— Ні, — сказав Лен. Власні губи здавалися йому напрочуд холодними. — Однак ти справді гадаєш, що вони це зроблять? Ці люди?

— Тиждень тому наші люди отримали капсули. Вони думають, що там радіоактивні частинки, які мають відстежити наші супутники «Скай-круз». Це все, що їм треба знати, чи не так, Лене?

— Так, Біллі.

— І якщо ситуація стане з поганої… ще гіршою, ніхто ні про що не дізнається. Проект «Синь» зберігав герметичність до останньої миті, цього ми певні. Новий вірус, мутація… наші візаві можуть щось запідозрити, та буде запізно. Ділитися треба по-братськи, Лене.

— Так.

Старкі знову втупився в монітори.

— Кілька років тому дочка подарувала мені книгу віршів. Одного мужика на прізвище Єтс. Сказала, що кожен військовий має знати Єтса. Гадаю, то вона так пожартувала. Лене, ти чув коли-небудь про Єтса?

— Здається, так, — сказав Крейтон, зваживши й відкинувши думку, чи не сказати Старкі, що правильно буде «Єйтс».

— Я прочитав кожен рядок, — мовив Старкі, вдивляючись у непорушну тишу кафетерію. — За великим рахунком, усупереч дочці — вона не думала, що я візьмуся за ту книжку. Не можна робитись аж надто передбачуваним. Більшу частину тої писанини я не зрозумів, — гадаю, дядько був божевільним, — та однаково все прочитав. Чудна поезія. Часто без рими. Однак у тій книжці був один вірш, який засів у моїх думках. Здавалося, наче він описує все, чому я присвятив життя, його безнадію, його, хай йому чорт, благородство. Він писав, що все розпадається. Писав, що центр не тримає. Думаю, він хотів сказати, що все розвалюється, Лене. Думаю, саме це він і мав на увазі. Навіть якщо він більше ні в чому не петрав, Єтс знав, що рано чи пізно все починає розпадатися.

— Так, сер, — тихо сказав Крейтон.

— Коли я вперше прочитав заключну частину, у мене мороз пішов шкірою — щоразу, як згадую, мороз по шкірі. Я вивчив той уривок напам’ять. «Та грубий звір який — прийшла його година? Чвала до Вифлеєму — народитись?»[103]

Крейтон просто стояв і мовчав. Йому не було чого сказати.

— Звір уже йде, — Старкі розвернувся — він шкірився й плакав. — Звір уже йде, і його лють здивувала б навіть отого Єтса. Усе розпадається. Наша справа — триматися якомога довше.

— Так, сер, — озвався Крейтон і вперше відчув, як його очі також запекли сльози. — Так, Біллі.

Старкі простягнув правицю, і Крейтон узяв її обома руками. Шкіра в Старкі була старою та холодною, наче виповзок змії, що в нього залізла якась степова тваринка й загинула там, полишивши в шкірі рептилії свій ламкий скелетик. Сльози набігли в очах Старкі й покотилися ретельно поголеними щоками.

— Мені потрібно завершити одну справу, — сказав Старкі.

— Так, сер.

Старкі зняв із правої руки перстень Вест-Пойнту, а з лівої — обручку.

— Це Сінді, моїй дочці, — сказав він. — Лене, подбай, щоб вона їх отримала.

— Так.

Старкі рушив до дверей.

— Біллі? — покликав його Лен Крейтон.

Старкі розвернувся.

Крейтон став прямо, як шомпол. Щоками й досі текли сльози. Він віддав честь.

Старкі козирнув у відповідь і вийшов за двері.

Ліфт працьовито гудів і відлічував поверхи. Коли Старкі відмикав його двері спеціальним ключем, щоби спуститися на паркінг, заверещала сирена — так тужливо, наче знала, що ситуація, проти якої вона застерігає, уже сталася. Старкі уявив, як за ним спостерігає Лен Крейтон, переходячи від монітора до монітора: спершу сідає в джип, їде пустельною дорогою чималої дослідної станції, заїжджає до воріт із табличкою «ЗОНА ПІДВИЩЕНОЇ БЕЗПЕКИ. ВХІД БЕЗ СПЕЦПОСВІДЧЕННЯ ЗАБОРОНЕНИЙ». Пропускні пункти нагадували будки при в’їзді на платне шосе. У них за жовтуватим склом досі сиділи солдати, однак то були лише мерці, які швидко муміфікувалися в сухій пустельній спеці. Будки мали куленепробивне скло, та мікроби вони пропускали. Осклілі, запалі очі мерців порожньо дивилися на Старкі — він був єдиним рухомим об’єктом у лабіринті ґрунтових доріг, що петляв між квонсетських ангарів та низьких шлакоблокових будівель.

Він зупинився біля приземкуватого блокгаузу, на дверях якого був напис «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ А-1-А ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Одним ключем скористався, щоб потрапити всередину, другим — щоб викликати ліфт. Охоронець — мертвий, мов дверна ручка, і закляклий, мов кочерга, — без жодного виразу дивився на нього із заскленої контрольно-пропускної кабінки ліворуч від ліфта. Щойно ліфт прибув, його двері розчинились, і Старкі хутко зайшов досередини. Здалося, що він відчув на собі погляд мертвого охоронця — очі тиснули на нього, наче два вкриті пилом камені.

Ліфт летів донизу так швидко, що Старкі стало млосно. Коли він зупинився, легенько дзенькнуло. Двері роз’їхались, і, наче легкий ляпас, солодкий дух гниття вдарив в обличчя Старкі. Сморід був не дуже сильний, адже очищувачі повітря й досі працювали, та навіть вони не могли з ним повністю впоратися. «Коли людина померла, вона хоче, щоб ви про це знали», — подумав Старкі.

Перед ліфтом на підлозі розпластався десяток трупів. Старкі пробрався між них — обережно, щоб не зачепити гнилу, ніби воскову руку чи ногу. Якби він торкнувся однієї з тих кінцівок, міг би закричати, а галасувати йому точно не хотілося. Не варто лементувати в склепі, бо можна збожеволіти від самого тільки звуку, а саме туди Старкі й потрапив — до склепу. Скидалося це місце на гарно профінансовану науково-дослідну базу, проте насправді тепер воно перетворилося на склеп.

Двері за спиною зімкнулись, і коли ліфт автоматично поїхав угору, загула гідравліка. Старкі знав, що він не спуститься, доки хтось не скористається ключем, — щойно герметичність системи було порушено, комп’ютери перемкнули всі ліфти в режим загального карантину. Чому ці бідолашні чоловіки й жінки тут лежать? Очевидно, вони сподівалися, що комп’ютер проїбе й не перемкне все на аварійний режим. Чому б і ні? Тут навіть можна було помітити певну логіку. Адже все інше вже проїблося.

Старкі йшов коридором, який вів до кафетерію, і його підбори лунко стукали. Довгасті флуоресцентні лампи в схожих на перевернуті лотки для льоду світильниках випромінювали жорстке світло, що не лишало тіней. Там також лежали тіла — чоловік і жінка. Оголені, з дірками в головах. Старкі подумав, що вони трахнулись, а тоді він прострелив їй голову, після чого й сам ковтнув кулю. Любов серед вірусів. У руці мрець стискав армійський пістолет 45-го калібру. Кахлі на підлозі заплямували кров та сіра речовина, схожа на вівсянку. Старкі відчув жаске й, на щастя, секундне бажання нагнутись і помацати груди мертвої жінки — спробувати, пружні вони чи ні.

Далі коридором, прихилившись спиною до зачинених дверей, сидів чоловік — у нього на грудях висіла табличка, прив’язана на шнурки від черевиків. Щелепа в покійника відвисла й закрила напис. Старкі підсунув палець під підборіддя мерця й підняв йому голову. Щойно він це зробив, очі трупа провалилися в голову з тихим м’ясистим хлюпанням. Слова на табличці було написано червоним «Меджик маркером»: «ТЕПЕР ТОЧНО ВИДНО, ЩО ВОНО СПРАЦЮВАЛО. ЗАПИТАННЯ Є?»

Старкі відпустив підборіддя небіжчика. Голова лишилася закинутою під неприродним кутом, зачаровано піднісши догори порожні очниці. Старкі ступив крок назад. Знову потекли сльози. Подумалося, що він плаче, бо запитань дійсно не виникало.

Двері кафетерію були відчинені й так зафіксовані. Якраз біля них висіла коркова дошка оголошень. Старкі побачив, що 20 червня мала відбутися гра в боулінг. «Похмурі кулемети» проти «Перших страйкерів», чемпіонат проекту «Синь». А ще Анна Флосс просила, щоб 9 липня її підкинули до Денвера чи Боулдера. Вона б скинулася на пальне й прокермувала частину дороги. А ще Річард Беттс хотів роздати привітних цуценят — наполовину колі, наполовину сенбернарів. А ще в кафетерії проводили щотижневі релігійні служіння для всіх конфесій.

Старкі прочитав усі оголошення, а тоді зайшов до їдальні.