— Лікареві телефонувала?

— Коли я була чарівною молодицею, лікарі самі по домівках ходили, — відказала вона. — А тепер як захворів — іди до пункту невідкладної допомоги. Або так, або сиди цілий день в одній із тих комор, які вони називають лікарнями для всіх, ха-ха, та чекай, доки якийсь коновал тебе огляне. Прийди та отримай свій «Медікер»[93] — ось як воно зветься. Там іще гірше, ніж у центрах обміну товарних купонів перед Різдвом. Лишуся вдома й прийму аспірин, а завтра вже додушу цю заразу.

Ларрі пробув удома майже весь ранок, бо хотів якось допомогти. Він перетягнув до її спальні телевізор, і від натуги на його руках героїчно напнулися жили.

— Ти так хочеш, аби я дивилася «Поміняймося»[94], що грижу собі наживеш, — пхикнула мати.

Він приніс їй соку та почату пляшку «НайКвілу»[95] від горла, збігав на ринок і купив кілька пейпербеків.

Після цього в них не лишилося жодних справ, окрім як грати на нервах одне одного. Мати чудувалася з того, як погіршилася якість сигналу в спальні, і Ларрі довелося проковтнути ядучу ремарку про те, що поганий сигнал — це краще, аніж жодного. Урешті він сказав, що піде прогулятися містом.

— Гарна думка, — з очевидною полегкістю сказала Еліс. — Я трохи подрімаю. Ларрі, ти гарний хлопчик.

Тож він спустився вузькими сходами (ліфт і досі не полагодили) та вийшов на вулицю, відчуваючи винувату полегкість. Попереду був цілий день, і в кишені ще лишалося трохи готівки.

Та тепер на Таймс-сквер йому було вже не так радісно. Ларрі рушив далі, переклавши гаманець до передньої кишені. Перед дисконтною музичною крамницею його прицвяхував до землі власний голос, що долинав із побитих горішніх колонок. Звучав куплет-перехід:

«Це я», — подумав він, утупившись в обкладинки альбомів, та сьогодні пісня його гнітила. Навіть гірше — Ларрі затужив за домом. Йому не хотілося бути тут, під небесами кольору жерсті, не хотілося дихати нью-йоркським смогом і постійно грати в кишеньковий більярд із гаманцем, щоб пересвідчитися, що той на місці. Нью-Йорку, ім’я тобі Параноя. Зненацька йому захотілося опинитися в студії звукозапису на Західному узбережжі за роботою над новим альбомом.

Ларрі пришвидшив ходу й завернув до аркади. У вухах задзеленчало, задзижчало, і почулося підсилене, громове ревіння гри «Смертельні перегони 2000»[96], у якому можна було розрізнити електронні, немов іншопланетні крики вмираючих пішоходів. «Мила гра, — подумав Ларрі. — Скоро ще й «Дахау 2000» випустять — дітлахи будуть у захваті». Він підійшов до монетного автомата й наміняв десять доларів четвертаками. Через дорогу, біля «Біф енд Брю», стояла телефонна будка, і Ларрі з пам’яті набрав «У Джейн», залу для гри в покер, у якій вони інколи зависали з Вейном Стакі.

Ларрі годував шпарину монетами, доки рука не заболіла, і за три тисячі миль задзвонив телефон.

— «У Джейн». Ми відкриті.

— Для будь-яких пропозицій? — запитав він басовитим, сексуальним голосом.

— Слухай, розумнику, це тобі не… опа, Ларрі, це ти?

— Ага. Привіт, Арлін.

— Ларрі, ти де? Тебе ніде не видно.

— Ну, я на Східному узбережжі, — обережно відповів він. — Мені сказали, що на мене почіплялися п’явки, і краще вилізти з озера й посидіти на суходолі, доки вони не повідпадають.

— Це через твою мегавечірку?

— Ага.

— О, я чула про неї, — сказала вона. — Ну ти й марнотратник.

— Арлін, а Вейна десь поряд нема?

— Ти про Вейна Стакі?

— Ну, не про Джона Вейна ж — він помер.

— Тобто ти нічого не чув?

— А що б я таке почув? Я на іншому узбережжі. А з ним усе окей, правда ж?

— Він лежить у лікарні з отим грипом. Цю заразу прозвали Капітаном Трипсом. І тут не до сміху. Кажуть, що від нього багато народу померло. Усі перелякані, сидять по домівках. У нас тут шість порожніх столів, а ти й сам знаєш, що в Джейн ніколи не буває вільних столів.

— Як він?

— Хтозна, Ларрі. Палати в лікарнях забиті хворими, і відвідувачів до них не пускають. Якось моторошно. І всюди солдати.

— У них відпустка?

— Солдати у відпустці не носять зброю та не їздять конвоями вантажівок. Багато людей справді налякані. Краще сюди не рипатися.

— У новинах нічого такого не казали.

— У наших газетах лише писали, що варто закупитися протигрипозними засобами, ото й усе. Однак ходять чутки, що то військові недбало поводилися зі своїми пробірками. Страшне!

— Та люди просто лякають одне одного.

— А там, де ти зараз, такого нема?

— Ні, — сказав Ларрі й одразу ж згадав материну застуду.

І хіба в метро не чхали, не кашляли направо-наліво? Він іще тоді подумав, що вагон скидається на палату з туберкульозниками. Однак у кожному місті вистачає перехожих, які чхають та сякаються. Йому сяйнуло, що віруси застуди дуже товариські за своєю суттю. Їм подобається ділитися багатством.

— Самої Джейні немає, — вела далі Арлін. — Сказала, що в неї гарячка й лімфовузли набухли. А я гадала, що ця стара шльондра занадто крута, щоб хворіти.

— Три хвилини скінчилися, повідомте про завершення розмови, — перебив її оператор.

— Ну, Арлін, я повернуся десь за тиждень. Зберемося, посидимо.

— Я не проти. Завжди хотіла потусувати зі справжньою зіркою.

— Арлін, а ти, бува, не знаєш чувака на прізвисько Дьюї Димовуха?

— Ой! — наполохалася вона. — Оце так! Ларрі!

— Що?

— Дякувати Богу, що ти не поклав слухавку! Я таки бачила Вейна десь за два дні до того, як він ліг у лікарню. Геть забула! От йо!

— Ну то що там?

— Конверт. Він сказав, що це тобі, і попросив потримати з тиждень у касі біля грошей або віддати тобі, як побачу. Сказав щось типу «йому страшенно пощастило, що забере він сам, а не Дьюї Димовуха».

— Що всередині? — Він переклав слухавку в другу руку.

— Хвилинку. Зараз гляну, — мовчанка, а тоді почулося, як Арлін розриває папір. — Це чекова книжка. «Перший комерційний банк Каліфорнії». На рахунку… вау! Понад тринадцять тисяч доларів. Якщо ти мене не пригостиш, я тобі голову відкушу.

— У цьому не буде потреби, — сказав він, либлячись. — Дякую, Арлін. Притримай для мене цей конвертик.

— Ні. Я кину його до канави. Козел.

— Чудово знати, що тебе люблять.

— Ларрі, ти нестерпний, — зітхнула вона. — Я покладу її в конверт і напишу на ньому і твоє, і своє ім’я. Так ти мене точно не кинеш.

— І не збирався, солоденька.

Вона поклала слухавку, й одразу ж з’явився оператор, вимагаючи ще три долари для «Ма Белл». На обличчі в Ларрі й досі вигравала широченна дурнувата усмішка, і він охоче згодував монети в шпарину.

Зиркнув на центи, розсипані на полиці телефонної будки, узяв четвертак і кинув його в автомат. За мить задзвонив телефон матері. Перший імпульс — поділитися гарними новинами, а другий — когось ними прибити. Ларрі гадав, — ні, він дійсно в це вірив, — що зараз ідеться винятково про перший випадок. Він хотів розказати, що знову став платоспроможним, порадувати їх обох.

Усмішка на його губах почала потроху згасати. Телефон дзвонив і дзвонив. Можливо, вона таки вирішила вийти на роботу. Ларрі згадав її червоне, розпашіле від гарячки обличчя, кашель, чхання й примовку «Чорт!», яку вона нетерпляче випльовувала в хустинку. Ні, на роботу вона не вийшла. Насправді він не думав, що їй стало б на це сил.