Ненависть нагромадилася за останні три дні й зростала разом із голодом. Ллойд гадав, що коли його мертвий кролик міг думати, він зненавидів свого хазяїна (останнім часом він багато спав, і його завжди мучили жахіття про домашнього улюбленця: тільце роздуте, хутро збилося в ковтуни, в очицях кишать опариші, а найгірше — закривавлені лапки; він прокидався й ошелешено витріщався на власні пальці). Ллойдова ненависть згустилася навколо просто-таки імажистського[215] образу, і тим образом був КЛЮЧ.

Ллойда замкнули. Дуже давно йому це здавалося правильним. Він був із когорти покидьків. Ну, справжнім покидьком він не був. Справжнім покидьком був Бац. Без Баца Ллойд спромігся б лише на якусь дрібну херню. Однак частина провини лежала й на ньому. Був Розкішний Джордж у Лас-Веґасі та ще троє в білому «континенталі», і якщо він теж забруднився, то дупу йому недарма припекли. Ллойд вважав, що заслужив трохи посидіти. На таке добровільно не йдуть, та якби застукали на гарячому, могли й свинцем нагодувати. Як він сказав адвокатові, на його думку, за участь у «триштатному побоїщі» йому мали б дати років двадцять, а не садити на електричний стілець. Господи, та ви що? Сама думка про Ллойда Генрейда верхи на блискавці була якимсь… якимсь божевіллям.

Та в них був КЛЮЧ — ось у чому справа. Вони могли закрити тебе й робити з тобою все, що заманеться.

За останні три дні в Ллойда почало з’являтися примарне уявлення щодо символічної, магічної сили КЛЮЧА. КЛЮЧЕМ винагороджували тих, хто грав за правилами. Порушиш їх, і тебе замкнуть. Це як картка «Сідайте у в’язницю» в «Монополії». Не пропускайте ходів, не беріть двісті доларів. Власники КЛЮЧА отримують певні переваги. Вони можуть забрати в тебе десять, двадцять або й сорок років. Вони можуть найняти когось на кшталт Мезерса, і тебе відлупцюють. А за допомогою електричного стільця можуть навіть життя висмоктати.

Та володіння КЛЮЧЕМ не дає їм права йти геть, полишивши тебе вмирати з голоду. Не дає права змушувати тебе їсти мертвого щура й гризти сухий чохол із твого матраца. Не дає їм права лишати тебе в такій скруті, що можеш зжерти навіть мерця із сусідньої камери, аби тільки вижити (тобто якщо до нього дотягнешся, ду-да, ду-да).

З людьми так не поводяться. Навіть володіння КЛЮЧЕМ цього не дозволяє. Вони полишили його вмирати жахливою голодною смертю, хоча могли й випустити. Він не скажений пес у людській подобі й не вбивав кожного стрічного — байдуже, що писали в газетах. До зустрічі з Бацом найгіршим, у що він встрягав, була лише дрібна херня.

Тож його сповнювала ненависть, і вона наказувала йому жити далі… або ж бодай спробувати. Спершу Ллойдові здавалося, що ненависть і воля до життя марні, бо всіх володарів КЛЮЧА скосив грип. Вони опинилися поза досяжністю його помсти. А тоді разом із голодом у ньому почала зростати впевненість, що їх грип не вбив. Хвороба вбиватиме лише невдах — таких, як він. Вона вб’є Мезерса, та не штопаного гандона, який купив його пачкою цигарок, бо в гандона був КЛЮЧ. Вона не вб’є губернатора чи начальника тюрми — вочевидь, охоронець, який сказав, що начальник захворів, нахабно спиздів. Вона не вб’є інспекторів із нагляду за достроково звільненими в’язнями, окружних шерифів чи агентів ФБР. Грип не чіпатиме тих, хто має КЛЮЧ. Він не посміє. На відміну від Ллойда. Якщо він вибереться, зачепить їх як слід.

Ніжка від койки зачепилася за Трескову холошу.

— Давай, — зашепотів Ллойд. — Ну ж бо. Іди сюди… дівчата, співайте сю пісню… весь ду-да день.

Задубіле Трескове тіло повільно посунулося до нього. Жоден рибалка не вудив рибу так обережно й завзято, як Ллойд — Треска. Штанина порвалась, і Ллойдові довелося чіплятися за інше місце. Нарешті нога опинилася досить близько, щоб можна було просунути руку крізь ґрати й схопити її… якщо захочеться.

— Нічого особистого, — прошепотів Ллойд до Треска.

Він торкнувся його ноги. Погладив її.

— Нічого особистого, старий. Не буду я тебе жумрати. Якщо не притисне.

Він навіть не усвідомлював, що стікає слиною.

Сонце згасло, лишивши по собі попільні сутінки, і коли Ллойд уперше почув той далекий химерний звук (метал стугонів об метал), він подумав, що йому наснилося. Сон і реальність стали для нього дуже схожими — він перетинав їхню межу й майже не помічав.

А тоді пролунав голос, і Ллойда немов спружинило — він рвучко сів на койці, широко розчахнувши вогняні очі, що палали на його виснаженому обличчі. З бозна-якої відстані чувся голос. Либонь, із самого адміністративного крила. Він прокотився сходовими маршами й коридорами, які з’єднували кімнати для відвідувачів із центральним тюремним корпусом, де сидів наш герой, спокійно прошмигнув між ґрат і потрапив до Ллойдових вух:

— Аго-о-о-о-ов! Є хто вдома?!

На диво, першою його думкою було: «Мовчи. Може, він сам забереться».

— Агов, хазяї! І р-раз, і д-два… Окей, я пішов. Тільки обтупаю попіл Фенікса з чобіт…

Ці слова розвіяли Ллойдів параліч. Він скочив із койки, схопив ніжку й навіжено загамселив по ґратах. Вібрація сіпала металом і тремтіла в кістках його кулака.

— Ні!!! — загорлав Ллойд. — Ні! Не йдіть! Будь ласка, не йдіть!!!

Цього разу голос пролунав уже ближче, десь зі сходів між адміністративним поверхом і в’язничними камерами.

— Ми ж любимо тебе так, що ладні з’їсти[216]… і йой — у когось такий… голодний голос.

За словами почувся слабкий, здушений сміх.

Ллойд впустив ніжку на підлогу та припав руками до заґратованих дверей камери. Тепер він чув розмірені кроки з темряви коридору, що вів до його корпусу. Ллойдові хотілося розревтися від полегкості… врешті-решт, його врятовано… та в серці сиділа не радість, а страх, і то такий сильний, аж він пожалкував, що не змовчав. Що не змовчав? Та Господи! Що може бути гіршим од голодної смерті?

Від думки про голод він згадав про сусіда. Треск лежав на спині, окреслений попільними сутінками, і Ллойд помітив, що в здерев’янілій нозі трупа, яку він затягнув до своєї камери, не стало чималого шматка. М’ясистого шматка. На гомілці виднілися сліди від укусів. Ллойд знав, чиї зуби лишили ті відмітини, та майже не пам’ятав, як поласував Тресковим філе. Попри розмиті спогади, його скрутило від огиди, вини й жаху. Він кинувся до ноги Треска й заштовхав її назад. Ллойд глянув через плече, аби пересвідчитися, що власник голосу ще не з’явився, а тоді притиснувся до ґрат і спустив холошу, щоб приховати укуси.

Звісно ж, можна було й не поспішати: заґратовані ворота до корпусу стояли зачинені, а без струму кнопка не спрацює. Тому рятівникові доведеться повернутися й пошукати КЛЮЧ. Йому б довелося…

Загув електромотор, що відмикав ворота. Від несподіванки Ллойд аж крекнув. Навколишня тиша лише підкреслювала той звук, який обірвався знайомим клац-бах! — то ворота відчинилися й заклацнулись у такому положенні.

А тоді кроки ритмічно застукали центральним проходом.

Щойно Ллойд привів Треска в порядок, він повернувся до дверей, та, почувши той глухий стук, мимохіть відступив на два кроки. Його погляд опустився до підлоги по той бік ґрат: він побачив пару запилюжених ковбойських чобіт із гострими носаками й стоптаними підборами, і його першою думкою було те, що й Бац носив таку ж пару взуття.

Чоботи спинилися навпроти його камери.

Ллойд повільно підводив голову, вбираючи очима линялі джинси, що закривали халяви чобіт, шкіряний пояс із латунною пряжкою (усілякі астрологічні значки в оточенні двох концентричних кіл), джинсову куртку та два значки, пришпилені до нагрудних кишень, — жовтий смайлик і мертва свиня з написом «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?».

Тієї ж миті, як його погляд неохоче доповз до багряного, налитого кров’ю обличчя Рендалла Флеґґа, той крикнув: «Бу!» Вигук пролетів мертвим корпусом, а тоді помчав назад. Ллойд заверещав, зачепився об свою ж ногу, впав і заплакав.