Однак 10 000 примірників устигли розійтися, і цього виявилося достатньо. Заголовок, набраний 36-м кеглем, волав:

ЛОС-АНДЖЕЛЕС. Деякі з військовослужбовців, які видають себе за солдатів Національної гвардії й буцімто допомагають зарадити поточній трагедії, є кадровими військовими з відзнаками на рукавах, які в окремих випадках свідчать про понад сорок років служби. До їхніх зобов’язань входить запевнення нажаханих мешканців Лос- Анджелеса в тому, що супергрип, який молодь у більшості регіонів прозвала Капітаном Трипсом, «лише дещо небезпечніший», ніж лондонські та гонконзькі штами… однак ці заяви промовляють через маски, під’єднані до балонів зі стиснутим повітрям. О 18:00 мають транслювати звернення президента, і його прес-секретар Г’юберт Росс спростував заяви, що глава держави читатиме промову зі студії, яку облаштували під Овальний кабінет глибоко під землею, у бункері Білого дому. Росс назвав ці чутки «істеричними, хибними й цілковито необґрунтованими». Чернеткові копії промови президента свідчать, що він «відшмагає» американців за панікерство й порівняє поточний безлад із тим, який спричинила радіовистава Орсона Веллса «Війна світів» на початку 30-х років[126].

Редакція «Таймс» має кілька запитань, відповіді на які воліла б почути у зверненні президента.

1. Чому бандити в уніформі порушують конституційне право й забороняють «Таймс» друкувати новини?

2. Чому магістралі 5, 10 та 15 заблоковані броньованими автомобілями та іншим військовим транспортом?

3. Якщо це «лише незначний спалах епідемії грипу», чому в Лос-Анджелесі та його околицях оголосили воєнний стан?

4. Якщо це «лише незначний спалах епідемії грипу», чому до Тихого океану ходять валки барж? Що з них там скидають? Чи складається їхній вантаж саме з того, про що ми підозрюємо, чого боїмося? З того, про що нам повідомили наші джерела, — з тіл померлих від чуми?

5. І насамкінець: якщо вакцину буде розповсюджено на початку наступного тижня, чому жоден із сорока шести опитаних нашими співробітниками лікарів навіть не чув про плани постачання? Чому жодну з клінік не обладнали для масової вакцинації? Чому жодна з десяти аптечних мереж, до яких ми телефонували, не отримувала ні накладних, ні державних прейскурантів на вакцину?

Ми закликаємо президента відповісти на наші запитання в промові, та перш за все закликаємо його скасувати тактику поліцейської держави та божевільну спробу приховати правду…

У Дулуті по П’єдмонт-авеню гуляв чоловік-сендвіч[127] — з лобом, помазаним попелом, у шортах кольору хакі, сандалях та зі щитами, що звисали з його кістлявих плечей, як пончо.

Ось що було написано спереду:

І ззаду:

Четверо молодиків у мотоциклетних куртках, усі із сильним кашлем та нежитем, накинулися на чоловіка в шортах і відлупцювали до непритомності його ж власними щитами. Вони кинулися навтьоки, і один із них істерично кричав через плече: «Знатимеш, як людей лякати! Знатимеш, як людей лякати, покруч недороблений!»

У Спрінгфілді, штат Міссурі, ранковою передачею з найвищим рейтингом було телефонне шоу «Скажи своє слово» з Реєм Флаверсом на хвилі KLFT. До його студійної кабінки було під’єднано шість телефонних ліній, і 26 червня виявилося, що на роботу до KLFT з’явився лише він сам. Рей знав, що відбувається в навколишньому світі, і його це лякало. Скидалося на те, що за останній тиждень захворіли всі, кого він знав. У Спрінгфілді не було військових, та Рей чув, що, аби «зупинити поширення паніки» та «запобігти мародерству», до Канзас-Сіті та Сент-Луїса викликали Національну гвардію. Сам Рей Флаверс почувався добре. Він замислено подивився на своє обладнання: у студії були телефони; прилад для затримки ефіру, щоб можна було встигнути вирізати слухачів, які інколи зривалися на матюки; стелажі касет із рекламою («Якщо забився унітаз / Проблему вирішиш нараз / Поклич спеціаліста, без образ / Поклич Людину-вантуза!») та, звісно ж, мікрофон.

Рей підкурив цигарку, підійшов до дверей студії та замкнув їх. Повернувся до студійної кабінки й замкнув її також. Тоді він зупинив бобінний програвач із фоновою музикою, запустив свою заставку та вмостився за мікрофоном.

— Усім доброго дня, — сказав він. — З вами Рей Флаверс та «Скажи своє слово», і, гадаю, цього ранку в нас може бути лише одна тема, чи не так? Можете звати його Трубошиєм, супергрипом чи Капітаном Трипсом, та це все одне й те саме. До мене доходили лячні чутки про те, що армія намагається заткати всі роти й дірки, і якщо вам хочеться про це поговорити, я готовий вас вислухати. США й досі вільна країна, правильно? І оскільки цього ранку я в студії сам-один, дещо змінимо правила. Затримку ефіру вимкнено, і гадаю, що обійдемося без реклами. Якщо ви бачите той самий Спрінгфілд, що і я — з вікон KLFT, охочих бігати по крамницях однаково не лишилося. Окей. Якщо ви вже вбрали штанці та вдягнули капці, — так завжди казала моя мати, — будемо починати. Наші безкоштовні номери: 555-8600 та 555-8601. Коли лінія буде зайнята, потерпіть. Не забувайте, що я тут сам.

У Картейджі, за п’ятдесят миль від Спрінгфілда, була військова частина, і, щоб подбати про Рея Флаверса, звідти відправили групу з двадцяти солдатів. Двоє відмовилися виконувати наказ. Їх розстріляли на місці.

За годину, яка в них пішла на дорогу до Спрінгфілда, Рею встигли зателефонувати лікар, який розказав, що люди мруть як мухи, і гадав, що уряд зціпив зуби й бреше щодо вакцини; медсестра, яка підтвердила, що мерців вивозять із лікарень Канзас-Сіті цілими вантажівками; жінка в гарячці, яка запевняла, що це справа рук інопланетян із далекого космосу; фермер, який сказав, що загін солдатів щойно закінчив копати збіса довгу траншею в полі біля траси 71, що пролягала на схід від Канзас-Сіті; десяток інших слухачів зі своїми історіями.

Потім щось грюкнуло в зовнішні двері студії.

— Відчиніть! — почувся приглушений крик. — Відчиніть в ім’я Сполучених Штатів!

Рей зиркнув на годинник — за чверть дванадцята.

— Ну, здається, у мене тут десант приземлився, — мовив він. — Однак програма триває, тож…

Застрекотів автомат, і на килим упала дверна ручка студії. Із зазубреної діри йшов блакитний дим. Двері виламали, і до студії ввірвалися кілька солдатів у протигазах і при повному бойовому спорядженні.

— Щойно до нашого зовнішнього офісу заскочило кілька солдатів, — сказав Рей. — Озброєні до зубів… у них такий вигляд, як у вояків, які п’ятдесят років тому проводили зачистку у Франції. Якби не протигази…

— Вирубай! — загорлав кремезний чоловік із сержантськими нашивками на рукавах.

Він бовванів за скляними стінами кабінки та замахав до Рея автоматом.

— І не подумаю! — гукнув у відповідь Рей.

Його кинуло в холод. Він узяв із попільнички цигарку й побачив, що пальці в нього тремтять.

— У нашої станції є ліцензія Федеральної комісії зв’язку, тож…

— Я скасовую твою їбучу ліцензію! А тепер вирубай!

— І не подумаю, — повторив Рей і повернувся до мікрофона. — Леді та джентльмени, мені наказали вимкнути передавач KLFT, і я відмовився. На мою думку, цілком слушно відмовився. Ці люди поводяться, як нацисти, а не американські солдати. Я не…

— Останнє попередження! — сержант звів автомат.

— Сержанте, — заговорив один із солдатів, — не думаю, що можна так просто…

— Скаже хоч слово — кінчай його, — відказав той.