Тож коли з-за повороту нарешті з’явилися мотоцикли, він сів пряміше й побачив, що то дві «хонди» з двигунами на 250 кубічних сантиметрів. На них їхали хлопець років вісімнадцяти й дівчина в яскраво-жовтій блузці й блакитних «лівайсах» — певне, трохи старша.

Вони побачили Стю й від несподіванки трохи завиляли дорогою. У хлопця відвисла щелепа. На мить Стю здалося, що вони можуть газонути й помчати далі на захід, навіть не спинившись.

Він підняв руку.

— Гей! — дружньо крикнув Стю.

Серце гупало в грудях. Він хотів, щоб вони зупинилися. Так і вийшло.

На мить його спантеличила їхня напруженість. Особливо збентежив хлопець — у нього був такий вигляд, наче у вени йому загнали цілий галон адреналіну. Авжеж, Стю мав при собі гвинтівку, але ні на кого її не наставив, та вони й самі були озброєні: у парубка — пістолет, а в дівчини на плечі висіла маленька, мало не дитяча гвинтівка, і це робило її схожою на актрису, що непереконливо грає Петті Херст[228].

— Гарольде, думаю, він нормальний, — мовила дівчина, та хлопець, якого вона назвала Гарольдом, стояв, не злазячи з мотоцикла, і дивився на Стю. На його обличчі читалися подив і нерішуча ворожість.

— Я сказала, що він…

— Звідки це знати? — відрубав Гарольд, не зводячи очей із незнайомця.

— Ну, якщо це допоможе, то я радий вас бачити, — сказав Стю.

— А якщо я тобі не вірю? — огризнувся той, і Стю зрозумів, що хлопець наляканий до всирачки — і ним, і відповідальністю за дівчину.

— Ну, тоді я не знаю.

Стю зліз із каменя. Рука в Гарольда сіпнулася до кобури з пістолетом.

— Гарольде, облиш ту штуку, — сказала дівчина.

А тоді вони замовкли на кілька секунд, бо жоден із них не уявляв, як діяти далі, — вони були трьома точками, і якщо їх з’єднати, утворився б трикутник. А от передбачити його форму було неможливо.

— У-у-у, — простогнала Френні, опускаючись на латку моху під в’язом, що ріс біля дороги. — Гарольде, тепер мозолі з дупці ніколи не зійдуть.

Гарольд похмуро гмикнув.

Вона повернулася до Стю.

— Містере Редман, було таке, що проїжджали сто сімдесят миль на «хонді»? Не раджу.

Стю всміхнувся.

— А куди ви прямуєте?

— А тобі яке діло? — бовкнув Гарольд.

— Хто так говорить? — обурилася Френні. — Містер Редман — перша жива людина, що трапилася нам відтоді, як помер Ґас Дінзмор! І хіба ми рушили в подорож не для того, щоб знайти інших людей?

— Він лише дбає про тебе, — тихо промовив Стю.

Він зірвав травинку й затиснув її губами.

— Так, дбаю, — слова Редмана на Гарольда геть не подіяли.

— А я гадала, що ми одне про одного дбаємо, — сказала Френ, і обличчя Гарольда налилося кров’ю.

«Дайте трьох людей, і вони утворять суспільство», — подумав Стю. Та чи годилися ці двоє для його суспільства? Дівчина йому подобалася, а хлопець здавався наляканим балаболом. За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.

— Як скажеш, — пробурчав Гарольд.

Він похмуро зиркнув на Стю й дістав із куртки пачку «Мальборо». Закурив. Він так пихкав тією цигаркою, наче почав курити зовсім недавно. Може, і позавчора.

— Ми прямуємо до Стовінгтона, штат Вермонт, — сказала Френні. — Там є епідемцентр. Ми… щось не так? Містере Редман?

Стю різко зблід. Травинка, яку він жував, упала йому на коліна.

— Чому туди? — спитав він.

— Бо так уже сталося, що там розташований центр із вивчення інфекційних захворювань, — згорда проказав Гарольд. — Я вирішив, що, коли в цій країні лишилася бодай дещиця порядку або ж після пошесті вціліло хоч декілька привладних осіб, найімовірніше, їх можна знайти в Стовінгтоні або в Атланті, де є ще одна така установа.

— Так-так, — кивнула Френні.

— Ви марнуєте час, — сказав Стю.

Френні мала вражений вигляд. Гарольд явно обурився — з-під коміра на його шию почав закрадатися рум’янець.

— Любий друже, ви не схожі на першого спеціаліста в цьому питанні.

— Гадаю, ти помиляєшся. Я прийшов звідти.

Тепер вони обоє мали вражений вигляд. Вражений і приголомшений.

— Ви також про це подумали? — ледве промовила Френ. — І пішли подивитися?

— Ні, все було інакше. Я…

— Ви брешете! — пискнув Гарольд.

Френ помітила, як в очах Редмана холодно блиснув гнів, та наступної миті вони знову стали карими й спокійними.

— Нє. Не брешу.

— А я кажу, що брешеш! Кажу, що ти звичайнісіньке…

— Гарольде, ану замовкни!

Він ображено глянув на неї.

— Та Френні, хіба ж ти віриш?..

— Як можна бути таким злим грубіяном? — збуджено спитала вона. — Гарольде, бодай вислухай його.

— Я не довіряю йому.

«Зрозуміло, — подумав Стю. — Навзаєм».

— Як можна не довіряти, людині, щойно її зустрівши? Гарольде, ти просто огидно поводишся!

— Давайте я розкажу, що знаю, — тихо сказав Стю.

Він розповів їм скорочену історію, яка почалася, коли Кемпіон зчесав Гепові колонки. У двох словах Стю змалював, як тиждень тому втік зі Стовінгтона. Гарольд тупо дивився на свої руки — вони вискубували мох і методично рвали його на дрібні шматочки. Однак обличчя в дівчини розкривалося, наче мапа скорботної країни, і Стю зробилося її шкода. Вона рушила в подорож із цим хлопцем (слід віддати йому належне: ідея щодо епідемцентрів була досить слушною), без надії сподіваючись, що від старого-й-звичного життя бодай щось лишилося. Ну, довелося розчаруватися. Судячи з її вигляду, розчарування було гірким.

— І Атланта? Пошесть дісталася й до неї? — спитала Френ.

— Так, — відказав Стю, і вона розплакалася.

Стю хотілося втішити її, однак хлопець би цього не потерпів. Гарольд ніяково зиркнув на неї та опустив погляд на зелене дрантя, що набилося йому в манжети. Стю дав їй носовичок. Вона автоматично подякувала йому, навіть не підвівши очей. Гарольд знову нагородив його злостивим поглядом — то були очі маленького свинька, який не бажає ділитися печивом. «Та дівчина — не слоїк із печивом. Ото він здивується, дізнавшись», — подумав Стю.

Коли сльози перейшли в шморгання, Френні сказала:

— Мабуть, ми з Гарольдом мусимо вам подякувати. Принаймні ви вберегли нас від довгої та безглуздої подорожі.

— Хочеш сказати, що повірила? Отак просто? Він розказує тобі байку, а ти просто… береш усе на віру?

— Гарольде, та нащо йому брехати? Який із цього зиск?

— Ну, звідки я знаю, що в нього на думці? — не вгавав Гарольд. — Раптом він убивця? Чи ґвалтівник?

— Зґвалтування не в моєму смаку, — спокійно відказав Стю. — Мабуть, це більше тебе стосується.

— Припиніть, — обірвала їх Френ. — Гарольде, бодай спробуй не бути таким жахливим.

— Жахливим?! — крикнув той. — Я намагаюся пильнувати, дбати про нас обох, а для тебе це лише жахливо?!

— Дивіться, — мовив Стю й закотив рукав: на внутрішньому боці ліктя було видно кілька слідів від уколів та жовтаві залишки синця. — Усе підряд кололи.

— Може, ти нарик, — бовкнув Гарольд.

Стю мовчки розкотив рукав. Звісно ж, річ у дівчині. Гарольд звик до думки, що вона належить йому. Ну, деякі дівчата здатні бути чиєюсь власністю, інші ж — ні. Френні скидалася на другий тип. Вона була висока, гарненька, мала дуже свіжий вигляд. Від темних очей та волосся здавалося, що вона сама росиста безпорадність. І легко було не помітити слабку зморшку (мати Стю називала її «бганкою-забаганкою»), що ховалася між її бровами та з’являлася, коли Френні злилася; спритність її рук; те, як рішуче вона відкидає волосся з лоба.

— То що нам робити? — спитала вона, повністю проігнорувавши останню репліку свого компаньйона.

— Рухатися далі, — сказав Гарольд, і коли вона озирнулася на нього (на лобі з’явилась ота характерна зморшка), він хутко додав: — Ну, треба ж кудись рухатися. Звісно, він може казати й правду, та варто перевірити. І вже тоді вирішувати, як діяти далі.