пекло пройшли, аби сюди дістатися. Їм тільки й треба, що зализати свої рани й поховати загиблих. Але якщо матінка Ебіґейл є тут, то він же є там, — Стю кивнув у бік вікна, з якого виднілися хмарочоси-праски в літньому серпанку. — А більшість людей тут, мабуть, про нього й не думають, але готовий закластися на останній долар, що він думає про нас.

Ларрі кинув оком на кухонні двері, але Люсі вийшла надвір побалакати з сусідкою Джейн Говінгтон.

— Ти гадаєш, він на нас націлений, — тихо промовив він. — Отака приємна думка, саме перед вечерею думати. Апетит покращує.

— Ларрі, я й сам ні в чому не певен. Але матінка Ебіґейл каже, що все скінчиться так чи інак лише тоді, коли він нас або ми його.

— Сподіваюся, вона не всім про це розповідає. Ці люди тоді на хуй в Австралію з’їбуться.

— А я гадав, ти секретів не любиш.

— Ага, тільки оце… — Ларрі замовк. Стю лагідно всміхався, і Ларрі всміхнувся йому доволі кисло. — Ну, гаразд. Хай твоє буде зверху. Обговоримо й будемо тримати язик за зубами.

— Добре. О сьомій побачимося.

— Звісно.

Вони разом пішли до дверей.

— І ще раз дякую Люсі за запрошення, — сказав Стю. — Ми з Френні її теж запросимо скоро.

— Окей.

Коли Стю підійшов до дверей, Ларрі сказав:

— Чуєш!

Стю питально озирнувся.

— Тут у нас хлопчик, — повільно промовив Ларрі, — він прийшов з нами з Мейну. Зветься Лео Роквей. У нього свої проблеми були. Ми з Люсі щось ніби виховуємо його разом з однією жінкою, Надін Кросс. Надін і сама якась незвичайна, знаєш?

Стю кивнув. Трохи було розмов про оту дивну сценку між матінкою Ебіґейл і Кросс, коли Ларрі привів своїх.

— Надін дбала про Лео до того, як я їх зустрів. Лео щось ніби людей наскрізь бачить. Та й він не один такий. Може, такі люди завжди були, але після грипу їх наче побільшало. А Лео… він у дім Гарольда ні ногою. Навіть у дворі не лишився. Це ж… дивина, правда?

— Атож, — погодився Стю.

Вони замислено перезирнулись, і Стю пішов додому вечеряти. Френ за їжею, здається, над чимось міркувала і говорила мало. А коли вона домивала останній посуд у пластиковому відрі з теплою водою, почали надходити люди на перші збори Тимчасового комітету Вільної зони.

——

Після того як Стю пішов до Ларрі, Френні побігла до спальні нагору. У кутку стінної шафи лежав спальний мішок, із яким вона промандрувала через усю країну — він був причеплений до її мотоцикла. Особисті речі вона тримала в маленькій торбинці на блискавці. Більша частина тих речей тепер у квартирі, де мешкають вони зі Стю, але деякі ще не знайшли собі місця й лежали під спальним мішком. Кілька пляшечок очищувального крему (у неї почалися раптові висипи після смерті батьків, але зараз це вже минулося), коробочка міні-прокладок «Стей фрі» на випадок мазких виділень (вона чула, що у вагітних таке буває), дві коробки дешевих сигар (на одній написано: «Це хлопчик!», а на другій — «Це дівчинка!»). Останнім таким предметом був її щоденник.

Френні витягла його й уважно роздивилася. Писала вона в ньому за час перебування в Боулдері лише вісім чи дев’ять разів: більшість записів були короткі, деякі зовсім. Велике бажання вилити душу прийшло й пішло, коли вони були ще в дорозі… полізло саме, як плацента, доволі невесело думала вона. Останні чотири дні вона взагалі нічого не писала, у Френні виникала підозра, що про щоденник вона взагалі забула, хоча прийняла тверде рішення писати докладніше, коли все усталиться. Заради дитини. Ну а зараз щоденник знову набув для неї ваги.

«Як коли люди навертаються в якусь релігію або читають… щось таке, що змінює їхнє життя… наприклад, перехоплені любовні листи…»

Раптом їй здалося, що записник фізично поважчав і що від самого відкривання картонної обкладинки на лобі виступить піт і… і…

Вона раптом озирнулася через плече, серце дико калатало. Щось поворухнулося там?

Миша пробігла за стіною, напевне. Звичайно, що ж іще. А ймовірніше — просто її уява розігралася. Не було причини, взагалі ніякої причини думати про чоловіка в чорному плащі, чоловіка з вішаком. Її дитина жива і в безпеці, а це — просто записник, і все одно за ним неможливо сказати, читав його хтось чи ні, а якщо і є на це спосіб, то хіба можна точно визначити, що читав його саме Гарольд Лодер?

Однак вона розкрила записник і почала його поволі гортати, переглядаючи кадри недавнього минулого, як аматорські чорно-білі знімки. Домашнє відео душі.

«Сьогодні ми милувалися ними, і Гарольд усе розводився про колір-текстуру-тон, а Стю мені цілком серйозно підморгнув. І я, вредна, підморгнула йому…

Гарольд, звичайно, заперечуватиме основні принципи. Чорт, та вирости ж ти, Гарольде!

…Гарольд повернувся до нього, і я бачила, що він збирається вставити один зі своїх фірмових вумних-завумних коментарів Гарольда Лодера».

(Боже мій, Френ, ну чого ти це все про нього казала? Навіщо?)

«Здається, я вже не одну сторінку списала ПСИХОЛОГІЄЮ ГАРОЛЬДА… За всім тим чванством та помпезними промовами… дуже закомплексований маленький хлопчик…»

Це було 12 липня. Скривившись, вона швидко прогорнула цей запис, шурхочучи сторінками, тепер уже поспішаючи до кінця. Фрази й далі вискакували, немов ляпаси: «Хай там як, а Гарольд, для різноманітності, доволі нормально пахнув… Від дихання Гарольда сьогодні ввечері і дракон би втік…» Й інші, майже пророчі слова: «Він колекціонує ті підсрачники так, як пірати — скарби» Але навіщо, для чого? Щоб живити власне почуття таємної величі й гнаності? Чи з метою помсти?

«О, він список складає всі ночі і дні, і він точно знає, хто чемний, хто ні…»[74]

Потім 1 серпня, лише два тижні тому. Запис починається внизу сторінки: «Минулого вечора обійшлася без записів — була надто збуджена й щаслива. Тепер ми зі Стю разом. Ми…»

Кінець сторінки. Вона перегортає на наступну. Перші слова на початку сторінки: «Кохалися двічі». Але вони майже не впадали в око, доки погляд не доходив до середини сторінки. Там, біля всякого бла-бла-бла про материнський інстинкт, їй впало в око дещо таке, від чого Френні майже скам’яніла.

Там був темний, жирний відбиток пальця.

У Френні виникла дика думка: я ж цілими днями вела мотоцикл. Звичайно, при кожній нагоді милася, але руки брудняться, і…

Вона поклала поряд із відбитком руку, зовсім не дивуючись тому, як вона тремтить. Приклала великий палець до плями. Відбиток був значно більший.

Ну, звичайно, сказала вона собі. Якщо бруд розмазати, то пляма більша за палець. Оце тому, та й усе…

Але відбиток не був аж так розмазаний. Лінії кінчика пальця — петлі й закрути — здебільшого добре читалися.

І то було не мастило, не олія — тут нема як себе обманювати.

То був сухий шоколад.

«“Пейдей”, — з нудотою подумала Френ. — Батончик у шоколаді…»

На мить їй стало страшно навіть озирнутися — немовби там, у неї за плечима, завис Гарольдів вишкір, як посмішка Чеширського кота з казки про Алісу. А губи заворушилися б і серйозно промовили: «У кожного пса є свій щасливий день, Френні. У кожного пса».

Але коли Гарольд і підглянув у її щоденник, чи означає це, що він тепер планує таємну кревну помсту їй, Стю чи ще кому-небудь? Звичайно ж, ні.

«Але ж Гарольд змінився», — прошепотів їй внутрішній голос.

— Та чорт забирай, не настільки ж він змінився! — крикнула вона в порожню кімнату. Трохи здригнулася від власного голосу, а потім нервово розсміялася. Пішла вниз і почала робити вечерю. Поїдять вони рано, бо будуть збори… але раптово збори стали для неї не такими вже й важливими.