Коли вона нарешті прокинулася, з вигляду їй стало краще й повернулася тяма, однак застуда погіршилася. Карла відмахнулася від пропозиції викликати доктора Едмонтона — сказала, що то звичайний бронхіт. Вона натерла груди «Віксом», приклала туди квадратний фланелевий згорток і вирішила, що пазухи вже прочищаються. Однак Пітер сказав Френні: попри те, що дружина не дала зміряти їй температуру, він гадав, що в неї був жар, кілька градусів понад норму.

Він зателефонував до Френ, щойно почалася перша гроза. Над гаванню стали тихо збиратися фіолетові й чорні хмари, і пішов дощ — спершу лише накрапало, а тоді полило як із відра. Поки вони розмовляли, Френ визирала з вікна й бачила, як у воду за хвилерізом б’ють блискавки, при цьому на дроті щоразу чулося шурхотіння — наче платівку дряпала голка фонографа.

— Сьогодні вона лежить у ліжку, — сказав Пітер. — Нарешті погодилася, щоб її оглянув Том Едмонтон.

— Він уже приходив?

— Щойно пішов. Каже, у неї грип.

— О Боже, — сказала Френ, заплющуючи очі. — У її віці це не жарти.

— Так, не жарти, — він трохи помовчав. — Френні, я йому все розповів. І про дитину, і про вашу з Карлою сварку. Ми водили тебе до Тома ще тоді, як ти була немовлям, і він уміє тримати язика на припоні. Я мусив дізнатися, чому вона захворіла. Він сказав, що сварка тут ні до чого. Грип є грип, схопив — і все.

— Хто кого схопив… — похмуро сказала Френ.

— Прошу?

— Не зважай, — відповіла вона: батько був надзвичайно ерудованим чоловіком, однак не фанатом «AC/DC»[99]. — Продовжуй.

— А більше нема чого розказувати, серденько. Том говорить, що ця зараза всюди. Якийсь навдивовижу паскудний різновид. Начебто мігрував до нас зі сходу, наразі весь Нью-Йорк хворіє.

— Однак проспати всю ніч у вітальні… — невпевнено заговорила вона.

— Насправді він сказав, що сон у вертикальному положенні має бути кориснішим для легень та бронхів. Більше нічого не казав, та Альберта Едмонтон належить до всіх тих спільнот, що й Карла, тож у цьому не було потреби. Френ, ми обоє знаємо, що вона вже давно наражалася на щось таке. Карла в нас голова Міського історичного товариства, секретар Жіночого клубу й клубу «Любителі літератури», двадцять годин на тиждень просиджує в бібліотеці, і відтоді, як помер Фред, вона займалася справами «Маршу монеток»[100], а минулого року взялася ще й за «Фонд серця». Крім цього, Карла намагалася зібрати кошти для Генеалогічного товариства Східного Мейну. Вона виснажена, знесилена. І це частково пояснює, чому вона на тебе зірвалася. Едмонтон лише сказав, що до неї причепилася б перша-ліпша зараза. Ото й весь коментар. Вона старіє, Френні, а старіти не хоче — Карла працює більше за мене.

— Татусю, вона сильно хвора?

— Лежить у ліжку, п’є сік і ковтає пігулки, що Том прописав. Я взяв вихідний, а завтра з нею посидить місіс Голлідей. Карла просила її прийти, щоб вони склали план для червневого зібрання Історичного товариства. — Він шумно зітхнув, і блискавка знову дряпнула по дроту. — Інколи мені здається, що вона хоче померти за роботою.

— Як гадаєш, вона не заперечуватиме, якщо я… — несміливо заговорила Френ.

— Саме зараз — не варто. Дай їй трохи часу, Френ. Звикне.

А тепер, чотири години по тому, Френні зав’язувала на голові пластикову хустинку від дощу й загадувалася, чи зможе її мати звикнути. От якби вона віддала дитину в притулок, у місті ніхто нічого й не пронюхав би. Малоймовірний сценарій. У жителів маленьких містечок навдивовижу гострий нюх. І, звісно ж, якщо залишити дитину… але ж вона не задумується про це всерйоз, так? Так?

Одягаючи плащ, вона відчувала, як у нутрі просинається провина. Авжеж, мати була змучена. Френні помітила це ще коли повернулася з коледжу й вони поцілували одна одну в щоки. У Карли набрякли мішки під очима, шкіра здавалася надто жовтою, а сивини в завжди по-вітринному охайному волоссі помітно побільшало, навіть попри тридцятидоларові маски. Та все ж…

Під час тієї сварки мати зірвалася на істерику, і це було страшно. У результаті Френні запитувала в себе, наскільки то може бути її провиною, якщо материн грип переросте в пневмонію чи в неї трапиться якийсь зрив. Чи якщо вона помре. Господи, яка жаска думка. Цього не може бути, будь ласка, Господи, звісно ж, не може. Вона питиме ліки, вони виб’ють заразу, і оскільки Френні зникне з її поля зору й тихенько виношуватиме свого маленького незнайомця десь у Соммерсворті, мати відійде від травми. І тоді вона…

Задзвонив телефон.

Із секунду Френні просто дивилася на нього, а на вулиці знову зблиснуло та загриміло — так близько й раптово, що вона відсахнулася.

Дзень, дзень, дзень.

Однак вона вже отримала три дзвінки, хто б то міг бути? Деббі не потрібно було їй передзвонювати, і Френні гадала, що й Джессові також. Може, то «Дзвонимо за долари». Або продавець кухонних комбайнів. Або ж таки Джесс вирішив показати, що не вміє здаватися.

Щойно Френні рушила до слухавки, вона відчула впевненість, що телефонує батько й новини будуть гіршими. Це як пиріг, сказала вона собі. Відповідальність — це пиріг. Частково відповідальність лежить на всіх тих благодійних заходах, якими займається мати, однак не варто себе дурити й гадати, що не доведеться й собі відрізати великий соковитий гіркий шматок. І з’їсти його до останньої крихти.

— Алло?

Спершу відповіддю була сама тиша, і Френні спантеличено насупилася та повторила «алло».

А тоді заговорив батько.

— Френ? — почувся дивний звук, наче Пітер щось ковтав. — Френні?

Знову те «ковть-ковть». З дедалі більшим жахом Френ усвідомила, що батько змагався зі слізьми. Її вільна рука поповзла до горла та вчепилася у вузол хустинки-дощовика.

— Тату? Що таке? Щось із мамою?

— Френні, мушу тебе забрати. Я… просто заїду й заберу тебе. Саме так і зроблю.

— З мамою все добре?! — крикнула Френ у слухавку.

Над Гарборсайдом знову ляснув грім — Френні злякалася й заплакала.

— Татку, все гаразд?!

— Їй погіршало — це все, що я знаю, — мовив Пітер. — Десь годину по тому, як я з тобою поговорив, погіршало. Температура піднялася. Вона почала марити. Я спробував додзвонитися до Тома… Рейчел сказала, що він на виклику, що багато людей сильно захворіло… тож я зателефонував до сендфордської лікарні, і вони сказали, що їхні швидкі на виїздах, обидві, однак сказали, що додадуть Карлу до списку. Список, Френні, що це в біса за список такий? Я знаю Джима Воррінгтона, він водій однієї із сендфордських швидких, і якщо на 95-й трасі немає аварій, він увесь день байдикує та ріжеться в джин рамі. Що це за список? — він мало не зривався на крик.

— Заспокойся, татку. Заспокойся. Заспокойся. — Вона знову залилася слізьми. Її ліва рука відпустила вузол хустинки й витерла очі. — Якщо вона досі вдома, краще сам її відвези.

— Ні… ні, вони приїжджали з п’ятнадцять хвилин тому. І, Господи, Френні, у швидкій уже лежало шестеро людей. Серед них був Вілл Ронсон, наш аптекар. І Карла… твоя мати… коли вони вкладали її, вона отямилася й усе повторювала: «Я не можу дихати, Пітере, я не можу дихати, чому я не можу дихати?» О Боже.

Говорив він немов підлітковим голосом, зриваючись на фальцет. Френні злякалася.

— Татку, ти зможеш сісти за кермо? Зможеш сам сюди доїхати?

— Так, — сказав він. — Так, звісно.

Він начебто почав збиратися з духом.

— Я чекатиму на ґанку.

Вона поклала слухавку та швидко спустилася зі сходів. Коліна тремтіли. На ґанку вона побачила, що, попри дощ, грозові хмари вже почали розходитись і крізь них пробивалося вечірнє сонце. Френні мимохіть пошукала очима веселку й побачила її далеко над водою — туманну, містичну дугу. Провина й тривога гризли її, якимись волохатими тілами ворушилися в неї в животі — там само, де й те, інше. Вона знову заплакала.

«Їж свій пиріг, — сказала вона собі, чекаючи на батька. — Смакує жахливо, тож їж свій пиріг. Можна й добавку отримати, і не одну. Їж свій пиріг, Френні, доїдай до крихти».