Однак за чверть до третьої 12 липня в лівому дзеркальці заднього огляду він побачив, як позаду щось заблищало. Він зупинився (поринувши у фантазії, Том переїхав його ступню, та Нік цього майже не помітив) і поглянув через плече. Мерехтливе сяйво, яке зринуло над схилом просто позаду них, наче друге сонце, засліпило його зачудоване око — він не вірив тому, що бачив. То був «шеві», древній вінтажний пікап, старий добрий маслкар. Рухався він повільно, виляючи трасою 281, наче слаломіст, щоб не вписатися в мертві автівки.

«Шеві» підкотився до них (Том навіжено махав рукою, а Нік просто стояв, розставивши ноги над рамою велосипеда) і загальмував. Перш ніж вигулькнула голова шофера, Нік устиг подумати, що за кермом сидить Джулі Ловрі та посміхається ядучою, переможною посмішкою. При ній буде зброя, якою вона намагалася їх пристрелити, і з такої відстані вона точно не промахнеться. Жоден пекельний демон не здатен на лють жінки, якою наважилися знехтувати[242].

Та у вікні з’явилось обличчя чоловіка сорока років у солом’яному капелюсі з пір’їною, хвацько застромленою за стрічку з блакитного оксамиту, і коли він усміхнувся, його приємне, висушене на сонці обличчя перетворилося на мапу зі зморшок.

— Святий Ісус на каруселі, чи ж не радий я вам? Ще й як. Залазьте. Якщо нам по дорозі, довезу вас із шиком.

Ось так Нік із Томом зустріли Ральфа Брентнера.

Він сипався — крихітко, ти ж чудово це знаєш-знаєш.

Ларрі задумався й зрозумів, що то в його голові вигулькнув рядок із пісні Г’юї «Піаніно» Сміта[243]. Стара співанка. Справжнє ретро. Г’юї «Піаніно» Сміт… як там далі? «А, а, а, а, де-е-е-ейо… ґуба-ґуба-ґуба-ґуба… а, а, а, а» і так далі. От і вся мудрість, дотепність і соціальний коментар від Г’юї «Піаніно» Сміта.

— На хуй ту соціалку, — промовив він уголос. — Г’юї «Піаніно» Сміт лабав ще бозна-коли.

Кілька років по тому Джонні Ріверз записав одну з пісень Г’юї — звалася вона «Рок-пневмонія та буґі-вуґі-грип»[244]. Ларрі добре пам’ятав той кавер і подумав, що наразі ця пісня актуальна як ніколи. Старий добрий Джонні Ріверз. Старий добрий Г’юї «Піаніно» Сміт.

— Та на хуй, — повторив Ларрі.

Вигляд він мав препаскудний — новоанглійським шосе чвалала бліда, квола примара.

— Поверніть мені шістдесяті.

Та-ак, шістдесяті… ото були часи. Середина шістдесятих, кінець шістдесятих. «Сила квітів»[245]. «Причепурися для Джина»[246]. Енді Воргол із його окулярами в рожевій оправі та йобаними «Коробками «Брілло»»[247]. «Велвет андеґраунд»[248]. Повернення тварюки з Йорба-Лінди[249]. Норман Спінрад[250], Норман Мейлер[251], Норман Томас[252], Норман Роквелл[253] та старий добрий Норман Бейтс із «Мотелю Бейтса»[254], хе-хе-хе. Вистрелив Ділан[255]. Баррі Макґваєр прокаркав «Напередодні знищення»[256]. Даяна Росс[257] вплинула на свідомість кожного білого підлітка в Америці. «Шістдесяті подарували мені всі ці чудові гурти, — зачудовано думав Ларрі, — тож запхайте вісімдесяті собі в сраку». Для рок-н-ролу та його золотої ватаги шістдесяті були останнім «ура». «Крім»[258]. «Зе рескалз»[259]. «Спунфул»[260]. «Ейрплейн» із Ґрейс Слік на вокалі, Норманом Мейлером на соло-гітарі та старим добрим Норманом Бейтсом на барабанах[261]. «Бітлз». «Зе ху»[262]. «Дед»[263]…

Він беркицьнувся та вдарився головою.

Світ відчалив у темряву, а тоді повернувся назад яскравими фрагментами. Він провів рукою по скроні, і на пальцях лишилася тоненька плівочка крові. Та байдуже. По барабану, як казали в променистих, славетних шістдесятих. Полетіти й розбити голову — дрібниця порівняно з жахіттями, які снилися йому протягом останнього тижня, — він не міг заснути, щоб не прокинутися від кошмару, і радів, якщо просинався, коли крик був лише на півдорозі, десь у горлянці. Бо коли його будив власний крик, він лякався мало не до всирачки.

Ларрі снилося, що він знову в тунелі Лінкольна. Його хтось переслідує, ось тільки уві сні то була не Рита. За ним слідував сам диявол із чорним вишкіром на демонічному обличчі. Темний чоловік, а не ходячий мрець — гірший од живих трупів. Охоплений панікою, Ларрі біг у киселі поганого сну, зашпортувався об невидимі тіла. Він знав, що небіжчики витріщаються на нього скляними очима, як у набитих тирсою опудал, сидять в автомобільних домовинах, що стоять завмерлим потоком попри те, що кожнісінька машина мала б рухатися до свого місця призначення, тож він біг. Та що з того, якщо темний диявол міг бачити в темряві очима, як тими приладами нічного бачення? І зовсім скоро чорний чоловік тихо заспіває до нього: «Ну ж бо, Ла-а-аррі, давай, удвох ми все подола-а-аємо, Ла-а-аррі…»

Він чув, як плеча торкалося дихання чорного чоловіка, і тоді виривався, тікав зі сну, і в горлі стояв крик, стирчав там пекучою кісткою або ж виривався з-поміж губ — такий пронизливий, що міг і мерця розбудити.

Удень видіння розвіювалися. Темний чоловік працював чітко в нічні зміни. Удень надходила черга Великої Самоти. Вона впивалася в його мозок гострими зубами, як у щура чи тхора. Думками він повертався до Рити. До любої Рити, його паркувального контролера. У голові без кінця прокручувалася та сама сцена: він перевертає її, бачить напівзаплющені очі, як у тваринки, яку застала раптова й болюча смерть, бачить губи, заліплені кіркою зеленого блювотиння, — губи, які цілував іще минулого вечора. Вона померла легкою смертю — уночі в тому ж їбучому спальнику. А він…

Ну, у нього їхав дах. Їхав і шурхотів, хіба ні? Ось що з ним відбувалось. У нього їхав дах.

— Дах, — простогнав він. — О Господи, та я розум втрачаю.

Та його частка, що й досі могла раціонально мислити, сказала, що це, може, і правда, однак наразі він більше потерпав від сонячного удару. Після того, що трапилося з Ритою, він не міг сісти на мотоцикл. Не міг і все — то був якийсь розумовий ступор. Ларрі постійно бачив себе, розмазаного по всій трасі. Тож він кинув техніку. Відтоді йшов… скільки днів? Чотири? Вісім? Дев’ять? Він не знав. З десятої ранку шкварило дев’яносто градусів[264], а зараз було вже близько четвертої, сонце світило в спину, а на ньому й панамки не було.

Він не пригадував, коли полишив «гарлей». Не вчора й не позавчора. Чи таки позавчора? А, байдуже. Трохи східніше від Конкорда Ларрі зліз із байка, увімкнув передачу, викрутив газ та відпустив зчеплення. «Гарлей» вирвався з його тремких, кволих рук, наче дервіш, злетів із насипу траси 9 та став дибки. Йому здавалося, що місто, у якому він уколошкав свій байк, звалося Ґоссвіллем, хоча й це не мало жодного значення. Річ у тому, що мотоцикл був йому не потрібен. Він не наважувався витискати більш ніж п’ятнадцять миль за годину, та навіть коли їхав на такій швидкості, Ларрі постійно ввижалося, що наступної миті він перелетить через руль та розчерепить голову або ж наскочить на перевернуту вантажівку за якимсь поворотом і злетить у повітря. А ще постійно засвічувався йобаний індикатор перегріву, і на пластиковій кришечці, що накривала червону лампочку, йому ввижалося слово «СЦИКЛО». А були ж часи, коли він не просто сприймав мотоцикл як належне, а й насолоджувався їздою та відчуттям швидкості, кайфував від вітру, що овіював обличчя, балдів від того, як за шість дюймів від його ніг мигоче асфальт, зливаючись у суцільне сіре полотно. Так. І йому подобалося їхати з Ритою. Та це було до того, як вона перетворилася на рот, повний зелених ригак, і напівзаплющені очі.