Він відслужив в армії чотири роки. Добровольцем. Коли вони звели гвинтівки над багажником «форда», у нього якраз вистачило часу, аби впізнати зброю, — новенькі М-3А. Він шоковано закляк під променями техаського сонця й надзюрив у штани.

Кореспондент закричав. Подумки він розвернувся й біг до «бонвіля», та ноги з місця не рушили. Незнайомці відкрили вогонь, і кулі розірвали йому груди й низ живота. Він упав на коліна, виставивши руки в мовчазному, благальному жесті, і в ту ж мить за дюйм над його лівим оком влучила куля й знесла кореспондентові півголови.

Фотограф перегнувся через сидіння й усе бачив, однак не міг усвідомити, що сталось, аж доки ті двоє молодиків не переступили через тіло кореспондента й рушили до нього, звівши зброю.

Він ковзнув на водійське сидіння; у кутиках рота зібралися бульбашки теплої слини. Ключі й досі стирчали із замка запалювання. Він завів автівку, і водночас із його криком пролунали постріли. Він відчув, як машина заточилася праворуч, немов якийсь гігант копнув ліве заднє колесо, і кермо шалено затрусилося в його руках. «Понтіак» поскакав дорогою на продірявленій шині, підкидаючи фотографа. Наступної секунди велет копнув автівку з іншого боку. «Бонвіль» затрусило ще гірше. На асфальт полетіли іскри. Фотограф вив. Задні ободи «понтіака» деренчали й ляпали по дорозі чорною гумою. Двоє молодиків побігли до «форда», номер якого числився в підрозділі військових автомобілів Пентагону, і розвернулись — автівка окреслила на дорозі вузьке півколо. Коли «форд» вискочив з узбіччя та переїхав тіло кореспондента, його ніс сильно підкинуло. Сержант на пасажирському сидінні перелякано чхнув, забризкавши лобове скло.

Попереду «понтіак» клював носом на спущених, роздертих задніх шинах. Фотограф за кермом розплакався від того, що бачив у дзеркальці заднього огляду — «форд» наздоганяв. Педаль газу була втиснута в підлогу, та «потіак» не бажав перевищувати швидкість у сорок миль, і його носило. На радіо Ларрі Андервуд поступився Мадонні. Співачка взялася запевняти, що вона — дівчина приземлена[82].

«Форд» вилетів на дорогу перед «бонвілем», і на секунду думки фотографа пронизало кришталево чистим сподіванням, що вони помчать далі, зникнуть за пустельним горизонтом і залишать його в спокої.

А тоді автівка загальмувала, і гойдливий ніс «понтіака» поцілував її в крило. Скреготливо заверещав метал. Голова фотографа смикнулася вперед, буцнулась об кермо, і з його носа бризнула кров.

Нажахано зиркаючи через плече, він ковзнув по теплих пластикових сидіннях так легко, наче їх вимастили жиром, і вискочив із пасажирського боку. Товстун помчав до узбіччя. Там стояв паркан із колючим дротом, і він стрибнув через нього, злетівши у височінь, немов дирижабль, а в голові закружляли думки: «У мене вийде, я можу бігти цілу вічність…»

Він упав по той бік — нога зачепилася за колючки. Волаючи в небо, він намагався звільнити штани й подерту білу плоть, коли до узбіччя підійшли молодики зі зброєю.

«Чому?» — хотів запитати він, та з рота вирвалося лише басовите й безпорадне квакання, а тоді його мозок вилетів через потилицю.

Жодних статей про хворобу або інші негаразди в Сайп-Спрінгс, штат Техас, того дня не надрукували.

Нік відчинив двері, що розділяли офіс шерифа Бейкера і в’язничні камери, і вони одразу почали його шпетити. Вінсент Хоґан та Біллі Ворнер сиділи у двох камерах, схожих на коробки з-під солоних крекерів. Майк Чайлдресс — в одній із двох камер навпроти, праворуч від Ніка. За сусідніми ґратами нікого не було, адже Рей Бут, чоловік із багряним перснем братства «ΛΣΥ»[83], накивав п’ятами.

— Гей, опудало! — гукнув Чайлдресс. — Гей ти, опудало йобане! Здогадайся, що буде, коли ми вийдемо? Знаєш, блядь, що тобі буде?

— Я особисто відкручу тобі яйця й так у горлянку заштовхаю, що вдавишся, — сказав Біллі Ворнер. — Пойняв?

Мовчав лише Вінс Хоґан. 23 червня, напередодні суду в окрузі Калхун, Майка з Біллі мали відвезти до тамтешньої в’язниці, і допомоги від Вінса вони не чекали. Шериф Бейкер притиснув Хоґана, і той із переляку мало рідну матір не продав. Бейкер сказав Нікові, що може висунути обвинувачення проти цих гопників, одначе коли надійде час виступати перед присяжними, Нік лишиться сам — його слово проти цілої трійці. А то й четвірки, якщо вдасться впіймати Рея Бута.

За останні кілька днів Нік добряче заповажав шерифа Джона Бейкера. Той був колишнім фермером вагою у двісті п’ятдесят[84], і це пояснювало, чому виборці кликали його Крутим Джоном. Та повагу в Ніка викликало не те, що Бейкер дозволив йому підзаробити прибиранням у камерах і напрацювати втрачену платню, а те, що шериф не попустив чоловікам, які його побили й пограбували. Здавалося, наче для Бейкера Нік не глухонімий волоцюга, а вихідець із найдавнішої та найповажнішої сім’ї цього містечка. Нік знав, що тут, на прикордонному Півдні[85], удосталь шерифів, які б радо відправили його на шість місяців на виправні дорожні роботи або ферму.

Вони поїхали до лісопильні, на якій працював Вінс Хоґан. Замість поліцейської автівки Бейкер узяв свій «павер веґон»[86]. Під панеллю приладів він тримав дробовик («Завжди заряджений і під рукою», — сказав Бейкер), а коли виїжджав по роботі, діставав проблисковий маячок. Так він і зробив два дні тому, коли вони завертали на паркінг біля складу деревини.

Бейкер харкнув, плюнув у вікно, а тоді висякався й промокнув хустинкою червоні очі. Він говорив у ніс, і його голос став схожим на звук протитуманного гудка. Звісно, голосу Нік не чув, однак і без того було ясно, що шериф підхопив кепську застуду.

— Так от, як трапиться нам на очі, я схоплю його за руку, — сказав Бейкер. — Тоді спитаю в тебе: «Це один із них?» Упевнено кивнеш. Мені байдуже, був він із ними чи ні. Просто кивнеш. Уторопав?

Нік кивнув: «Так, уторопав».

Вінс стояв за стругальним верстатом мало не по коліна в тирсі й запускав у нього грубі дошки. Він знервовано всміхнувся до Джона Бейкера й тривожно зиркнув на Ніка — хлопець стояв поряд із шерифом. Обличчя в нього було худим, побитим, та однаково надміру блідим.

— Привіт, Крутий Джоне. Вирішив провідати роботяг?

Інші чоловіки з його бригади стежили за цією сценою, переводячи погляди з Ніка на Вінса, з Вінса — на Бейкера, а потім назад — здавалося, вони спостерігали за якимсь новим різновидом тенісу. Один із них сплюнув на свіжу тирсу цівку «Хані Кат»[87] і витер підборіддя рукою.

Бейкер схопив Вінса Хоґана за плюсклу засмаглу руку й смикнув до себе.

— Гей! Крутий Джоне, що таке?

Бейкер повернув голову до Ніка, щоб той міг бачити його губи.

— Це один із них?

Нік упевнено кивнув і на додачу показав на Вінса пальцем.

— Шо за діла? — обурився Вінс. — Я цього німого вперше в житті бачу.

— То звідки ти знаєш, що він німий? Що ж, Вінсе, посидиш у холодній. Воруши дупою. Можеш попросити когось із хлопців, щоби принесли тобі зубну щітку.

Вінс усе заперечував, поки його вели й садовили до «павер веґона». Вінс усе заперечував, поки його везли до міста. Вінс усе заперечував, поки його замикали в камері. Бейкер лишив його доходити, навіть не зачитавши права.

— Того клятого дурня це лише спантеличить, — сказав він Нікові.

Бейкер повернувся близько півдня, і Вінс був надто голодним і переляканим, аби щось заперечувати. Він просто взяв і виклав геть усе.

Майк Чайлдресс опинився в буцегарні до першої дня, а Біллі Ворнера шериф зловив у нього вдома — той саме пакував свій старий «крайслер» речами для подорожі, і, судячи з нашпигованих коробок від випивки та обв’язаних ременями пожитків, поїздку запланував далеченьку. А от Рея Бута хтось устиг попередити, і в нього вистачило розуму, щоб ушитися трохи скоріше.