— Ти впевнений, що працював саме на Річа Еллертона? Ти ж знаєш, я можу це перевірити.

Бейкер вирвав сторінку з Ніковим поясненням, склав її вчетверо та сховав у нагрудну кишеню.

Нік кивнув.

— Бачив його собаку?

Нік кивнув.

— Що то був за пес?

Нік показав Бейкеру, щоб той дав йому блокнота.

«Великий доберман, — написав він. — Але лагідний. Не злий».

Бейкер кивнув, розвернувся й пішов назад до офісу. Нік стояв біля ґрат і спостерігав за дверима. За хвильку Бейкер повернувся з великою в’язкою ключів, відімкнув камеру та відкрив ґрати, відсунувши їх убік.

— Заходь до офісу, — сказав Бейкер. — Будеш снідати?

Нік похитав головою, а тоді показав на мигах, наче щось наливає та п’є.

— А, кави? Второпав. З вершками та цукром?

Нік похитав головою.

— П’єш, як справжній мужик, так? — засміявся Бейкер. — Ходімо.

Бейкер рушив попереду, і хоча він говорив, Нік не знав, що саме, бо бачив не губи, а спину.

— Я не проти товариства. У мене безсоння. Таке, що сплю я не більш ніж три-чотири години. Жінка хоче, шоб я з’їздив у Пайн-Блафф до одного модного лікаря. Якщо так буде й надалі, то візьму й поїду. Ну, сам подивись — п’ята ранку, ні світ ні зоря, а я сиджу й наминаю яйця зі смаженою картопелькою із сусіднього придорожнього кафе.

Він розвернувся на останній фразі, і Нік уловив лише «із сусіднього придорожнього кафе». Хлопець звів брови й знизав плечима, висловлюючи спантеличеність.

— Та байдуже, — сказав Бейкер. — Принаймні такому молодому парубкові.

В офісі шериф налив Нікові чашку чорної кави зі здоровецького термоса. Бейкерів недоїдений сніданок стояв на розкритій обліковій книзі, що лежала посеред робочого столу. Він сів і підсунув їжу. Нік відсьорбнув кави. У роті запекло, та смакувала вона чудово.

Він постукав шерифа пальцем по плечу, а коли той звів очі, потер живіт і задоволено підморгнув.

— А то, — усміхнувся Бейкер. — Моя жінка Джейн варила.

Він закинув до рота половину смаженого яйця, прожував, а тоді тицьнув виделкою в бік Ніка.

— А ти молодець. Наче той мім. Гадаю, з комунікацією проблем у тебе не виникає, хіба ні?

Ніг погойдав рукою в повітрі. Comme çi, comme ça[54].

— Я тебе не затримуватиму, — мовив Бейкер, вимочуючи хлібом жир. — Однак скажу ось що: якщо трохи лишишся, то, може, піймаємо тих типів, що тебе відгамселили. Ти в ділі?

Нік кивнув і написав: «Думаєте, зможу повернути свою зарплату?»

— І не мрій, — відрубав Бейкер. — Хлопче, я лише сільський шериф. На таку справу тобі потрібен Орал Робертс[55].

Нік кивнув і знизав плечима. Склавши долоні, він зобразив пташку, що відлітає геть.

— Ага, типу того. То скільки їх було?

Нік показав чотири пальці, знизав плечима й показав п’ять.

— Упізнаєш когось із них?

Нік підняв один палець і написав: «Здоровий блондин. Як ви, може, трохи важчий. Сірі штани + сорочка. Мав великий перстень. Права рука, підмізинний палець. Пурпуровий камінь. Ним мене й порізало».

Коли Бейкер читав ці слова, його обличчя перемінилося. Спочатку стурбованість, потім злість. Нік подумав, що розлютилися на нього, і йому знову зробилося страшно.

— О Господи Ісусе, — проказав Бейкер. — Вступив у калюжу, а там яма з гівном. Ти певен?

Нік неохоче кивнув.

— А ще щось? Ти бачив іще щось?

Нік напружив мозок, а тоді написав: «Маленький шрам. На лобі».

Бейкер поглянув на написане.

— Це Рей Бут, — сказав він. — Мій шурин. Дякую тобі, пацан. П’ята ранку, а день уже полетів під три чорти.

Нікові очі розплющилися трішки ширше, і він зробив обережний знак співчуття.

— Ну гаразд, — мовив Бейкер більше до себе, ніж до нього. — З нього поганий актор. Джейні й сама це знає. Він не раз лупив її в дитинстві. Та все одно він її брат, і цього тижня про шури-мури можна й не згадувати.

Хлопець знічено опустив очі. Та наступної миті шериф потрусив його за плече, аби Нік бачив, що він говоритиме.

— Та хай там як, а толку з цього однаково не вийде, — сказав він. — Рей та ті дрочуни, яких він кличе друзями, присягнуться, що були деінде, і все. Твоє слово проти їхнього. Зацідив хоч комусь?

«Дав тому Рею в живіт, — написав Нік. — Ще одному поцілив у ніс. Мабуть, зламав».

— В основному Рей вештається з Вінсом Хоґаном, Біллі Ворнером та Майком Чайлдрессом, — сказав Бейкер. — Можливо, вийде підловити Вінса самого, він розколеться. Мужності в нього, як у дохлої медузи. Якщо він мені попадеться, то можна буде взятися за Майка з Біллі. Той перстень Реєві дали в Університеті штату Луїзіана. Він вилетів на другому курсі. — Шериф трохи помовчав, барабанячи пальцями по краю тарілки. — Гадаю, хлопче, можна спробувати. Якщо хочеш. Та маю тебе застерегти: вони можуть вислизнути. Ці йолопи злі й боягузливі, як ватага дворняг, однак вони місцеві, а ти лише глухонімий волоцюга. І якщо вони зірвуться з гачка, то кинуться тебе шукати.

Нік замислився. У голові кружляла сцена з ним самим — гопники штовхають його один одному, наче закривавлене опудало, а губи Рея формують слова: «Я його оддєлаю. Сосунок мене довбонув». Він думав про свій наплічник — про старого друга, з яким подорожував аж два роки; про те, як рюкзак зривають із його спини.

Він написав у блокноті одне слово й підкреслив його: «Спробуймо».

Бейкер зітхнув.

— Окей, — кивнув він. — Вінс Хоґан працює на лісопильні, хоча це не зовсім так. Не працює, а шаройобиться. Якщо тобі так нормально, скатаємося туди близько дев’ятої. Може, вийде його налякати й вивести на чисту воду.

Нік кивнув.

— Як там твій рот? Док Соумз лишив трохи пігулок. Сказав, шо, певне, тобі буде геть невесело.

Нік похнюплено кивнув.

— Зараз дам. Це…

Він затнувся, і у своєму світі німого кіно Нік побачив, як шериф кілька разів чхнув у хустинку.

— Ще й оце на додачу, — вів далі Бейкер, та він знову відвернувся, і Нік устиг прочитати лише перше слово. — Узялася ця застуда на мою голову… Господи Ісусе, ну хіба життя не прекрасне? Вітаю тебе в Арканзасі, хлопче.

Шериф узяв пігулки й сів назад. Він дав Нікові ліки зі склянкою води, а тоді легенько потер шию під підборіддям. Там щось надулося й боліло. Набряклі лімфовузли, кашель, чхання, ще й наче температура. Ага, пречудовий буде день.

Ларрі прокинувся з легким похміллям і відчуттям того, що він не там, де треба. У роті стояв такий дух, наче малий дракончик скористався ним як нічним горщиком.

Ліжко було односпальним, але на ньому лежали дві подушки. Ларрі чув запах смаженого бекону. Він сів, подивився у вікно на сіре нью-йоркське небо, і першою його думкою було, що за ніч із Берклі сталося щось жахливе: район постарів, закіптявів, вкрився брудом. А тоді прийшла згадка про минулий вечір, і Ларрі второпав, що дивиться на Фордхем, а не на Берклі. Він перебував у квартирі на третьому поверсі в домі на Тремонт-авеню, неподалік від Конкурса, і скоро мати почне загадуватися, де вештається її Ларрі. Він їй зателефонував? Наговорив якихось відмазок?

Ларрі звісив ноги з ліжка та знайшов пожмакану пачку «Вінстона» з однією очманілою цигаркою. Він підкурив її зеленою пластиковою запальничкою «Бік». Смакувало, як лайно мертвого коня. З кухні чулося шкварчання бекону, подібне до шипіння радіо.

Дівчину звали Марія, і працювала вона… ким? Займалася оральною гігієною, так? Ларрі був не великим знавцем гігієни, та з оральною частиною вона впоралася чудово. Він пригадував, що його прутня заковтнули, як курячу гомілку від «Пердю». Крозбі, Стіллз та Неш линули з дешевого стереопрогравача у вітальні — вони співали про те, скільки води спливло, скільки часу минуло марно[56]. Якщо йому не зраджує пам’ять, Марія часу точно не марнувала. Вона була дещо приголомшена, коли він виявився тим самим Ларрі Андервудом. Якоїсь миті вони полишили тусовку й пішли вештатися вулицями в пошуках відчиненого музичного магазину, щоб купити примірник «Сонця».