Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині — зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню — певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»

Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.

— Отже, вирішив повернутися, — сказала Еліс. З форми для випічки пирогів від «Тейбл Ток»[41] вона взяла мочалку «Брілло»[42] та заходилася вимивати сковорідку. — Що ж привело тебе додому?

«Та, знаєш, ма, один друг розкрив мені очі на правду життя — покидьки подорожують зграями, і цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Він поважає мене в музичному плані приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутґам Кампані»[43]. Та це він порадив мені вдягнути подорожні черевики, і хіба Роберт Фрост не говорив, що дім — це місце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос він сказав дещо інше:

— Гадаю, мамо, я просто скучив.

Вона пхикнула.

— Це тому я отримувала стільки листів?

— Писака з мене ніякий.

Він повільно погойдав цигаркою вгору-вниз — повітрям попливли димні кільця.

— Мені почулося, чи ти щось сказав?

— Кажу: кепський із мене писар, — усміхнувся Ларрі.

— Писати не навчився, та як матір переговорювати, зовсім не забув.

— Вибач, — сказав він. — Як ти, мамо?

Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонілих рук мильну піну.

— Непогано, — сказала вона, підійшла та сіла за стіл. — Інколи спина поболює, та ліки маю. Живу-поживаю.

— І що, відколи я поїхав, усі хребці сидять на місцях?

— Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс із ними впорався.

— Мамо, ці мануальники — самі… — «самі пройдисвіти», — хотів докінчити він, та вчасно припнув язика.

— Самі що?

Перед її кривою посмішкою лишалося тільки ніяково знизати плечима.

— Ти вільна, білошкіра й повнолітня. Якщо на тобі спрацьовує, чудово.

Вона зітхнула й дістала з кишені упаковку «Лайф Сейверів» зі смаком гаультерії.

— Мені вже далеко за двадцять один. І я це відчуваю. Хочеш?

Ларрі зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула її до свого рота.

— Та ти ще дівчисько, — пустив він у дію свою фірмову суміш лестощів і кпин — матері це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всміхнулася. — З’явився на горизонті якийсь цікавий чолов’яга?

— Цілий табун, — відповіла вона. — А в тебе?

— Ні, — серйозно сказав він. — Чоловіків не було. Кілька дівчат, а з мужиками дефіцит.

Він сподівався на сміх, та замість цього знову примарна усмішка. «Я її збентежив, — подумав Ларрі. — Ось у чому річ. Вона не знає, чого я приїхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моєї появи. Вона воліла б, аби я зник і не повертався».

— Ларрі, ти геть не змінився, — мовила вона. — Легковажний, як завше. Не заручився? Маєш дівчину?

— Сканую горизонт, мамо.

— Усе як завжди. Принаймні ти не приїхав, аби розказати, що зробив дитину якійсь милій католичці. Мушу віддати тобі належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобі просто щастило.

Він щосили намагався втримати на обличчі нейтральний вираз. Це вперше в житті його мати заговорила з ним про секс — досі на такі розмови й натяку не було.

— Хай там як, а життя навчить, — сказала Еліс. — Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старієш, пісок сиплеться, іржавієш, як містер Фрімен. Він мешкає у квартирі на першому поверсі — завжди стовбичить біля вікна та чекає, коли війне вітер.

Ларрі гмикнув.

— Чула по радіо ту твою пісню. Кажу людям: «Це мій син. Це Ларрі». Більшість не вірить.

— То ти її чула?

Він зчудувався, чому вона не згадала про це передусім, чому замість цього вони патякають про всяку дурню.

— Звісно, її постійно крутять на тій рок-н-рольній хвилі, яку полюбляють молоді дівчатка. Станція Дабл’ю-РОК.

— І тобі сподобалося?

— Не більше, ніж решта подібної музики. — Вона прицвяхувала його поглядом. — Гадаю, що почула в словах кілька неоднозначних натяків. Точніше, непристойних.

Він упіймав себе на тому, що знову соває ногами, і припинив.

— Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.

Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Він ніколи б не подумав, що сидітиме з матір’ю на кухні та обговорюватиме пристрасть.

— Пристрасть має лишатися в спальні, — твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичної вартості його хітової платівки. — Ще й голос змінив. Звучиш, як ніґер.

— Зараз? — розвеселився Ларрі.

— Ні, по радіо.

— Та коричнева пісня ллється з усіх колонок, — пробасив Ларрі голосом Білла Візерса[44] та всміхнувся.

— Отак і звучиш, — кивнула вона. — У молодості нам здавалося, що Френк Сінатра палицю майже перегинає. А тепер є отой реп. Так вони його звуть — репом. А я — криками. — Вона насуплено глянула на сина. — Принаймні криків у твоїй пісні немає.

— І я отримую роялті, — сказав Ларрі. — Певний відсоток за кожен проданий запис. І це десь…

— Можеш не продовжувати, — мовила вона й махнула на нього рукою. — Усю математику я прогуляла. Вони тобі вже заплатили чи взяв ту куцу машину в кредит?

— Заплатили, та поки що небагато, — сказав він, ковзнувши до межі правди з брехнею, але не перетнувши її. — За автівку зробив перший внесок. І решту виплачу.

— Вигідні кредитні умови, — гірко промовила вона. — Так збанкрутував твій батько. Лікар сказав, що то серцевий напад, та він помилився. Твій батько помер від розбитого серця. Відправився на той світ на вигідних кредитних умовах.

Таку мову Ларрі чув уже не раз, тож просто слухав і автоматично кивав у потрібних місцях. Батькові належала галантерейна крамниця. Але тоді неподалік відкрився один із «Робертів Голлів»[45], і за рік батьків бізнес занепав. По втіху він звернувся до їжі й за три роки набрав 110 фунтів. Коли Ларрі було дев’ять років, батько впав мертвим у закусочній на розі — просто перед тарілкою з недоїденим сендвічем із котлетою. Коли материна сестра намагалася втішити жінку, яка того не потребувала, Еліс Андервуд сказала, що могло б бути гірше. Відвівши погляд, вона втупила очі у свояка й сказала, що замість їжі могла бути випивка.

Далі Еліс виховувала Ларрі самотужки, і її забобони та прислів’я панували в його житті, аж допоки він не поїхав із дому. Коли вони з Руді Шварцом від’їздили на старому «форді» його товариша, мати провела його словами про те, що і в Каліфорнії є богадільні. Так, сер, то моя мама.

— Ларрі, ти тут лишишся? — м’яко мовила вона.

— А ти проти? — злякався він.

— Місця вдосталь. У другій спальні й досі стоїть розкладне ліжко. Я наскладала там різного мотлоху, та можна посунути кілька коробок.

— Гаразд, — повільно проговорив Ларрі. — Якщо не заважатиму. Я лише на кілька тижнів. Хотів побачити старих друзяк. Марка… Ґелена… Девіда… Кріса… ти їх знаєш.

Вона підвелася, підійшла до вікна й прочинила його.

— Ларрі, можеш лишатися скільки завгодно. Може, я не дуже вмію це висловити й показати, та однаково рада тебе бачити. Ми попрощалися не найкращим чином. Багато одне одному наговорили. — Вона повернулася до нього з напруженим, однак сповненим жахливої, неохочої любові обличчям. — Зі свого боку я жалкую про ті слова. Та ображала я тебе лише тому, що люблю. Я не знала, як правильно сказати про це, тож висловлювалася, як могла.