Він танцював. Він вимахував ногами в подертих, бугристих кедах, виписуючи на дорозі щось на кшталт п’яного горнпайпу[14]. Лопотів подертий хвіст його сорочки. Фляжка дзенькала об рюкзак. Рожеві й гладенькі шрами від опіків виблискували на сонці, мов сире м’ясо. На скронях набрякли завитки вен. Вже з тиждень він смажився на сковорідці Господній, — пройшов південно-західною частиною Юти, зачепив кінчик Аризони та потрапив до Невади — тож тепер був скаженим, як Божевільний Капелюшник.

Танець він супроводжував монотонним співом, повторюючи одні й ті самі слова під мелодію, яка була популярною, коли він сидів у Терр-От — пісня звалася «До нічного клубу», і записав її чорношкірий гурт «Тавер оф павер»[15]. Однак слова він змінив.

— Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц! — наспівував Сміттєбак. — Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!

Він підскакував на кожному «диц!», допоки від спеки все не попливло, безживно-яскраве небо не посіріло і напівпритомний Сміттєбак упав на дорогу. Перевантажене серце навіжено стугоніло в сухих грудях. Зібравши залишки сил, він переповз через пікап, белькочучи й шкірячись сам до себе, та заліг у його тіні. Він тремтів на спеці й відсапувався.

— Сібола! — прокаркав він. — Тиц-тидиц-тидиц!

Клешнею він намацав на спині фляжку, зняв її, потрусив. Вона була майже порожньою. Та байдуже. Він вип’є все до останньої краплі й лежатиме тут, доки сонце не сяде, а тоді рушить трасою до Сіболи, оспіваного легендами Міста, Сім-в-одному. Сьогодні він нап’ється з облицьованих золотом фонтанів, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тоді, як сяде вбивче сонце. Бог — найбільший у Всесвіті світляк. Колись давно хлопчик на ім’я Дональд Мервін Елберт спалив пенсійний чек бабці Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвіллі, і якщо в цій оболонці й лишилося бодай щось від Дональда Мервіна Елберта, воно згоріло разом із цистернами в Ґері, штат Індіана. Їх було з дюжину, і вони повибухали, як стрічка петард. От і відзначив День незалежності. Усе як годиться. І після тої небаченої пожежі вцілів лише Чувак-Сміттєбак: лівиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрі горіло полум’я, яке ніколи не згасне… принаймні доти, доки його тіло не зотліє на чорний попіл.

І сьогодні він нап’ється вод Сіболи, так, і смакуватимуть вони, як вино.

Він перекинув фляжку, і кадик застрибав, коли залишки теплої, як сеча, води, покотилися до його шлунку. Коли фляга спорожніла, він пожбурив її до пустелі. На лобі росою виступив піт. Він лежав і солодко тремтів од водних судом.

— Сібола! — шепотів він. — Сібола! Я йду! Я йду! Зроблю все, що попросиш! Хочеш — життя віддам! За тебе! За тебе! Тиц, ти-диц, ти-диц!

Тепер, коли спрага трохи втамувалася, на Сміттєбака накотила дрімота. Він уже майже заснув, коли з підвалу його розуму виринула полярна думка, подібна до леза крижаного кинджала.

«Що коли ти бачив не Сіболу, а міраж?»

— Ні, — промимрив він. — Ні, ні-ні.

Та просте заперечення ту думку не вгамувало. Лезо штрикало й крутилося, не підпускаючи сон. Що, коли він випив усю свою воду на честь міражу? По-своєму він усвідомлював те, що з мозком у нього не все гаразд, і божевільні доволі часто отак себе дурили. Якщо то міраж, він помре тут, у пустелі, і канюки влаштують собі бенкет.

Кінець кінцем він не витримав цієї жаскої непевності, ледь-ледь підвівся й почвалав назад до дороги, змагаючись із млістю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомиті могли звалити з ніг. На вершині підйому він кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем і диявольською мантильєю. Видих застряг у Сміттєбака в горлянці, а тоді розмотався в зітхання, немов обривок тканини на кілку.

Вона була там!

Сібола — оспівана в легендах твердиня. Шукали тисячі, а знайшов одинак — він, Чувак-Сміттєбак!

Воно лежало там, у глибинах пустелі, оточене блакитними горами, та й саме блакитне від серпанку вдалечині. Його вежі й вулиці виблискували на сонці. Там росли пальмові дерева… він бачив ті пальми… і рух у його нутрі… і води!

— О, Сібола… — пробурмотів він і подибав назад, у затінок пікапа.

Воно було далі, ніж здавалося, — він це знав. Сьогодні ввечері, коли Божий факел полишить небо, він рушить до нього так, як ще ніколи не ходив. Він дійде до міста й перше, що зробить, — пірне у фонтан. А тоді знайде його. Чоловіка, який покликав його сюди. Чоловіка, який вів його рівнинами, горами та врешті вивів до цієї пустелі — вивів за якийсь місяць, навіть попри страшно обпечену руку.

Він. Той, хто Є, — темний чоловік, верховода всіх відшиблених. Він чекав на Чувака-Сміттєбака в Сіболі, і йому належали нічні вояки, йому належали білолиці вершники смерті, які ринуть із заходу й прямо в обличчя новонародженого сонця. Засмерджені потом і порохом, вони мчатимуть, волаючи маячню та шкірячись від вуха до вуха. Лунатимуть крики, та Сміттєбак на них не зважатиме; людей ґвалтуватимуть і в’язатимуть, однак йому буде зовсім байдуже; а ще будуть вбивства, та це геть дрібниці…

…і розпочнеться Велика Пожежа.

Якраз цим він переймався, ще й як. У снах темний чоловік являвся йому на узвишші, простягав руки й показував Сміттєбакові країну, охоплену полум’ям. Міста вибухали, наче бомби. Оброблені поля були окреслені вогняними лініями. Навіть річки Чикаґо й Піттсбурга палали від плавучої нафти. І у снах темний чоловік сказав йому одну просту річ — те, що змусило Сміттєбака мчати до нього бігом: «Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти — саме той, хто мені потрібен».

Він перекотився на бік. Пекло обвітрені щоки й повіки. Відтоді, як у велосипеда відвалилося колесо, Сміттєбак поступово втрачав надію. Здавалося, що, врешті-решт, бог шерифів-батьковбивць і Карлі Єйтса виявився сильнішим од темного чоловіка. Однак він не втрачав віру й сунув далі. І нарешті, коли він уже вирішив, що згорить у пустелі, перш ніж дістанеться до Сіболи, де на нього чекав темний чоловік, він побачив її далеко попереду — вона лежала в низовині й дрімала на сонці.

— Сібола! — прошепотів він і заснув.

——

Перший сон наснився Сміттєбакові в Ґері, понад місяць тому, — після того як він обпік руку. Тієї ночі він заснув із думкою, що помре. Ніхто не міг так згоріти й вижити. «Вогонь — це життя, вогонь — це смерть. Закон вогню: живи з ним, помри від нього», — без упину стугоніло в його голові.

Ноги відмовили йому в парку малого містечка, і він упав, простягнувши руку, наче щось мертве й окреме. Рукав сорочки зотлів. Біль був колосальним, неймовірним. Він навіть не здогадувався, що людині може так боліти. Сміттєбак радісно бігав від одного ряду цистерн до наступного, встановлював грубі, саморобні детонатори, сконструйовані зі сталевих трубок, начинених горючою парафіновою сумішшю та кислотою, які розділяла тоненька металева пластина. Він застромлював їх у випускні труби, що були зверху кожної цистерни. Коли кислота розчиняла пластину, парафін загорявся, і цистерни злітали в повітря. Перш ніж вони вибухнуть, він хотів добігти до західної частини Ґері — до плутаного перехрестя доріг, що вели на Чикаґо й Мілвокі. Звідти він збирався помилуватися, як усеньке брудне місто охопить вогняна буря.

Однак він неправильно розрахував начинку останнього детонатора. Або просто погано його зробив. Пристрій вибухнув, коли він намагався зірвати заглушку з випускної труби. Сяйнув сліпучий спалах, і горючий парафін чвиркнув із трубки, обліпивши його лівицю рідким вогнем. То була не безболісна вогняна рукавиця бензину, яку можна просто потрусити й загасити, наче великий сірник. То був чистий невимовний біль, немов його руку встромили в лаву.

Сміттєбак заверещав і дико заметався верхом цистерни, відскакуючи від перил, наче кулька пінболу. Якби там не було перил, він би шугонув донизу, виробляючи сальто, мов смолоскип, який жбурнули в колодязь. Життя йому врятувала проста випадковість: його ноги заплутались, і він упав на лівицю, загасивши полум’я власним тілом.