Він пройшов повз зачинені двері офісів, повз молочно-матові шибки з чорними іменами. Повз перекинуті ноші. Повз тіло медсестри із задертою до стегон білою спідницею та зчорнілим, перекошеним обличчям — вона лежала й дивилась у стелю з флуоресцентними лампами, схожу на перевернуті формочки для льоду.

І він кинувся бігти.

Швидше, швидше, двері миготіли й зникали, ноги тупотіли лінолеумом. Помаранчеві розпливчасті стрілки на білих шлакоблочних стінах. Знаки. Спершу звичайні: «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», «КОРИДОР В — ДО ЛАБОРАТОРІЙ» і «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А тоді він опинився в крилі установи, якого раніше не бачив і бачити не мав. Фарба на стінах почала облущуватися. Деякі флуоресцентні лампи згасли, а інші дзижчали, наче мухи в пастці. Деякі матові шибки розбилися, і крізь подібні до зірок дірки виднілося розтрощене обладнання й скорчені від страшного болю тіла. І кров. Ці люди не від грипу померли. Їх повбивали. Мерці були прошиті кулями та вкриті численними порізами й жаскими пораненнями, яких можна було завдати тупими предметами. Вони витріщалися порожніми, вибалушеними очима.

Він злетів донизу зупиненим ескалатором і помчав довгим темним тунелем. В іншому кінці того облицьованого кахлями проходу були ще якісь офіси, однак їхні двері пофарбували в зловісний чорний. Стрілки-вказівники були яскраво-червоними. Лампи блимали й дзижчали. На табличках було написано «ДО КОБАЛЬТОВИХ УРН», «ЛАЗЕРНИЙ АРСЕНАЛ», «САЙДВАЙНДЕРСЬКІ РАКЕТИ» та «ЕПІДЕМКІМНАТА». А тоді він побачив стрілку, яка вказувала на правий поворот, і єдине благословенне слово над нею — «ВИХІД». Від полегкості він заплакав.

Стю завернув за ріг. Двері стояли відчинені. За ними була чарівна, запашна ніч. Він кинувся до дверей, і тієї ж миті в них зайшов чоловік у джинсових штанях і куртці та перекрив йому дорогу. Стю ледве загальмував, проковтнувши крик, що іржею дряпнув його горло. Незнайомець зайшов у мерехтливе сяйво флуоресцентних ламп, і Стю побачив, що на місці обличчя в нього лише холодна чорна тінь — чорнота, проколена двома бездушними червоними очима. Замість душі в них танцювали веселощі й божевільна радість.

Темний чоловік виставив руки, і Стю побачив, що з них скрапує кров.

— Земля і небо, — прошепотіло з провалля, де мало б бути обличчя темного чоловіка. — Усі земля і небо.

Стю прокинувся.

У коридорі застогнав і тихо загарчав Коджак. Його лапи сіпались уві сні, і Стю подумав, що навіть собакам щось сниться. Бачити сни (а інколи й жахіття) цілком нормально.

Та заснув він дуже нескоро.

Коли моровиця грипу пішла на спад, почалася друга епідемія. Тривала вона близько двох тижнів. Ця пошесть найбільше поширилась у високорозвинених країнах, менше — у слабше розвинених на кшталт Перу й Сенеґалу. У Сполучених Штатах друга епідемія забрала 16 відсотків тих, хто пережив супергрип. У країнах третього світу — не більш ніж 3 відсотки. Другу епідемію ніяк не назвали, бо симптоми були найрізноманітніші. Ґлен Бейтман або інший соціолог міг би сказати, що то була епідемія «природних причин» або «браку реанімації». У суто дарвінському розумінні то була остання прополка. І багато хто зауважив би, що й найжорстокіша.

Семові Тоберу було п’ять із половиною років. Його мати померла 24 червня в головній лікарні Мерфрісборо, штат Джорджія. 25-го числа сконали його батько й дворічна сестра Ейпріл. 27 червня помер старший брат Майк, і Сем лишився один.

Відколи померла мати, Сем перебував у шоковому стані. Він тинявся вулицями Мерфрісборо, їв, коли хотілось, іноді плакав. Згодом припинив рюмсати, бо краще від цього не ставало. Сльози людей не повертали. Уночі його сни розбивали жаскі кошмари, у яких його татко з Ейпріл і Майком помирали знову й знову — їхні обличчя розпухали, чорніли, і вони давилися власним слизом під жахливе деренчання, що чулося в їхніх грудях.

2 липня, за чверть до десятої ранку, Сем забрів у зарості ожини за домом Гетті Рейнольдз. Замислившись, дивлячись у нікуди, він виписував зигзаги між ожинових кущів, які були вдвічі вищі за нього, зривав і їв ягоди, доки губи й підборіддя геть не зчорніли. Голки дряпали йому одяг, а іноді діставалися й до голої шкіри, та Сем не зважав. Навколо нього сонно гули бджоли. Стару й зогнилу колодязну кришку, заховану високою травою та корінням кущів, він помітив лише останньої миті. Вона проломилася під ним із різким, оглушливим тріском, і Сем провалився у вимощену камінням шахту. Він пролетів двадцять футів, упав на сухе дно й зламав обидві ноги. Сем помер за двадцять годин по тому. Згубили його не тільки страх і страждання, а й шок, голод та спрага.

Ірма Фаєтт мешкала в Лоді, штат Каліфорнія. Вона була незайманою дамою двадцяти шести років, яка страшенно боялася зґвалтування. 23 червня, коли в місті почалося нестримне мародерство, її життя перетворилося на нескінченне жахіття. Ірма мешкала в невеликому будиночку на бічній вулиці, раніше разом із матір’ю, але та померла 1985 року від серцевого нападу. Коли покотилася хвиля грабунків і вулиці сповнилися пострілами й ревом мотоциклів (то п’яниці ганяли діловим центром міста), Ірма замкнула всі двері й сховалася в кімнаті на підвальному поверсі. Вона періодично прокрадалася нагору, щоб запасти харчів і сходити до туалету, а тоді ховалася назад — тихо, як мишка.

Ірма не любила людей. Якби померли всі люди на планеті, вона б тільки зраділа. Однак сталось інакше. Лише вчора, тільки-но Ірма почала сподіватися, що лишилася в Лоді сама, на очі їй трапився п’яний хіпі у футболці «Я ВІДМОВИВСЯ ВІД СЕКСУ ТА ВИПИВКИ, І ТО БУЛИ НАЙСТРАШНІШІ 20 ХВИЛИН МОГО ЖИТТЯ» — він чвалав вулицею, тримаючи в руці пляшку віскі. Хіпі мав довге біляве волосся, яке вибивалося з-під дай-кепки[208] та спускалось аж до плечей. З-за пояса джинсів у нього стирчав пістолет. Ірма сховалася за штори та злякано дивилася на нього з вікна спальні, доки той не зник із поля зору, а тоді, немов із неї зняли якесь зловісне закляття, помчала донизу й сховалася в забарикадованій кімнаті.

Померло чимало людей, та не всі. Якщо лишився один хіпі, знайдуться й інші. І виявиться, що всі вони ґвалтівники. Вони зґвалтують її. Раніше чи пізніше вони її знайдуть і зґвалтують.

Сьогодні, ще до світанку, вона прокралася на горище, де в кількох картонних коробках зберігалися речі її батька. Він був матросом торговельного флоту. Ірму з її матір’ю він покинув наприкінці шістдесятих. Мати їй усе розказала. І вона була дуже відвертою. Виявилося, що батько був тварюкою, напивався та ліз ґвалтувати матір. Усі вони такі. А одружуєшся, і в чоловіка з’являється право ґвалтувати свою жінку, коли схочеться. Навіть удень. Мати завжди підсумовувала його втечу двома словами — словами, які Ірма могла б ужити стосовно смерті кожного чоловіка, жінки й дитини, що зникли з лиця планети: «Невелика втрата».

У більшості коробок лежали самі дешеві дрібнички, куплені в заморських портах, — сувеніри з Гонконґа, Сайґона, Копенгаґена. Ірма знайшла там альбом зі світлинами. На більшості фотографій батько позував на палубі та іноді всміхався на камеру, поклавши руки на плечі своїх друзів-тварюк. Ну, можливо, хвороба, яку прозвали Капітаном Трипсом, знайшла батька в його лігві, куди б він не втік. Невелика втрата.

А ще там знайшлася дерев’яна коробка з маленькими позолоченими завісами, і всередині була зброя. Пістолет 45-го калібру. Він лежав на червоному оксамиті, і в сховку під підкладкою знайшлися кулі. Набої позеленіли й запліснявіли, та Ірма подумала, що все стрілятиме як годиться. Кулі роблять із металу. І вони не псуються, як сир чи молоко.

У світлі єдиної, заплетеної павутиною лампочки Ірма зарядила пістолет, а тоді спустилася повечеряти за кухонним столом. Більше не ховатиметься, наче миша в норі. Тепер вона при зброї. Ґвалтівники, стережіться.

Після дванадцятої дня вона вийшла на ґанок почитати книжку. «Сатана живе та процвітає на планеті Земля» було написано на палітурці. Жорстке, однак веселе чтиво. Як і писали в книжці, грішники та невдячні покидьки дістали по заслузі. Усі сконали. Окрім жменьки патлатих ґвалтівників, та з ними вона впорається. Пістолет лежав поряд.