Він думав про неї майже весь ранок. Від її смерті він відчув певну (а насправді чималу) полегкість. Цього він нікому й ніколи не скаже. Бо воно підтверджує слова матері, Вейна Стакі й навіть тієї тупої мальвіни, що мешкала біля Фордгемського університету. Ларрі Андервуд, фордгемський блядун.

— Ніякий я не хороший хлопець, — сказав він уголос і відчув себе краще.

Стало легше казати правду, а бути чесним — найважливіша в житті річ. Десь там, у службовому приміщенні підсвідомості, де крутяться Закулісні Сили, Ларрі домовився із собою, що подбає про неї. Може, він і не хороший хлопець, та й не вбивця, а те, що він зробив у тунелі, було мало не спробою вбивства. Тож він хотів дбати про Риту й вирішив, що не кричатиме на неї, хоч як вона його збісить (як тоді, коли вони сіли на «гарлей» і вона вчепилася в нього фірмовим захватом лошиці з Канзас-Сіті), і не шаленітиме, хоч як вона його буде вповільнювати, хоч як тупитиме. Позавчора Рита поклала на жар бляшанку з горохом, навіть дірочки не пробивши, і він виловив із жару закопчену пузату банку — певне, ще три секунди, і вона вибухнула б та осліпила їх покрученою шрапнеллю. Відчитав він її? Ні. Не відчитав. Відбувся самими жартами. Так само й із пігулками. Ларрі просто вирішив, що то її справи.

— Це ж не довбана групова терапія, — промовив він уголос.

Це була гра на виживання. І Рита з неї вибула — не стало сил. Можливо, вона знала, що не подужає випробування, від того дня в Центральному парку, коли недбало стрельнула в китайську вишню — стрельнула з дешевого 32-каліберника, що міг вибухнути просто в її руці. Можливо…

— Можливо. До сраки! — гаркнув Ларрі.

Він хотів хильнути води з фляжки, та нічого не лишилось, а в роті й досі стояв в’язкий присмак. Можливо, по всій країні було повно таких, як вона. Чого б це грип оминав лише найвитриваліших? Десь зараз може бути якийсь молодик у чудовій фізичній формі й з імунітетом проти грипу, що помирає від тонзиліту. «Гей, народ, та в мене таких цілий мільйон!» — сказав би Генні Янгмен[225].

Ларрі сидів на майданчику біля траси, з якого відкривався мальовничий краєвид. Він дивився в бік Нью-Йорка, і Вермонт вкривав золотавий ранковий туман — від пейзажу перехоплювало подих. Дорожній знак зазначав, що він на Дванадцятимильному колі[226]. Насправді очей Ларрі вистачало набагато далі. Ясної днини можна було й за обрій зазирнути. Біля невисокого муру, що оточував майданчик, валялося кілька розбитих пляшок від «Бадвайзера». І використаний презерватив. Ларрі подумав, що тут часто збиралися старшокласники: приходили в сутінках, щоб подивитися, як загоряються вогні міста внизу. Милувалися видивом, а тоді трахалися. І казали: «Та, велике діло».

То чого він узагалі так похнюпився? Адже він із собою чесний, хіба ні? Так. І найгірше те, що він відчуває полегкість, так? Полегкість, бо зняли камінь із горба.

Сентиментально, однак правдиво. Він хотів, щоб хтось був поряд, хтось, із ким можна розділити красу краєвиду. Хтось, кому сказав би: «Ясної днини можна й за обрій зазирнути», — скромно, однак дотепно. А єдина його супутниця лежить у наметі за півтори милі звідти. З повним ротом зеленої блювоти. Дерев’яніє. І мух приваблює.

Ларрі поклав голову на коліна й заплющив очі. Він пообіцяв собі, що не заплаче. Плакати він не любив майже так само, як і блювати.

Урешті-решт Ларрі засцяв. Він не зміг її поховати, хоча й намагався застрахати себе найстрашнішими óбразами, які тільки спадали на думку: жуки, опариші; бабаки, що почують її та прийдуть перекусити; несправедливість, коли одна людина кидає іншу, наче обгортку від цукерки або бляшанку від пепсі. А ще поховання видавалося йому чимось незаконним, та, правду кажучи (а він же правду казав, чи не так?), це була лише дешева демагогія. Він міг присилувати себе з’їздити до Беннінгтона, вломитися в Завжди Популярну крамницю госптоварів, узяти Завжди Популярну лопату та супутнє Завжди Популярне кайло. Міг навіть повернутися туди, до мальовничого, спокійного місця й вирити Завжди Популярну могилу неподалік від Завжди Популярного Дванадцятимильного кола. Однак залізти в намет (у якому зараз тхне, як у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1, де навіки засіла Завжди Популярна моторошна цукерка), розстебнути Ритин бік спальника й витягти її задубіле, мішкувате тіло, підхопити його під пахви, відтягти до ями, вкласти туди й накидати зверху землі, спостерігаючи, як ґрунт прибиває її волосся та плюхає на білі ноги з набряклими вузлами варикозних вен…

Ні-ні, друзяко. Мабуть, я пас. Буду сциклом. Пісь-пісь-пісь.

Він повернувся до намету, відкинув запону. Знайшов довгу палицю. Глибоко вдихнув свіжого повітря, затамував подих і підчепив палицею свій одяг. Відійшов, одягнувся. Знову затамував подих і дістав чоботи. Сів на повалене дерево, взувся.

Одяг просмердівся.

— Хер там, — прошепотів Ларрі.

Він бачив її — Рита лежала, наполовину вивалившись зі спальника. Її задубілі пальці й досі були скручені навколо зниклого слоїка. Ларрі здалося, що примружені очі осудливо дивляться на нього, і він знову згадав тунель та фантазії про живих мерців. Він одразу ж тицьнув палицею запону, і намет закрився.

Та він досі чув на собі її запах.

Тож Ларрі вирішив зробити першу зупинку в Беннінгтоні й у «Чоловічій крамниці» вбрався в новий одяг, прихопив ще два комплекти, чотири пари шкарпеток і четверо трусів. Знайшов навіть нову пару чобіт. Глянувши на себе в потрійне дзеркало, він побачив позаду порожню крамницю та «гарлей», що поважно схилився над бордюром.

— Крутий прикид, — прогугнявив він. — Некисло.

Та оцінити його смак було нікому.

Ларрі вийшов із крамниці та завів «гарлей». Йому подумалося, що варто було б зазирнути до госптоварів та пошукати нові намет і спальник, однак наразі йому просто хотілося забратися з Беннінгтона. Зупиниться десь по дорозі.

Виїхавши з міста, Ларрі озирнувся туди, де дорога плавно підіймалася, і побачив Дванадцятимильне коло, однак не помітив їхнього намету. Так воно й краще, адже…

Ларрі звернув очі до дороги, і в його нутро миттю заскочив жах. Пікап «інтернешнл гарвестер» із кінським причепом спробував уникнути зіткнення з автівкою, та причеп перекинувся. Ще мить, і Ларрі вписався б просто в нього, бо не дивився, куди їде.

Він круто взяв праворуч, шкрябнувши чоботом по дорозі, і йому ледве вдалось оминути аварію. Однак ліва підставка для ноги зачепилася за задній бампер причепа, і з-під нього висмикнуло мотоцикл. Ларрі гепнувся на узбіччя траси — так, що аж кістки заторохтіли. Із секунду ще чулося, як дорогою деренчить «гарлей», а тоді мотоцикл спинився.

— Усе гаразд? — спитав Ларрі вголос.

Дякувати Богу, він їхав не дуже швидко — миль двадцять на годину, не більше. Дякувати Богу, що з ним не було Рити: вона б оскаженіла від істерики. Звісно ж, якби Рита їхала з ним, він би й не озирався, а займався справою на потіху еротоманів серед вас, читачі.

— Усе гаразд, — відповів він собі, хоча й досі не був упевнений.

Ларрі сів. Проступила навколишня тиша — таке з ним інколи траплялося. Було так тихо, що, як зациклитися на цьому, можна й із глузду з’їхати. Тієї миті навіть Ритині завивання принесли б полегкість. Раптом усе перед очима сповнилося яскравими іскорками, і Ларрі перелякався, що зараз знепритомніє. «Я справді добряче забився, — думав він. — Минеться, хай тільки шок вивітриться, отоді й почую. Порізався, подерся чи ще щось, і хто ж мені джгута накладе?»

Та коли мить слабкості минула, Ларрі оглянув себе й вирішив, що, зрештою, з ним усе добре. Він порізав обидві руки, продер новенькі джинси, зчесав праве коліно, та то звичайні подряпини. Та й якого хуя він париться? Байк розбити міг кожен, таке постійно траплялося.