На цих словах він зробив паузу. Від незвички трохи боліла рука, та спинився Нік не тому. Йому було ніяково, гаряче й незручно переживати все наново. Він визирнув з офісу. Чайлдресс із Ворнером спали. Вінс Хоґан стояв біля ґрат, курив цигарку й дивився в порожню камеру навпроти, де сидів би Рей Бут, якби вчасно не здимів. Хоґан мав такий вигляд, наче нещодавно плакав, і це перенесло новопризначеного помічника шерифа назад у часі до маленької німої друзочки людства на ім’я Нік Андрос. У дитинстві на якомусь кінопоказі він вивчив одне слово — ІНКОМУНІКАДО. Для Ніка воно мало фантастичні, лавкрафтіанські[89] обертони — лячне слово, яке відлунювало й дзвеніло в його мізках, яке вміщувало всі нюанси страху, що живе в людській душі, поза межами осмисленого, здорового всесвіту. Усе життя він був ІНКОМУНІКАДО.

Нік повернувся за стіл і перечитав останнє речення. «Ось там я й навчився читати-писати». Та все було зовсім не так просто. Він жив у мовчазному світі. Письмо здавалося кодом. Мова була рухом губ, здійманням і опускання зубів, танцем язика. Мати навчила його читати по губах, навчила, як виводити власне ім’я впертими, розчепіреними літерами. «Це твоє ім’я, — казала вона. — Це ти, Нікі». Та, звісно ж, мова її була німою й беззмістовною. Зв’язок проявився, коли вона торкнулася паперу, а тоді — його грудей. Найгірше в глухонімоті не те, що живеш у світі німого фільму, — найгіршим було не знати, як усе називається. До чотирьох років він не розумів навіть самої ідеї назв. До шести не знав, що високі зелені штукенції звуться деревами. Нікові хотілося це знати, та ніхто нічого йому не розповідав, а спитати він не міг, бо був ІНКОМУНІКАДО.

Коли вона померла, він майже повністю сховався в себе. Сирітський притулок був місцем оглушливої тиші, у якому худенькі хлопчаки з похмурими обличчями знущалися з його німоти. Зазвичай підбігали двоє: один закривав собі рота, а другий — вуха. Якщо нікого з дорослих не було поряд, йому давали прочуханки. За що? Просто так. Хіба тому, що у великому класі жертв існує підклас іще нижчий — цапи-відбувайли.

Йому розхотілося спілкуватись, і коли це сталося, його мислення почало іржавіти й розпадатися. Він безцільно тинявся туди-сюди й дивився на безіменні речі, з яких складався навколишній світ. Спостерігав за тим, як діти на майданчику ворушили губами, здіймали й опускали ряди зубів, наче розвідні мости, танцювали язиками, виконуючи ритуал мовного парування. Інколи він ловив себе на тому, що цілу годину роздивляється одну хмарину.

А тоді з’явився Руді — здоровань із пошрамованим обличчям та лисою головою. Зросту він мав шість футів і п’ять дюймів[90], та коротунові Нікові Андросу це було все одно, що всі двадцять. Уперше вони зустрілися в підвальній кімнаті, де стояли стіл, шість-сім стільців і телевізор, який працював, коли йому заманеться. Руді присів, порівнявшись очима з Ніком. А тоді він приклав свої величезні руки спершу до рота, тоді до вух.

«Я глухонімий».

Нік похмуро відвернувся: «Ну то й хуй?»

Руді дав йому ляпаса.

Нік упав. Рот відкрився, з очей потекли мовчазні сльози. Йому не хотілося бути в підвалі разом із цим пошрамованим тролем, з цим лисим бабаєм. Ніякий він не глухонімий — це лише злий жарт.

Руді обережно поставив його на ноги й підвів до столу. Там лежав чистий аркуш. Руді вказав спершу на нього, потім на Ніка. Нік понуро глипнув на папір, на лисого чоловіка. Похитав головою. Руді кивнув і знову тицьнув на білий аркуш. Він дістав олівець і дав його Нікові. Нік поклав його так хутко, ніби той був із розпеченого заліза. Похитав головою. Руді вказав пальцем на олівець, тоді на Ніка, тоді знову на папір. Нік похитав головою. Руді ще раз ляснув його.

Знову німі сльози. Порубцьоване обличчя, з якого дивляться незворушні, терплячі очі. Руді знову вказав на папір. На олівець. На Ніка.

Нік схопив олівець у кулак. Він написав п’ять відомих йому слів, викликавши їх з іржавого, заплетеного павутинням механізму, який спав у його мозку.

Протистояння. Том 1 i_002.jpg

А тоді зламав олівець навпіл і похмуро й уперто подивився на Руді. Однак Руді усміхався. Зненацька він простяг руки над столом і обхопив голову Ніка грубими, мозолистими долонями. Його руки були теплими, ніжними. Нік не пригадував, коли його востаннє торкалися з такою щирою любов’ю. Хіба що мати.

Руді відняв руки від Нікового обличчя. Узяв половинку олівця із заточеним кінчиком. Перевернув аркуш. Постукав порожню сторінку олівцем, тоді постукав ним Ніка. Зробив це ще раз. І ще раз. І ще раз. Урешті Нік зрозумів.

«Ти — оця чиста сторінка».

Нік розплакався.

Руді відвідував його наступні шість років.

Ось там я й навчився читати-писати. На допомогу мені прийшов чоловік на ім’я Руді Спаркмен. Мені з ним дуже пощастило. 1984-го притулок збанкрутував. Вони прилаштували стільки дітей, скільки змогли, та мене серед них не було. Казали, що згодом знайдуть мені сім’ю й держава платитиме їй за це. Я хотів до Руді, проте Руді вже поїхав до Африки — працювати на Корпус миру.

От я й утік. Мені було вже шістнадцять, тож не думаю, що вони мене сильно шукали. Подумав, що, коли не влізатиму в халепи, зі мною все буде гаразд. Я записався на курси середньої школи та по одному складав заліки, адже Руді завжди казав, що освіта передусім. Коли десь осяду, отримаю атестат. Скоро вже зможу скласти іспити. Мені подобається навчання. Можливо, колись і до коледжу вступлю. Знаю, трохи дико читати таке в листі глухонімого безхатька, та не думаю, що це неможливо. Хай там як, а така моя історія.

Учора вранці, близько сьомої тридцять, коли Нік витрушував сміття з кошиків, прийшов Бейкер. На вигляд шерифові стало краще.

«Як почуваєтеся?» — написав Нік.

— Непогано. Горів до самої півночі. Такого ще не було, відколи малим хворів. Аспірин гарячку не приборкав. Джейні хотіла викликати дока, та близько пів на першу жар ущух, і я заснув як убитий. А ти тут як?

Нік скрутив коло з великого та вказівного пальців.

— А наші гості?

Нік порозкривав рота, вдаючи лайку. Зробив розлючений вигляд. Потрусив невидимими ґратами.

Бейкер зайшовся сміхом, чхнув кілька разів.

— Тобі б по телевізору виступати, — сказав він. — Написав історію свого життя, як казав?

Нік кивнув і вручив йому два списані аркуші. Шериф сів і уважно їх прочитав, а тоді подивився на нього таким довгим і пронизливим поглядом, що хлопець на кілька секунд знічено втупив очі в підлогу.

Коли він поглянув на Бейкера, той сказав:

— То ти сам по собі з шістнадцяти? Уже шість років?

Нік кивнув.

— І ти справді пройшов ті курси середньої школи?

Нік на деякий час поринув у писанину: «Я сильно відставав, бо дуже пізно навчився читати й писати. Коли закрили притулок, я тільки почав наздоганяти. Там я встиг закрити шість заліків, і ще шість заліків через чиказький Ла Салль. Я дізнався про цю школу з реклами на сірниках. Лишилося ще чотири заліки».

— З чого лишилися заліки? — запитав Бейкер, а тоді повернув голову й гримнув: — Ану позатикалися! Буде вам кава з пиріжками, щойно, бля, я з усім розберусь, і не раніше!

«Геометрія. Вища математика. Мова, два роки. Такі вимоги коледжу».

— Мова. Себто щось типу французької? Німецької? Іспанської?

Нік кивнув.

Бейкер засміявся й похитав головою.

— Оце торба. Глухонімий вивчає іноземну мову. Нічого особистого, хлопче. Ти ж розумієш.

Нік усміхнувся й кивнув.

— А чого ти постійно в дорозі?

«Поки був неповнолітнім, надовго осідати не наважувався, — написав Нік. — Боявся, що мене запхають іще до якогось притулку. А коли подорослішав і можна було підшукати постійну роботу, настала скрута. Чув, що начебто біржа обвалилася, та я ж глухий і не почув, як вона гепнула (ха-ха)».

вернуться

89

Говард Філіпс Лавкрафт (1890–1937) — один із найвпливовіших письменників жанру горор в історії літератури. Був популяризатором так званого «космічного жаху» — усвідомлення мізерності людини на тлі всеосяжного космосу та моторошних божеств, які ховаються в його глибинах. Його творчість мала значний вплив на Стівена Кінга.

вернуться

90

192 см.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: