Він стояв біля «б’юїка» — моделі 1975 року випуску, однак у гарному стані (тут машинам велося непогано: вологість низька, тож іржі було важко за щось ухопитися) — і по-вовчому принюхувався до нічного літнього повітря. У ньому чувся такий пустельний аромат, який можна відчути лише вночі. Цілісінький «б’юїк» стояв посеред автомобільного анатомічного театру — у вітристій тиші автомобільні деталі здавалися монолітами з острова Пасхи. Блок циліндрів. Вісь, подібна до гантелі якогось культуриста. Купа шин, у яких пугукав вітер. Лобове скло з тріщиною. І ще всяке.

Найкраще йому думалося в подібних місцинах. У такій обстановці хто завгодно міг стати Яґо[165].

Він пройшов повз «б’юїк» і провів рукою по м’ятому капоту чогось, що колись могло бути «мустангом».

— Гей, маленька «кобро», ти їх подолаєш, чудово це знаєш…[166] — тихо проспівав Флеґґ.

Він копнув запорошеним черевиком продавлений радіатор, і під ним показалося гніздо коштовностей, що закліпало на Флеґґа тьмянуватими вогнями. Рубіни, смарагди, перлини з гусяче яйце, діаманти, що сяяли незгірше від зір у небі. Він клацнув пальцями, і вони зникли. Та куди йому податися?

Вітер стогнав, пронизуючи розбите вікно старого «плімута», і всередині шурхотіли крихітні живі істоти.

Позаду також зашелестіло. Він розвернувся й побачив Кіта Брейдентона, одягненого лише в дурнуваті жовті труси. Над резинкою плавок, наче лавина в стоп-кадрі, нависало черево поета. Брейдентон прямував до нього, чвалаючи серед залишків маслкарів[167]. Він проколов ногу ресорою, зробивши собі безкровну стигмату. Пуп Брейдентона нагадував чорне око.

Темний чоловік клацнув пальцями, і Брейдентон зник.

Флеґґ вишкірився й пішов назад до «б’юїка». Притулив лоба до даху з пасажирського боку. Час минав. Трохи згодом Флеґґ випростався. Він і досі всміхався. Він знав.

Флеґґ ковзнув за кермо «б’юїка» й кілька разів натиснув на газ, щоб розкочегарити карбюратор. Двигун оживився й замурчав, а стрілка на паливометрі гойднулася до позначки «F». Флеґґ виїхав зі стоянки, оминув заправку. У світло фар потрапила ще одна пара смарагдів — у високій траві біля жіночої вбиральні сторожко блищали котячі очі. У пащі тварина тримала маленьке тільце мертвої миші. Побачивши, що з водійського вікна в нього втупилася вишкірена почвара з подібною до місяця пикою, кіт впустив здобич і втік. Флеґґ весело зареготав — то був сміх чоловіка, який задумав багато хорошого. Коли асфальтований майданчик «Коноко» закінчився й почалася траса, він повернув праворуч і помчав на південь.

Хтось полишив двері між крилом суворого режиму й сусіднім корпусом відчиненими. Обшитий сталлю коридор діяв як природний підсилювач — завдяки йому монотонний крик, що не припинявся зранку, звучав як вереск із самого пекла. Волання котилося й відлунювало безперестанку, доки Ллойд Генрейд не подумав, що цей лемент разом зі страхом витрусять із нього весь розум.

— Матінко!.. — долинув до нього лункий погук. — Мату-у-усю!..

Ллойд сидів на підлозі камери, схрестивши ноги. Обидві руки в нього були слизькі від крові — здавалося, наче він одягнув пару червоних рукавичок. Світло-блакитну бавовняну сорочку тюремної уніформи заплямувала кров, бо Ллойд раз по раз витирав об неї руки, щоб пальці не ковзали. Була десята ранку 29 червня. Близько сьомої Ллойд помітив, що права передня ніжка його койки трохи розгойдалась, і відтоді намагався відкрутити болти, які кріпили її до підлоги та рами ліжка. З інструментів він мав лише пальці, і йому вдалося дістати п’ять із шести болтів, тому наразі пальці скидалися на сардельки із сирого фаршу. Шостий болт виявився вередливим паскудником, та Ллойд гадав, що й із ним упорається. Він не дозволяв собі замислюватися про те, що робитиме далі. Тільки це стримувало неосяжну паніку.

— Мату-у-усю!!!

Ллойд скочив на ноги, заляпавши підлогу кров’ю з поранених пальців, які пульсували болем, і якнайдалі вистромив голову в коридор — очі навіжено вибалушилися, руки стиснули ґрати.

— Заткайся, хуйло! — заволав він. — Заткайся!!! Усі мізки гівном затопив, курво!!!

Повисла довга пауза. Ллойд смакував тишу так само, як колись гарячо-духмяний чвертьфутовий бургер із сиром. Мовчання — золото. Цей вислів завжди здавався йому дурнуватим, та дещиця правди в ньому таки була.

— МА-А-А-АТІНКО-О-О-О!.. — знову долинув до нього голос зі сталевої горлянки. Скорботний, як протитуманний гудок.

— Боже, — пробурмотів Ллойд. — Святий Боже. ЗАТКАЙСЯ! СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ДЕБІЛЕ ЙОБАНИЙ!!!

— МА-А-А-А-А-АТІНКО-О-О-О-О!..

Ллойд розвернувся до ніжки койки й люто накинувся на неї. Він знову пожалкував, що в камері не знайшлося нічого, чим би можна було піддіти болт, і намагався не зважати на пульсацію в пальцях та паніку в голові. Ллойд спробував пригадати, коли востаннє бачив свого адвоката, — подібні речі дуже швидко вивітрювалися з його голови. Його пам’ять тримала хронологію минулих подій не краще, ніж сито — воду. Три дні тому. Точно. Зустрічався з ним наступного дня після того, як Мезерс зарядив йому по яйцях. Двоє охоронців знову відвели його до кімнати для зустрічей, і на дверях на нього чекав Шоклі.

— Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?

Шоклі відкрив рот і чхнув просто йому в обличчя, забризкавши густою слиною.

— Тримай трохи мікробів, пиздоболе. У нас тут усі похворіли, від директора до самих низів, а я гадаю, що треба ділитися. В Америці право на грип має навіть така нікчемна шваль.

Вони провели його до кімнати, і Девінс скидався на людину, яка намагається приховати гарні новини — просто на той випадок, якщо вони врешті виявляться поганими. Суддю, який мав слухати Ллойдову справу, звалив грип. Двоє інших суддів також захворіли на той навіжений грип чи ще на щось, тож решта запасних гравців мала купу роботи. Може, у них вийде отримати відстрочку. «Тримай пальці хрестиком», — сказав йому адвокат. «А коли будемо знати напевне?» — поцікавився Ллойд. «Гадаю, в останню хвилину, — відповів Девінс. — Я дам знати, не хвилюйся». Однак відтоді Ллойд його не бачив і тепер згадав, що й в адвоката юшило з носа та…

— Ай-яй-яй-чорт!!!

Він устромив пальці до рота й відчув смак крові. Однак той довбаний болт трохи піддався, і він його точно дістане. Навіть крикливий мамин мазунчик його більше не турбував… принаймні не так сильно. Дістане болт. Потім почекає й побачить, що буде. Ллойд сидів не виймаючи пальців із рота: хай відпочинуть. А тоді він порве сорочку на бинти й перев’яже їх.

— Матусю?

— От я б сказав, що ти можеш зробити зі своєю матусею, — пробурчав Ллойд.

Увечері того дня, коли він востаннє говорив із Девінсом, почали забирати хворих в’язнів… та чого прибіднятися — не просто забирати, а виносити: усім, кого тягли геть, було зовсім кепсько. Треск, сусід із камери праворуч, помітив, що й більшість охоронців говорили в ніс.

— Може, вийде якось на цьому зіграти, — сказав Треск.

— Як? — спитав Ллойд.

— Та біс його знає.

Треск був худорлявим чоловічком із видовженою, як у собаки-шукача, фізією. Сидів у суворці й чекав, коли його судитимуть за збройне пограбування та напад зі смертельною зброєю.

— Може, суд відстрочать, — сказав він. — Біс його знає.

У Треска під матрацом було шість косяків, і чотири штуки він віддав одному зі здорових на вигляд гандонів у формі, щоб той розказав, що коїться на волі. Охоронець сказав, що люди їдуть із Фінікса хто куди. Хворих було чимало, і народ дохне швидше, ніж коні бігають. Урядовці запевняли, що скоро в продаж надійде вакцина, та більшість вважала, що це чос. Багато каліфорнійських радіостанцій передавали дійсно страшні речі про запровадження воєнного стану, військові блокпости, про «мєсних», які бігали з автоматами, і лунали чутки про те, що люди вмирають десятками тисяч. Охоронець сказав, що не здивується, коли виявиться, що це все патлаті збоченці-комуняки — раптом вони воду отруїли?