Гарольд її не помітив — він дивився на дім.
— Є хто вдома? — крикнув Гарольд, а тоді просунув руку в опущене вікно «кадилака» й посигналив.
Звук різонув по нервах. Вона б не озивалася, та коли Гарольд розвернеться, щоб сісти в машину, він побачить і яму, і Френ, яка сидить на земляній купі. Вона мало не піддалася спокусі впасти, заповзти далеко в город і просто лежати між горохом і квасолею, аж доки він утомиться й піде геть.
«Припини, просто припини. Урешті-решт це ж жива людина».
— Гарольде, я тут! — гукнула Френні.
Гарольд підскочив, і його сідниці гойднулись у вузьких штанях. Очевидно, він просто катався й не очікував кого-небудь знайти. Гарольд повернувся до неї, і Френ пішла до краю городу, обтрушуючи ноги й готуючись до того, що на неї витріщатимуться: на ній були білі спортивні шорти й легка блузка на бретельках. Гарольд рушив назустріч, обмацуючи Френ очима.
— О, Френ, — радісно бовкнув він.
— Привіт, Гарольде.
— До мене дійшли чутки, що тобі вдалося не підхопити ту жахливу хворобу, тож твій будинок став моєю першою зупинкою. Вирішив місто об’їхати.
Він усміхнувся до неї, показавши зуби, вочевидь, не дуже близько знайомі із зубною щіткою.
— Гарольде, мені було дуже прикро дізнатися про Емі. А твої батьки?..
— Боюся, що так. — Він опустив голову на кілька секунд, а тоді рвучко підвів її, тріпнувши сплутаним волоссям. — Та життя триває, правда?
— Мабуть, — безживно протягнула Френ.
Його погляд знову ковзнув до її грудей, потанцював на них, і Френні пожалкувала, що не вдягнула светра.
— Як тобі моя автівка?
— Це машина містера Бренніґена, так?
Рой Бренніґен був місцевим ріелтером.
— Була його, — байдуже промовив Гарольд. — У часи нестач і злиднів я гадав, що всіх, хто їздить на таких тиранозаврах, слід повісити на найближчій вивісці «Саноко»[151], та все змінилося. Менше людей — більше газоліну.
«Газолін, — майнула в голові Френ очманіла думка. — Він дійсно сказав «газолін»».
— Більше всього, — договорив він.
Його очі заблищали пустотливим сяйвом: погляд опустився на ямку пупка, підскочив до обличчя, ковзнув до шортів і знову зринув до лиця. Усмішка в Гарольда була водночас і веселою, і ніяковою.
— Гарольде, ти вибач, але я…
— І чим же ти тут займаєшся, дитя моє?
Нереальність намагалася прокрастися до її думок, і Френ усвідомила, що замислюється про те, скільки витерпить людський мозок, перш ніж луснути, як розтягнута канцелярська гумка. «Батьки померли, та це я витримаю. Якась навіжена болячка поширилася цілою країною, якщо не цілим світом, косить праведних і грішних з однаковою байдужістю — я й це витримаю. Я рию яму на городі, який іще минулого тижня полов мій батько, і коли вона буде досить глибокою, я покладу до неї його тіло — мабуть, і це витерплю. А от Гарольда Лодера, який катається на «кадилаку» Роя Бренніґена, обмацує мене поглядом і називає своїм дитям… Господи, не знаю. Просто не знаю».
— Гарольде, — терпляче мовила вона. — Я не твоє дитя. Я на п’ять років за тебе старша. Це фізично неможливо.
— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?
— Це могила. Для батька.
Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.
— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.
— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?
Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.
— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?
У неї потекли сльози. Френ розвернулася й побігла до кухні, мало не врізавшись у передній бампер «кадилака». Вона знала, що Гарольд дивиться на її гойдливі сідниці та запасається матеріалом для порнофільму, який постійно крутиться в його голові, — ще ніколи в житті Френ так не злилася й не засмучувалася.
Протимоскітні двері з виляском зачинилися в неї за спиною. Вона підійшла до раковини й одну за одною випила три склянки холодної води. Глибоко в її лоба ввігналася срібна голка болю. Здивований живіт скрутився. Френ замружилась і схилилася над порцеляновою раковиною — знудить чи ні? За мить шлунок сказав, що прийме ту воду, принаймні спробує.
— Френ? — почувся тихий, непевний голос.
Вона розвернулася й побачила, що за дверима, мляво звісивши руки, стоїть Гарольд. Він мав стурбований і нещасний вигляд. Раптом Френні стало його шкода. Гарольд Лодер — парубок, який катається сумним, спустошеним містом у «кадилаку» Роя Бренніґена; парубок, який, певне, жодного разу не ходив на побачення; хлопець настільки затурканий, що все це могло здаватися йому однією злою насмішкою: побачення, дівчата, друзі… усе. Може, включно з ним самим.
— Гарольде, вибач.
— Та ні, я не мав права нічого казати. Слухай, як хочеш, я допоможу.
— Дякую, та я б радше зробила все сама. Це…
— Це особисте. Авжеж, розумію.
Френ могла б дістати з кухонної шафи светр, та, звісно ж, він здогадається, нащо вона його вдягла, а їй не хотілося знову його знічувати. Гарольд старається бути хорошим хлопцем — певне, для нього це те саме, що розмовляти іншою мовою. Вона вийшла на ґанок, і кілька секунд вони просто стояли й дивилися на город, на яму та землю, накидану біля неї. А навколо, наче нічого не змінилося, дрімотно бринів день.
— Що будеш робити? — спитала вона.
— Не знаю, — відказав він. — Однак… — Гарольд замовк.
— Що?
— Ну, важко сказати. Я не найпопулярніша людина на цьому клаптику Нової Англії. Сумніваюся, що місцевий люд поставить мені пам’ятник, навіть якщо здійсниться моя давня мрія і я стану славетним письменником. Між іншим, гадаю, що, коли ця земля виростить іще одного відомого письменника, я буду вже старцем із бородою до пояса.
Френні нічого не сказала, лише стояла й дивилася на нього.
— Отже! — вигукнув Гарольд, і його тіло здригнулося так, наче те слово вибухнуло в його роті. — Отже, я змушений розмірковувати над цією несправедливістю. І вона, ця несправедливість, видається мені такою жахливою, що легше повірити, ніби бевзням, які відвідують місцеву цитадель навчання, таки вдалося звести мене з розуму.
Він підсунув окуляри, що сповзли з носа, і Френ співчутливо помітила, яка занедбана в нього шкіра. Невже йому ніхто не казав, що мило з водою впоралися б бодай із дещицею тих прищів? Чи всі були надто заклопотані гарненькою, мініатюрною Емі й дивилися тільки за тим, як вона виблискувала в Університеті Мейну із середнім балом у 3,8, як закінчила навчання на двадцять третьому місці з-поміж тисячі однокурсників? Емі, яскрава, життєрадісна красуня, проти незграбного Гарольда.
— Звести мене з розуму, — тихо повторив він. — Катаюся містом на «кадилаку» з учнівським посвідченням. І глянь на ці чоботи. — Він підтягнув джинси, відкривши пару блискучих, вигадливо розшитих ковбойських чобіт. — Вісімдесят шість доларів. Просто зайшов до «Човна-чобітка» та вибрав пару свого розміру. Почуваюся самозванцем. Актором у виставі. Сьогодні було кілька миттєвостей, коли я був певен, що збожеволів.
— Ні, — сказала Френ. — Як там кажуть? Я буду у твоєму сні, якщо ти зайдеш до мого[152]? Ми не здуріли, Гарольде.
Від нього тхнуло так, ніби він не мився днів три-чотири, та її це більше не переймало.
— Можливо, було б краще, якби виявилося, що таки здуріли.
— Хтось з’явиться, — сказала Френ. — Трохи згодом. Після того, як ущухне ця хвороба, чим би вона не була.
— Хто?
— Уряд когось відправить, — невпевнено мовила вона. — Когось, хто… ну… наведе лад.
Гарольд гірко засміявся.
— Моє любе дитя… вибач, Френ. Усе це й сталося з вини уряду, Френ. Наводити лад — їхній коник. Вони миттю розібралися з економікою під час Депресії, із забрудненням довкілля, з нестачею нафти, з холодною війною. Ага, навели лад, це точно. Вони з усім розібралися так само, як Александр із гордієвим вузлом — рубають просто навпіл.