А Френкові й не потрібні обіцянки. Як і більшість письменників-початківців, він потребує трішки підбадьорення і необмеженого запасу піци. Він шле «Два типи чоловіків» разом із листом подяки (і, звісно, листом подяки колишньому редакторові «Оглядача»). Через півроку його оповідання з’являється в першому випуску «Галки». Стара добра Мережа Зв’язків, що відіграє велику роль у видавництві, як і в багатьох інших сферах дії білих і рожевих комірців, знову бере гору. Гонорар Френка за оповідання — п’ятнадцять доларів, десять примірників і ще один важливий плюс до репутації.

Протягом наступного року Френк отримує роботу вчителя англійської мови та літератури в старшій школі. Хоча йому вкрай тяжко викладати літературу й перевіряти учнівські твори вдень, а працювати над власними творами вночі, він продовжує цим займатися; пише нові оповідання та надсилає їх видавцям, збирає листи відмов та періодично «відправляє у відставку» оповідання, які розіслав усюди, де тільки міг. «Вони матимуть добрий вигляд у збірці, коли вона нарешті вийде», — каже він своїй дружині. Наш герой також узяв на себе ще одну роботу: писати огляди фільмів і книжок для газети з сусіднього міста. Він дуже, дуже працьовита бджілка. А ще в нього закралася думка написати роман.

Коли його запитали, про що найважливіше пам’ятати молодому письменникові, який тільки починає пропонувати видавцям свою прозу, Френк зробив кількасекундну паузу і відповів: «Гарна подача».

Що-що?

Він киває. «Гарна подача, так. Коли надсилаєте кудись своє оповідання, до рукопису має додаватися короткий супровідний лист з інформацією для редактора про те, де ви публікували інші оповідання, і коротенькою анотацією. А на завершення слід подякувати йому за те, що прочитав ваше оповідання. Це особливо важливо.

Матеріали мають бути на високоякісному білому папері для документів — у жодному разі не на слизькому, на якому все розмазується. Текст твору має бути розміщений через два інтервали, а на першому аркуші в лівому верхньому кутку вкажіть свою адресу, номер телефону теж не завадить. У правому кутку зазначте приблизну кількість слів, — Френк замовкає, сміється і додає: — І не махлюйте. Більшість журнальних редакторів оцінюють обсяг оповідання, лише глянувши на друкований текст і прогорнувши рукопис».

Мене досі трохи дивує Френкова відповідь; я не очікував, що вона буде настільки сухою й конкретизованою.

— Угу, — каже він, — легко стати прагматичним, коли ти випустився з вищого навчального закладу і намагаєшся знайти собі місце в професії. Найперше, що я засвоїв, — це те, що тебе не стануть слухати, якщо не маєш вигляду професіонала.

Його тон чомусь примушує мене думати, що він вважає, ніби я майже забув, наскільки скрутно авторам без досвіду публікації. Мабуть, він має рацію. Зрештою, минуло майже сорок років від моменту, коли в мене в спальні була сотка з насадженим на неї стосом відмов.

— Не можна примусити їх полюбити ваше оповідання, — завершує Френк, — але можна принаймні зробити так, щоб їм було легко спробувати.

На момент написання цих рядків Френкова власна історія досі триває, але в нього світле майбутнє. Він уже опублікував шість оповідань та став лауреатом доволі престижної нагороди за одне з них, назвімо її Премія молодих письменників Міннесоти, хоча жодна складова Френка насправді не живе в Міннесоті. Грошовий приз становив 500 доларів — найбільший, із суттєвим відривом від попередніх, гонорар за оповідання в його житті. Він почав працювати над своїм романом, а шанований молодий агент на ім’я Річард Чамс (це теж псевдонім) погодився взятися за просування, коли його буде завершено (за прогнозом Френка, це має статися на початку весни 2001 року).

Френк усерйоз зайнявся пошуками агента приблизно в той самий час, що й ґрунтовно взявся за свій роман. «Мені не хотілося вкладати стільки праці, а потім не знати, як продати, куди подіти готовий роман», — сказав він мені.

Вивчивши LMP та списки агентів, Френк написав дванадцять листів, однакових в усьому, крім вітання. Ось зразок:

Френк також додав свій номер телефону та адресу. Один з агентів (не Річард Чамс), яким він написав, передзвонив, і вони поспілкувалися. Троє прислали листи-відповіді й попрохали показати оповідання-переможця про мисливця, який заблукав у лісі. Ще півдесятка захотіли почитати перші вісімдесят сторінок роману. Інакше кажучи, відгук був чималий. Тільки один агент виказав незацікавленість у Френковій роботі й додав цілий перелік своїх клієнтів. При цьому, крім слабких знайомств у світі «малих журналів», у Френка немає геть нікого у видавничому бізнесі, жодного персонального контакту.

— Дивовижно, — каже він, — просто дивовижно. Я планував погодитися на будь-кого, хто захоче за мене взятися, якщо такий узагалі знайдеться, і вважав би це за щастя. Натомість я можу поперебирати.

Він пояснює такий рясний урожай потенційних агентів кількома речами. По-перше, розісланий ним лист був грамотно написаний та гарно сформульований («На те, щоб правильно передати невимушеність тону, знадобилося чотири чернетки та дві суперечки з дружиною», — каже Френк). По-друге, він подав реальний список опублікованих оповідань, і то доволі показний. Не грошовитий, але журнали поважні. По-третє, є премійоване оповідання. Френк гадає, що це, можливо, ключовий момент. Я не знаю, так чи ні, але це точно не було зайвим.

Френкові також вистачило розсудливості запитати в Річарда Чамса та всіх інших агентів, до яких він звернувся, про їхні вірчі грамоти — не список клієнтів (не знаю, чи це взагалі етично, щоб агент виказував імена своїх клієнтів), але список видавців, яким агент продав книжки, і журналів, у які він продав оповідання. Легко надурити письменника, якому конче треба представника. Письменники-початківці мають пам’ятати, що всякий, у кого є кількасот доларів, може вкласти їх у рекламу в «Writer’s Digest» і назватися літературним агентом — для цього ж не треба скласти іспит на адвоката абощо.

Особливо слід стерегтися агентів, які обіцяють прочитати ваш твір за гроші. Є кілька агентів із хорошою репутацією, які таке практикують («Літературне агентство Скотта Мередіта» читало за гроші, не знаю, чи вони досі так роблять), і більшість із них — безпринципні розпиздяї. Якщо вам аж так не терпиться опублікуватися, то пропоную пропустити пошуки агента й розсилання листів видавцям, а зразу йти до видавництва, в якому автори самі платять за видання своїх творів. Принаймні хоч буде видно, у що ви вклали свої гроші.