Бувало — особливо влітку, коли я ковтав соляну таблетку, — на мене находило усвідомлення, що я просто повторюю життя своєї матері. Зазвичай така думка здавалася кумедною. Але в моменти втоми чи коли назбирувалися рахунки, а грошей їх оплатити не було, вона ставала жахливою. Я думав: «Наші життя мають іти не так». А потім: «Половина світу вважає так само».

Оповідань, які я продав у чоловічі журнали між серпнем 1970 року, коли отримав чек на 200 доларів за «Нічну зміну», і зимою 1973—1974-го, якраз вистачало для підтримання тонкої межі, що відділяла нас від служби соціальної допомоги (моя матір, яка все життя була республіканкою, передала мені свій глибинний жах перед «ходінням в окружний департамент»[88], у Таббі теж було трохи цього жаху).

Мій найяснішій спогад тих днів — про те, як одного недільного пообіддя ми поверталися додому в квартиру на Ґроув-стрит після вихідних у моєї мами в Даремі — десь о тій же порі почали даватися взнаки симптоми раку, який її вбив. У мене є світлина з того дня: мама, водночас втомлена і задоволена, сидить у кріслі на ґанку та тримає Джо на колінах, а Наомі міцно стоїть опліч неї. Однак уже в неділю вона була не така міцна — у неї почалося запалення вуха і висока температура.

Човгаючи від машини до свого будинку того дня, ми почувалися геть пригніченими. Я ніс Наомі й торбу найнеобхідніших дитячих речей (пляшечки, лосьйони, памперси, комбінезони для сну, маєчки, шкарпетки), а Таббі несла Джо, який на неї відригнув. За собою вона тягла мішок із брудними підгузками. Ми обоє знали, що Наомі треба ОТЕ РОЖЕВЕ — це ми так називали амоксицилін у краплях. ОТЕ РОЖЕВЕ було дороге, а ми були розорені, просто банкрути.

Я зумів відчинити двері та не впустити з рук доньку, зайшов і почав її заспокоювати (вона так пашіла, що аж світилась, як вуглинка, у мене на грудях), коли помітив у нашій поштовій скриньці конверт — пошта за суботу, яка рідкість. Молодим подружжям нечасто пишуть; усі, крім комунальних служб, забувають про їхнє існування. Я висмикнув лист, молячись, аби він не виявився ще одним рахунком. Це були мої друзі з видавничої корпорації «Dugent», власники «Cavalier» та багатьох інших дорослих видань; вони надіслали мені чек за довге оповідання «Часом вони повертаються», яке я навіть не сподівався кудись продати. Чек був на п’ятсот доларів — мій найбільший гонорар. Зненацька ми змогли дозволити собі не лише похід до лікаря та пляшечку ОТОГО РОЖЕВОГО, а ще й славну недільну вечерю. Припускаю, що коли діти поснули, ми з Таббі побавилися.

Думаю, в той час у нашому житті було багато щастя, але також ми часто боялися. Ми самі ще були дітьми (як то кажуть), і наші забавляння допомагали відганяти тривожні думки. Ми дбали про себе, про дітей і одне про одного, наскільки могли. Таббі ходила в своїй рожевій уніформі на роботу в «Dunkin’ Donuts» і викликала копів, коли п’яні, що заходили на каву, починали буйно поводитися. Я прав мотельні простирадла і продовжував писати короткометражки жахів.

Починаючи «Керрі»[89], я вже працював учителем англійської в сусідньому містечку Гемпден. Мені платили 6400 доларів на рік, що здавалося немислимою сумою після ставки в долар шістдесят за годину, яку я отримував у пральні. Якби я сів і порахував, не забуваючи весь час, проведений на нарадах після уроків і за перевіркою зошитів удома, то побачив би, що сума дуже навіть мислима і що наше становище погане як ніколи. Наприкінці зими 1973-го ми жили в даблвайд-трейлері[90] в Гермоні, маленькому містечку на захід від Бангора (значно пізніше, даючи інтерв’ю для «Плейбоя», я назвав Гермон «дупою світу». Гермонці тоді розлютилися, тож я прошу пробачення. Гермон — не більше, ніж пахва світу). Я їздив на «б’юїку» з несправною трансмісією, на ремонт якої в нас не було грошей; Таббі досі працювала в «Dunkin’ Donuts»; у нас не було телефону — ми просто не могли дозволити собі щомісяця за нього платити. О тій порі Таббі пробувала писати оповідання-зізнання (зразка «Надто вродлива, щоб лишатись незайманою») й негайно почала отримувати персональні відповіді типу «це не зовсім те, що нам треба, але ви пишіть іще». Вона прорвалася б уперед, якби щодня мала на годину-другу більше, але в неї були тільки стандартні двадцять чотири. Крім того, інтерес до формули журналів зізнань («три R»: Rebellion, Ruin, Redemption[91]), який у неї був на початку, швидко вивітрився.

Моя творчість теж не надто мала успіх. Жахи, наукову фантастику та детективи з чоловічих журналів витісняли дедалі живописніші історії про секс. Це була тільки частина проблеми. Серйознішим клопотом стало те, що вперше в житті мені було важко писати. Заковика була в учителюванні. Мені подобалися колеги, я любив дітей, навіть такі собі бівіси та батхеди були цікавими, але в п’ятницю до кінця дня я часто почувався, наче до мого мозку весь тиждень були під’єднані клеми. Якщо я коли й впадав у відчай через власну кар’єру письменника, то це тоді. Я бачив себе через тридцять років: вбраний у такий, як зараз, затертий твідовий піджак із латками на ліктях, із пивним черевцем, яке накочується поверх штанів кольору хакі; у мене кашель курця через надмірну кількість «Pall Mall», грубші окуляри, рясніша лупа; а в шухляді шість-сім незавершених рукописів, з якими періодично продовжую гратися — зазвичай коли п’яний. Коли питають, чим займаюсь у вільний час, я кажу, що пишу книжку — чим іще має займатись у вільний час усякий викладач літтворчості? І звісно, я брешу собі, кажу, що ще є час, ще не запізно, є письменники, які почали аж після п’ятдесяти, або, бляха, навіть після шістдесяти. І таких, певно, багато.

Якби не моя дружина, два роки, що я викладав у Гемпдені (та прав білизну в «Нью-Франкліні» протягом літніх канікул), склалися б ґрунтовно інакше. Якби вона сказала, що вважає час, проведений за написанням оповідань на ґанку будинку на Понд-стрит чи в пральні трейлера на Клатт-роуд у Гермоні, витраченим марно, то, гадаю, я неабияк занепав би духом. Однак Таббі ні разу не висловила жодного сумніву. Її підтримка була константою, маленькою втіхою, на яку я завжди міг розраховувати. І щоразу, бачачи перший роман, присвячений дружині (чи чоловікові), я усміхаюсь і думаю: «Вона (він) розуміє». Письменство — самотня праця. Присутність того, хто в тебе вірить, усе змінює. Їм не треба нічого говорити. Зазвичай досить просто вірити.

Навчаючись у коледжі, мій брат Дейв улітку працював прибиральником у Брансвікській старшій школі, його альма-матер. Я теж пропрацював там частину одного літа. Не пам’ятаю точно, який це був рік; єдине, що це було до знайомства з Таббі, але після того, як я почав курити. Значить, мені було дев’ятнадцять чи двадцять років. Моїм напарником зробили хлопця на ім’я Гаррі, який ходив у зеленому комбінезоні, носив велике кільце ключів і кульгав (принаймні в нього були руки, а не гаки). Одного разу за обідом Гаррі розказав мені, як воно було — протистояти банзай-атаці японців на острові Тарава, коли всі японські офіцери вимахують мечами, зробленими з бляшанок від кави «Maxwell House», а призовники, що горланять у них із-за спин, обдовбані, як ступи, і від них тхне горілим маком. Цей Гаррі був неабияким оповідачем.

Одного дня ми з ним мали відтирати плями іржі зі стін у дівчачому душі. Я роззирався по роздягалці з цікавістю юного мусульманина, що невідомо як опинився глибоко на жіночій території. Вона була така ж, як хлопчача, але при цьому зовсім інакша. Пісуарів, ясна річ, не було, а були два ніяк не підписані металеві ящички на стінах, які за розміром не підходили для паперових рушників. Я запитав, що в них. «Затички для піхов, — сказав Гаррі. — У ті їхні дні місяця».

Ще я помітив, що тут, на відміну від хлопчачої роздягалки, в душових кабінах були підковоподібні хромовані жердки, до яких кріпилися рожеві пластикові шторки. Можна було усамітнитися, коли миєшся. Я сказав про це Гаррі, а він стенув плечима: «Мабуть, малим дівчатам більш соромно бути голими».