Він зігнувся, підкрався до в’яза, що ріс біля кам’яного муру, і схилився над Ларрі. Його очі були зеленаво-блакитні, як морська хвиля, трохи розкосі (ближче до скронь повіки загиналися доверху), від чого він скидався на китайця. Безвиразні, дикуваті. Він звів ніж.

— Ні, — почувся жіночий голос, тихий, однак твердий.

Він повернувся до неї, запитально схиливши голову набік, та ножа не опустив. У його поставі читалося розчарування.

— Трохи постежимо. Тоді буде видно, — сказала жінка.

Хлопчик забігав сумними очима — з ножа на Ларрі, з Ларрі на ніж. Урешті він відступив тим самим шляхом, яким прийшов.

Ларрі спокійно спав далі.

Щойно Ларрі прокинувся, першим, що він усвідомив, було добре самопочуття. Другим — голод. Третім — те, що із сонцем щось не так. Воно немов назад відкотилося. Четвертим — те, що йому дуже хотілося дзюрити. Ще трохи, і сечею заплаче.

Ларрі підвівся і, дослухаючись до приємного хрускоту в суглобах, зрозумів, що не просто задрімав, а проспав усю ніч. Він поглянув на годинник. То ось що із сонцем таке: двадцять хвилин по дев’ятій ранку. Їстоньки. У великому білому домі має щось знайтися. Консервований суп, солонина. Шлунок забурчав.

Та спершу Ларрі присів біля струмка, роздягнувся й плеснув на себе води. Він помітив, як випирають кістки на тілі — таких у супермени не беруть. Він підвівся, обтерся сорочкою й натягнув штани. З води стирчали спини камінців, і Ларрі скористався ними, щоб перейти через воду. На другому боці він раптом закляк та озирнувся на зарості кущів. Страх, що дрімав, відколи Ларрі прокинувся, раптово спалахнув, наче вибухнув сосновий сук у багатті, і вщух так само зненацька. Певне, то білка чи бабак. Можливо, лисиця. Він махнув рукою, розвернувся й рушив до великого білого будинку.

Коли він був на півдорозі до дому, на поверхню його свідомості зринула одна думка — вигулькнула та луснула, наче бульбашка. Сталося це мимохідь, без дудок із барабанами, та сама її суть прицвяхувала його до землі.

«Чому ти не знайшов собі велосипеда?»

Ларрі стояв посеред газону, на рівній відстані між домом і струмком. Його прибила простота гадки. Він ішов пішки відтоді, як кинув «гарлей». Тьопав, аж доки не впав від сонячного удару чи ще чогось, байдуже. А міг би педалити в темпі швидкого бігу, коли хотілося рухатися швидше, і зараз уже був би на узбережжі та вибирав би собі будиночок біля океану.

Він засміявся — спершу тихо, дещо злякавшись гучного звуку в непорушній безмовності. Коли смієшся сам, без співрозмовника, це означає, що ти вже купив квиток в один бік до оспіваної країни м’яких стін та білих халатів. Та сміх звучав по-справжньому й щиро, так, чорт забирай, сердечно й схоже на колишнього Ларрі Андервуда, що він просто дав собі волю. Він упер руки в боки, закинув голову до небес і зареготав зі своєї дивовижної тупості.

Позаду нього, там, де кущі, за якими ховався струмок, росли найгустіше, з листя на цю сцену дивилися зеленаво-блакитні очі. Вони спостерігали, як Ларрі рушив до дому, так само сміючись та хитаючи головою. Спостерігали, як він піднявся на ґанок та провернув дверну ручку. Спостерігали, як зайшов досередини. А потім кущі затрусилися й зашурхотіли, як тоді, коли Ларрі почув шум, та махнув на нього рукою. Хлопець із ножем проштовхнувся крізь віття — він був так само лише в трусах.

З листя вигулькнула рука й погладила його по плечу. Хлопець одразу ж спинився. З кущів вийшла жінка: вона була високою та поважною, але гілляччя наче й не ворухнулося. Вона мала густе, шикарне волосся з широкими пасмами білої сивини — привабливе, дивовижне. Воно було скручене в тугу косу, яка звисала їй через плече й закінчувалася там, де починалися схили її грудей. Коли вперше дивишся на цю жінку, помічаєш її чималий зріст, а тоді твої очі прикипають до того волосся. Починаєш задивлятися: твої очі мало не відчувають його жорстку, однак плавну текстуру. І якщо ти чоловік, то зловиш себе на думці про те, який би вигляд вона мала з розпущеним, вільним волоссям, як би воно розсипалося по залитій місячним сяйвом подушці. Почнеш фантазувати, яка вона в ліжку. Однак вона ніколи й нікого до себе не підпускала. Вона була чистою. Вона чекала. Якось у коледжі вона поспілкувалася з дошкою Уїджі[275]. І вона знову задумалася, чи цей чоловік — не той, хто їй потрібен.

— Зажди, — сказала вона до хлопця.

Вона повернула його скручене злістю обличчя та спокійно поглянула йому у вічі. Вона знала, у чому проблема.

— З домом нічого не трапиться. Джо, навіщо йому щось ламати?

Він відвернувся й подивився на будинок стурбовано, тужно.

— Коли він рушить далі, ми підемо слідом.

Хлопчик люто захитав головою.

— Так, мусимо. Я мушу.

Це їй наказувало чуття. Можливо, він не той, на кого вона чекала, та навіть якщо так, цей чоловік є ланкою в ланцюгу, за яким вона йшла все своє життя, і шлях уже майже скінчився.

Джо (насправді звали його інакше) вирячив очі та замахнувся ножем, ніби хотів її штрикнути. Жінка не ворухнулась, і він повільно опустив зброю. Хлопець розвернувся й тицьнув ножем у бік дому.

— Ні, не заріжеш, — мовила вона. — Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до…

Вона замовкла. «До інших людей», — ось що вона збиралася сказати. «Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до інших людей». Та вона була не певна, що хотіла сказати саме це, а якщо й так, то не знала, чи ці слова вичерпні. Її почали розривати дві внутрішні сили, і вона побажала, щоб ніколи й не зустрічала Ларрі Андервуда. Вона хотіла знову приголубити хлопця, та він злостиво відсмикнувся. Джо дивився на великий білий дім палаючими, ревнивими очима. Трохи згодом він шмигнув назад у кущі, кинувши на неї докірливий погляд. Жінка рушила слідом, аби впевнитися, що з ним усе буде гаразд. Хлопець лежав, скрутившись у позу ембріона й притиснувши ніж до грудей, наче малу дитину. Він засунув до рота великий палець і заплющив очі.

Надін підійшла до місця, де ручай розлився в невелике озерце. Вона присіла, попила води з долонь, а тоді сіла й узялася стежити за домом. Очі були спокійними, а обличчя — майже як у Мадонни Рафаеля.

Після обіду Ларрі їхав велосипедом трасою 9 (цей відрізок дороги був обсаджений деревами), коли попереду з’явився зелений, пофарбований світловідбивною фарбою знак, і він зупинився. «МЕЙН, КРАЇНА ВІДПУСТОК» — здивовано прочитав він. Ларрі не вірив власним очам. Очманівши від страху, він пройшов неймовірну відстань. Або так, або кілька днів просто випали з його пам’яті. Ларрі вже хотів рушити далі, коли якийсь шум за деревами змусив його рвучко озирнутися. Він нічого не побачив — лише пустку траси 9, що бігла назад, до Нью-Гемпширу. Певне, то лише витівки його уяви.

Ларрі полишив великий білий будинок, де поснідав сухою вівсянкою та крекерами «Рітц» із сиром, начавленим з аерозольної бляшанки, і відтоді в нього кілька разів з’являлося сильне відчуття, ніби за ним хтось стежить. Ларрі щось ввижалося, чулося… Його спостережливість, яка почала оживати в цій дивній ситуації, постійно надсилала імпульси в його нервову систему, одначе вони були такими слабенькими, що діяли мало не на підсвідомому рівні. Вона подразнювала його нервові закінчення такими дрібницями, що вкупі це породжувало розмите враження, ніби за ним спостерігають. Та це не лякало його так, як раніше. Відчуття не скидалося на марення чи галюцинацію. Якщо за ним хтось стежив, однак тримався в тіні, це тому, що його боялись. І якщо ця людина (чи люди) боялася кволого скелета на ім’я Ларрі Андервуд, який сцяв навіть сідати на мотоцикл, йому не має бути страшно.

Ларрі стояв посеред дороги, розставивши ноги над рамою велосипеда, який прихопив у крамниці спорттоварів за чотири милі на схід. Він відкрив рот і гукнув чітким голосом:

— Є там хто? Якщо так, чому б вам не вийти? Я вас не скривджу.

Відповіді не почулося. Ларрі стояв під знаком на межі штатів, чекав, пильнував. Цвірінькнула й зринула в небо якась пташка. Більше нічого не ворушилося. Трохи згодом він покотив далі.