— От лайно, — прошепотів Ллойд.

Девінс кивнув і нагородив його кислуватою посмішкою.

— Справа дійшла до Верховного суду, який засвідчив, що з огляду на певні обставини смертний вирок не є жорстоким або незвичним. Суд вирішив, що швидше — значить краще… з юридичної точки зору. Починаєш щось розуміти? Починаєш доганяти, Сильвестре?

До Ллойда не доходило.

— Знаєш, чому тебе судять в Аризоні, а не в Нью-Мексико чи Неваді?

Ллойд похитав головою.

— Бо Аризона — один із чотирьох штатів, де діє окружний суд, який засідає лише тоді, коли подано запит на смертний вирок.

— Не доганяю.

— За чотири дні ти постанеш перед судом, — сказав Девінс. — У штату настільки потужне обвинувачення, що вони можуть дозволити собі набрати присяжних із перших-ліпших дванадцятьох людей, яких викличуть до суду. Я тягтиму час якомога довше, однак у перший же день лави присяжних будуть заповнені. Обвинувачення штату виступатиме наступного дня. Я спробую розтягнути свої виступи на три дні й чесатиму вступну і завершальну промови, аж допоки мене суддя не обірве, однак три дні — це максимум. Нам пощастить, якщо й це вийде. Якщо не трапиться якесь довбане диво, присяжні усамітняться й визнають тебе винним. За дев’ять днів тебе засудять до смерті, а тиждень по тому ти будеш мертвий-мертвісінький. Аризонцям це сподобається, як і Верховному суду. Бо швидше — значить краще. Усі щасливі. Може, у мене вийде розтягнути той тиждень, та лише на день-два.

— Господи Ісусе, та це ж нечесно! — скрикнув Ллойд.

— Такий наш старий і суворий світ, Ллойде, — мовив Девінс. — Йому не подобаються «скажені вбивці» — так тебе називають газети й диктори новин. Ти — велике цабе в кримінальному світі. Справжня знаменитість. Навіть епідемію грипу посунув на другу сторінку.

— Я нікого не прибацував, — похмуро сказав Ллойд. — Це все Бац. Це ж він придумав це слово.

— Байдуже, — відмахнувся Девінс. — Саме це я й намагаюся тобі втовкмачити, Сильвестре. Суддя полишить кімнату губернатора на один виїзд, лише на один. Я подам апеляцію, і, згідно з новими правилами, вона має опинитися в окружному суді протягом семи днів, інакше тебе негайно вкладуть у дерев’яний макінтош. Якщо вони відхилять апеляцію, у мене буде ще сім днів, аби написати петицію до Верховного суду Сполучених Штатів. У твоєму випадку я подам її якнайпізніше. Мабуть, окружний суд погодиться заслухати апеляцію — ця система зовсім недавня, і критика їм не потрібна. Гадаю, вони заслухали б апеляцію й від Джека-різника.

— І скоро вони дійдуть до мене? — промимрив Ллойд.

— О, розберуться з усім у темпі вальсу, — відповів Девінс, і його посмішка зробилася хижою. — Бачиш-но, склад окружного суду з особливих питань — це п’ятеро аризонських суддів у відставці. Їм нема чим зайнятися: рибалять, грають у покер, п’ють вишукані бурбони й чекають, поки в їхньому суді вигулькне такий нещасний мішок із лайном, як ти. Однак їхня зала суду — це лише кілька комп’ютерних модемів, з’єднаних із капітолієм штату, офісом губернатора та між собою. Вони мають телефони з модемами в автомобілях, на дачах, удома й навіть на яхтах. Середній вік суддів — сімдесят два роки…

Ллойд скривився.

— …і це значить, що деякі з них такі старі, що, певне, каталися на виїзні засідання ще в диліжансах — як не в ролі суддів, то в шкурах адвокатів і студентів юрфаків. Усі вони вірять у Кодекс Заходу — швиденько засудили й одразу ж на шибеницю. Так тут вирішували справи аж десь до п’ятдесятих років. А коли мова заходила про масових убивць, з ними ніхто не панькався.

— Боже Всемогутній, нащо це все так розписувати?

— Мусиш знати, з чим маємо справу, — сказав Девінс. — Ллойде, вони лише прагнуть упевнитися, що на твою долю не випаде жорстоке й незвичайне покарання. Мав би їм дякувати.

— Дякувати? Та я б їх…

— Прибацав? — тихо спитав Девінс.

— Ні, звісно ж, ні, — невпевнено відмовив Ллойд.

— Нашу петицію про ще одне скликання суду відхилять. Я звернуся до поправок, та їх швиденько повідфутболюють. Як пощастить, суд запропонує мені викликати свідків. Якщо мені це дозволять, я повторно викличу всіх, хто давав свідчення на першому суді, та всіх, хто спаде на думку. Тоді я зможу покликати до суду й твоїх шкільних корешів, якщо знайдуться, для створення психологічного портрета.

— Я кинув школу ще в шостому класі, — сказав похнюплений Ллойд.

— Коли окружний суд відхилить наш позов, я подам петицію до Верховного суду. Гадаю, її відхилять того ж дня.

Девінс зробив паузу, щоб підкурити цигарку.

— А потім що? — спитав Ллойд.

— Потім? — перепитав Девінс, дещо здивований і роздратований Ллойдовою непробивною тупістю. — Та бляха, потім тебе відправлять до тюрми штату, посадять у камеру смертників, і будеш насолоджуватися їхніми чудовими харчами, доки не настане час осідлати блискавку. Поїздка буде короткою.

— Зі мною так не вчинять, — сказав Ллойд. — Ти просто пробуєш мене налякати.

— Ллойде, чотири штати, де є окружні суди, що можуть винести смертний вирок, постійно підсмажують людей. На сьогодні маємо вже сорок осіб, страчених за схемою Маркема. Платникам податків доводиться доплачувати за додатковий суд, та зовсім трохи, адже ці суди працюють лише з мізерним відсотком справ про вбивства першого ступеня. Крім того, платники податків зовсім не проти докинути копійку за смертну кару. Вона їм подобається.

Здавалося, ще трохи — і Ллойда знудить.

— Хай там як, — вів далі Девінс, — прокурор судитиме когось за схемою Маркема лише тоді, коли провина очевидна. Недостатньо зловити пса з рильцем у пушку — треба застукати його в самому курнику. Як у твоєму випадку.

Ллойд, який іще п’ятнадцять хвилин тому купався в променях слави, усвідомив, що думає не про усміхнених шанувальників, а про майбутнє, яке настане за якихось два тижні й скінчиться польотом у зловісну чорну діру.

— Злякався, Сильвестре? — спитав Девінс мало не лагідним тоном.

Щоб відповісти, Ллойдові довелося облизати губи.

— Господи, звісно ж, злякався. Якщо все так, як ти кажеш, я вже труп.

— Мертвим ти мені не потрібен, — сказав Девінс. — А от переляк не завадить. Зайдеш до суду перевальцем та з посмішкою на фізії — тебе прикують до стільця й махнуть рубильником. Станеш сорок першим Маркемом. А будеш мене слухати, то можемо й прослизнути. Я не кажу, що проскочимо, але можна спробувати.

— Я тебе слухаю.

— Ми маємо поставити на присяжних, — сказав Девінс. — На дванадцятьох шлеперів із вулиці. Треба, щоб на лавах присяжних сиділи сорокадворічні тітоньки, які й досі знають напам’ять «Вінні-Пуха» та влаштовують своїм папужкам похорони на задньому дворі — ось хто мені потрібен. Перед тим як завести присяжних до зали суду, їм нагадують про наслідки «Маркема». Вони не виносять смертний вирок, який здійснять або не здійснять за шість місяців чи за шість років, коли вони вже про те сто разів забудуть, — кент, якого вони засудять у червні, стане міндобривом іще до перерви між матчами збірних.

— Умієш ти сказати так, щоб засвербіло.

— У деяких випадках, — вів далі Девінс, проігнорувавши його слова, — саме це знання змушувало присяжних визнавати злочинців невинними. Це інший бік впливу «Маркема». Інколи вони відпускали явних убивць просто тому, що не хотіли бруднити руки свіжою кров’ю. — Він узяв аркуш. — Хоча за схемою «Маркема» стратили сорок осіб, за чотири роки питання смертного вироку поставало сімдесят разів. З тих тридцяти, що уникли страти, двадцятьох шістьох визнали невинними самі присяжні. В окружних судах було спростовано лише чотири обвинувачення: одне в Південній Кароліні, два у Флориді та одне в Алабамі.

— А в Аризоні?

— Ніколи. Я ж розказував. Кодекс Заходу. Ті п’ятеро стариганів хочуть так тебе притиснути, щоб аж шваркнуло. Якщо не очистимо тебе в очах присяжних, вафлі. Можу поставити дев’яносто проти одного.

— Скількох присяжні виправдали у звичайних судах Аризони?

— Двох із чотирнадцяти.

— І тут шанси лайняні.