— Ми це знаємо, — зневажливо мовив Деннінґер. — Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.

— Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.

— Так, — знехотя проказав Деннінґер.

— Навіщо?

— Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.

Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.

— Моє місто на карантині.

— Про це я також нічого не знаю.

Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.

— Як так, що про це нічого не показують? — він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.

— Прошу?

— Коли перекривають усі виїзди з міста й по всьому периметру натягують дріт, це показують у новинах, — сказав Стю.

— Містере Редман, дозвольте Петті зміряти ваш тиск…

— Ні. Коли вам від мене щось треба, краще запустіть сюди двох силачів — може, вони впораються. Та байдуже, скільки їх буде, — я однаково намагатимуся продірявити їхні протимікробні скафандри. Виглядають вони не надто міцними, вам так не здається?

Він сіпнувся до Деннінґера, ніби хотів схопити, — той відскочив назад і мало не перекинувся. З його динаміка вирвалося перелякане вищання, а за подвійним склом щось заметушилося.

— Певне, ви могли б щось підмішати в мою їжу, щоб я відрубився, та це запоре результати ваших дослідів, хіба ні?

— Містере Редман, ви поводитеся нерозумно! — Деннінґер тримався на безпечній відстані. — Ваше небажання співпрацювати завдає серйозної шкоди нашій державі. Ви мене розумієте?

— Нє-а, — відмовив Стю. — Наразі мені здається, що це держава завдає мені великої шкоди. Вона замкнула мене в лікарняній кімнаті десь у Джорджії з нікчемним лікарем-сраколизом, який і шоколад від гівна не відрізнить. Катай звідси й пришли когось зі мною поговорити або ж запускай ватагу молодиків, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.

Коли пішов Деннінґер, Стю якийсь час сидів на стільці без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санітари, аби примусово виміряти його тиск. Він подумав і вирішив, що показники, отримані силоміць, їм ні до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своєю поведінкою.

Він підвівся, увімкнув телевізор і деякий час дивився на екран, та нічого не сприймав. У його нутрі лютував страх — справжній слон-утікач. Два дні він чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням і спльовувати в стільчак. Він замислювався про інших — про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь із них було так кепсько, як Кемпіону. Він думав про мертву жінку з дитиною в старому «шеві», і в його уяві на їхні образи накладалися обличчя Лайли Брюетт і маленької Шеріл Ходжес.

Телевізор тріщав і жебонів. У грудях повільно билося серце. Нарешті Стю почув, як зітхнули очищувачі, впускаючи до кімнати свіже повітря. Він відчував, як за його непроникним обличчям крутився й звивався страх. Іноді він був великим та істеричним і чавив усе на своєму шляху — був слоном. Іноді ставав маленьким і кусючим і гриз його гострими зубами — перетворювався на щура. Та страх постійно був із ним.

Минуло сорок годин, і лише тоді вони прислали до нього чоловіка з відповідями.

18 червня, п’ять годин по тому, як він розмовляв зі своїм кузеном Біллом Гепскомбом, Джо Боб Брентвуд зупинив «гонщика» на техаській трасі 40, приблизно за двадцять п’ять миль від Арнетта. Відчайдухом виявився страховик Гаррі Трент із Брейнтрі. Він гнав на швидкості шістдесят п’ять миль за годину на відрізку з лімітом у п’ятдесят. Джо Боб виписав йому квитанцію. Трент покірно взяв її та потішив Джо Боба спробою продати йому страховку на будинок і життя. Джо Боб почувався чудово й про смерть навіть не задумувався. Проте він уже був хворим. З «Тексако» Білла Гепскомба він поїхав не лише з повним баком. І передав Гаррі Тренту дещо більше за квитанцію про перевищення швидкості.

Гаррі був товариським чоловіком, який любив свою роботу. За два дні він поділився хворобою більш ніж із сорока людьми. Неможливо сказати напевне, скількох заразила та ватага, — з тим самим успіхом можна спитати, скільки янголів танцює на вістрі голки. Якщо бути поміркованим і взяти по п’ять осіб на кожного, вийде дві сотні. Користуючись такою ж консервативною формулою, можна припустити, що двісті заразили тисячу, тисяча — п’ять тисяч, а п’ять тисяч — двадцять п’ять тисяч.

Отак за допомогою грошей із кишень платників податків у каліфорнійській пустелі винайшли «лист щастя», який спрацював як належить. І то лист напрочуд летальний.

19 червня — того дня, коли Ларрі Андервуд повернувся до Нью-Йорка, а Френні розповіла батькові про неминучу появу Маленького Незнайомця, — Гаррі Трент зупинився на обід у кафе «Бейбова Швидкоїжка», що в східному Техасі. Він замовив тарілку з чизбургером і шматок фірмового полуничного пирога. У Гаррі була застуда або алергія, бо він постійно чхав і кашляв. Під час обіду він устиг заразити Бейба, посудомийника, двох далекобійників за столиком у кутку, молодика, який привіз свіжий хліб, і чоловіка, який приїхав замінити платівки в музичному автоматі. «Солоденькій», яка обслуговувала його столик, він дав на чай долар, що кишів смертю.

Коли Гаррі виходив із кафе, до нього під’їхав універсал. На даху автівки був багажник, а всередині — повно дітей та всіляких пожитків. Універсал мав нью-йоркські номери, а коли водій опустив вікно, аби спитати в Гаррі, як доїхати до траси 21, почувся нью-йоркський акцент. Гаррі дав тому чоловікові дуже чітку вказівку. Крім цього, навіть не здогадуючись, виніс смертний вирок.

Нью-йоркцем був Едвард М. Норріс, лейтенант поліції з детективного підрозділу у 87-му відділку Великого Яблука. Це була його перша справжня відпустка за п’ять років. Вони із сім’єю чудово провели час. У «Диснейленді» Орландо діти почувалися на сьомому небі, не здогадуючись, що вся сім’я помре до 2 липня. Норріс думав про те, як розкаже тому сучому синові Стіву Кареллу, що сісти в машину, скататися кудись із сім’єю і при цьому чудово провести час справді можливо. «Стіве, — скаже він, — може, ти й дійсно гарний детектив, та чоловік, який не може забезпечити порядок у власній сім’ї, не вартий і дірки в дупі».

Норріси пошвидкоїжкали в Бейба, а тоді, користуючись бездоганними вказівками Гаррі Трента, дісталися траси 21. Ед із дружиною захоплювалися східною гостинністю, а троє дітей тим часом розфарбовували розмальовки на задньому сидінні. І тільки одному Господу було відомо, чим би займалися двійко Кареллових чудовиськ.

Тієї ночі вони зупинилися в готелі в Юстасі, штат Оклахома. Ед із Тріш інфікували портьє. Юні Марша, Стенлі та Гектор заразили малят, з якими гралися на дитячому майданчику біля готелю, — дітей із західного Техасу, Алабами, Арканзасу та Теннессі. Тріш заразила двох жінок у пральні із самообслуговуванням, що за два квартали звідти. Коли Ед спускався по лід, він заразив парубка, якого зустрів у коридорі. Долучалися всі.

Зранку Тріш розбудила Еда, аби повідомити, що захворів малюк Гек. У нього були неприємний хрипкий кашель і жар. Їй це скидалося на круп. Ед Норріс простогнав і сказав, аби вона дала малому аспірину. Чого той клятий круп не зачекав іще чотири-п’ять днів? Тоді це сталося б удома й лишилася б згадка про ідеальний відпочинок. Не кажучи вже про омріяну зловтіху. Бідолашну дитину було чутно навіть крізь двері: Гек заливався, наче цуцик-нишпорка.

Тріш гадала, що до ранку симптоми в Гектора зникнуть, адже круп порівняно легко вгамувався, та, прокинувшись, вона мусила зізнатися собі, що цього не станеться. Аспірин не приборкав температуру, і від неї в бідолашного Гека аж очі посоловіли. Іноді він заходився гучним кашлем, який їй геть не подобався, він важко дихав і наче захлинався мокротинням. Та що б це не було, скидалося на те, що й Марша його підхопила, і в самої Тріш лоскотало в горлі, вона інколи покашлювала в хустинку.