— Я бачив корів, — замислено сказав Стю.

— Корови, так, і олені. Та повмирали всі коні.

— А й справді, — погодився Стю.

Дорогою йому трапилося кілька дохлих коней. Іноді він бачив, як корови паслися поряд із тими роздутими тілами.

— Як же так? — мовив він.

— Жодного уявлення. Усі ми дихаємо, а ця хвороба уражає в основному дихальну систему. Однак мені цікаво, чи є ще якийсь чинник. Воно чіпляється до людей, собак і коней. А до корів з оленями — ні. І щури позникали на деякий час, але тепер повертаються. — Бейтман завзято змішував на палітрі фарбу. — Усюди коти, справжнє котяче нашестя, і, наскільки я можу судити, комахам по барабану. Звісно, людський faux pas[202] рідко їх зачіпає, і навіть смішно подумати про хворого на грип комара. Це не має бодай найменшого сенсу. Повне безумство.

— Ще б пак, — сказав Стю й відкрив іще одне пиво. У голові приємно шуміло.

— Ми можемо стати свідками цікавих екологічних змін, — вів далі Бейтман; він робив жахливу помилку, намагаючись домалювати в пейзаж Коджака. — Побачимо, чи внаслідок усього цього homo sapiens не втратить здатність до розмноження. Буде видно. Та принаймні можемо спробувати згуртуватися. А от чи знайде собі пару Коджак? Чи стане він коли-небудь гордим татусем?

— Господи, може й не стати.

Бейтман підвівся, поклав палітру на табурет і взяв собі непочату бляшанку пива.

— Гадаю, так, — сказав він. — Певне, десь є й інші люди, інші собаки, інші коні. Та більшість тварин може сконати й без нового приплоду. Звісно ж, можуть знайтися й тварини вразливих для хвороби видів, які завагітніли ще перед епідемією. Наразі в Сполучених Штатах можуть бути й здорові жінки з — перепрошую за грубість — пиріжками в пічках. Однак деякі тварини можуть зовсім вимерти. Якщо виключити з рівняння собак, олені розплодяться, бо в них є імунітет. Ясна річ, людей лишилося недостатньо, щоб контролювати їхню популяцію. Сезон полювання скасовано на кілька років уперед.

— Ну, якщо олені надто розплодяться, вони вмиратимуть із голоду, — зауважив Стю.

— А от і ні. Не всі, і навіть не більшість. Та я говорю за наші краї. Не знаю, як там у східному Техасі, а коли почалась епідемія, у Новій Англії були засаджені всі городи, і рослинність буяє, як завжди. Олені матимуть що їсти і цього року, і наступного. А пізніше насадження здичавіють і самі розростуться. Голодних оленів тут не буде років сім, як не більше. Якщо повернешся сюди за кілька років, доведеться проштовхуватися між оленями.

Стю обмізкував його слова.

— А ви не перебільшуєте? — урешті промовив він.

— Не думаю. Може, я й не взяв до уваги певні чинники, та дуже в цьому сумніваюся. І мою гіпотезу щодо відсутності впливу собак на чисельність оленів можна застосувати й до взаємин інших видів. Безконтрольно плодяться коти. Що це означає? Ну, я вже згадував, що акції щурів на екологічній біржі спершу впали, а тоді піднялися. Якщо котів вистачить, ситуація може змінитися. Світ без щурів. Звучить непогано, та можна й посперечатися.

— А що ви мали на увазі, коли казали, що розмноження людей під питанням?

— Є два варіанти, — сказав Бейтман. — Принаймні я бачу лише два. Перший: діти можуть народитися без імунітету до супергрипу.

— І померти, щойно народившись?

— Або так, або й in utero[203]. Менш вірогідно, та однаково можливо й те, що супергрип міг справити на вцілілих стерилізаційний ефект.

— Страшне, — похитав головою Стю.

— Свинка[204] — теж не забавки, — сухо промовив Ґлен Бейтман.

— Та коли матері, діти яких… ну, in utero… якщо ці жінки несприйнятливі до грипу…

— Так, у деяких випадках імунітет може передаватися від матері до дитини так само, як і сприйнятливість до хвороби. Та не завжди. Я б на це не поставив. Гадаю, що майбутнє дітей, які наразі in utero, дуже непевне. Скажімо, матері невразливі, та поточна статистика говорить про те, що більшість чоловіків, які могли їх запліднити, повмирали.

— А як щодо другого варіанта?

— Ми можемо добити наш вид самотужки, — спокійно промовив Бейтман. — Насправді я гадаю, що це цілком можливо. Може, не одразу, бо вцілілі зараз дуже розпорошені. Однак людина товариська, соціальна тварина, і врешті-решт ми знову згуртуємося. Бодай для того, щоб поділитися оповідками про те, як пережили страшну епідемію дев’яностого року. Як не пощастить, більшість угруповань, що зараз формуються, стануть примітивними диктаторськими спільнотами, у яких заправлятимуть новоявлені цезарі. Може утворитися кілька освічених, демократичних спільнот, і я вам точно назву необхідну умову для появи таких товариств у дев’яностих та на початку нульових років: достатня кількість технічно підкованих людей, які б повернули світло. Зробити це можна, і то запросто. Ми ж не на спустошених руїнах ядерної війни. Усі механізми й машини стоять і чекають, доки з’явиться потрібна людина — та, яка знає, як зачистити контакти й замінити спрацьовані вальці. Людина, яка їх запустить. Питання лише в тому, скільки вцілілих розбираються в технології, яку всі ми сприймали за належне.

Стю сьорбнув пива.

— Думаєте? — спитав він.

— Атож. — Бейтман також ковтнув пива, а тоді нагнувся до Стю й похмуро всміхнувся. — А тепер, містере Стюарте Редман зі східного Техасу, дозвольте змалювати вам одну гіпотетичну ситуацію. Уявімо, що в Бостоні в нас є спільнота А, а в Ютиці — спільнота Б. Вони знають одна про одну, і кожна спільнота в курсі про умови, у яких живе протилежний табір. Спільнота А процвітає. Вони оселилися на Бікон-Гілл[205] і живуть у розкоші, бо виявилося, що один із членів спільноти — ремонтник із «Кон Ед»[206]. Цей парубок досить розумний, щоб запустити електростанцію, яка живитиме Бікон-Гілл. В основному все зводиться до того, щоб клацнути вимикачами, що відрубилися, коли станція перейшла в режим автоматичного вимкнення. І коли все запуститься, воно працюватиме на автоматі. Ремонтник може навчити інших членів спільноти А, за якими приладами слідкувати, на які важелі тиснути. Турбіни працюють на пальному, а зараз його хоч залийся, адже всі, хто ним користувався, дали дуба. Тож Бостону годі скаржитися. Є тепло, щоб зігрітися взимку, є світло, щоб почитати ввечері, є охолоджувальні прилади, щоб випити шотландського віскі з льодом, як цивілізована людина. Справді, не життя, а ідилія. Середовище не забруднюється. Ліків вистачає. Расові негаразди в минулому. Їжі вдосталь. Немає проблем із грішми чи бартером, бо товарів із головою — бери що хочеш. Добра стільки, що невеличкій спільноті вистачить на три століття наперед. Гадаю, те саме буде й зі сферою послуг. Говорячи соціологічною мовою, така спільнота може стати комуною. Без диктатури. Необхідне підґрунтя для диктатури — нужденність, непевність, бідність… Цього просто не існуватиме. Певне, важливі питання в Бостоні вирішували б на міських зборах. Отаке було б там правління.

І зовсім інша ситуація в спільноті Б, що в Ютиці. Запустити електростанцію нікому. Усі техніки повмирали. Їм знадобиться чимало часу, щоб допетрати, як усе налагодити. А поки цього не сталося, вони мерзнуть уночі (зима не за горами), їдять консерви, страждають. Владу захоплює якийсь сильний лідер. І вони радіють, бо їм страшно, холодно… багато хворих. Хай він усе вирішує. Звісно, наш лідер бере все до своїх рук. Він відправляє до Бостона гінця з проханням: чи не відпустять вони до Ютики свого улюбленого техніка — допомогти запустити тамтешню електростанцію? Єдина альтернатива — довга й небезпечна міграція на південь. І як учинить спільнота А, коли отримає це послання?

— Відправлять ремонтника?

— Яйця Господні! Яке там! Його там можуть і проти волі тримати. Насправді це цілком вірогідно. У постгрипозному світі технологічне ноу-хау замінить золото, стане ідеальною одиницею обміну. І в цьому спільнота А багата, а спільнота Б бідна. То що вчинить спільнота Б?