Раптом здалося, що камінь під ним заворушився. “Фу, набігався, аж хитає…” — поплескав по валуну заспокійливо. І знову здивувався: камінь озвався лунким звуком, наче був усередині порожній. Знову хитнувся камінь під ним — сильно, буцімто хотів підбрикнути, як жереб’я. Ваня перелякано підхопився, мацнув себе за штани, оглянув камінь з усіх боків. Уже добре було видно, що він ледь-ледь ворушиться, ніби вибирає місце, щоб зручніше лягти чи підвестися. “Живий?!” — захололо в грудях від страху.

Почувся легкий тріск і скрип, буцім хто поволі відчиняв незмащені двері — кр-ри-і-і… Уздовж каменя з’явилася темна зубчаста щілина, зазміїлася, оббігла його довкола і почала розширюватися. Половинки каменя похитувалися, ніби шкаралупа яйця, з якого хотіло вибратися курчатко…

“Змій Горинич!.. Його яйце!” — Ваня позадкував, дерев’яніючи від жаху і не зводячи з розколотого яйця очей. Готовий був дати дьору в будь-який момент.

Половинки розвалилися цілком, поміж ними з’явилася якась срібляста істота на тоненьких пластинчастих ніжках. Істота нагадувала людину. Тулуб її був трохи витягнутий знизу вгору і ніби зібраний з клинців. Якби в цей момент тут знаходився Льоня-восьмикласник, то назвав би цю фігуру неправильною шестикутною призмою. Зверху до цієї призми-тулуба був приставлений рогом кубик — мов голова, І були на цій голові дві лампочки-очі та третя, велика, як ніс. І очі і ніс не стирчали, а були притоплені всередину.

Ніяких агресивних дій чоловічок і не думав чинити, І Ваня більше не відступав. А чоловічок потроху оживав: з голови поповзли вгору і трохи убоки ріжки-антени, дуже схожі на вуса хруща. Ліве око в чоловічка заморгало жовтим світлом, а праве — зеленим, потім і ніс зажеврів — червоно і яскраво. Від тулуба випросталися тонесенькі, ніби зроблені з тонких металевих смужок, ручки — спочатку ліва, потім права. Рученята піднялися вгору, почулося навіть кректіння, ніби чоловічок потягнувся спросоння.

— Хау ду ю ду! Гутен таг! — раптом заговорив чоловічок на різних іноземних мовах.

Голос був неміцний і з якимсь металевим бринінням. Слова чоловічок вимовляв осібно одне від одного, без будь-якої інтонації. Відразу скажеш, що не людина говорить, а машина.

У Вані в розтуленому роті від хвилювання висох язик. Хотілося ковтнути слину, але слини не було, язиком ворухнути не міг. Не розумів Ваня ніяких іноземних мов, у їхній школі в молодших класах їх ще не вивчають. І він нічого не сказав, тільки здвигнув плечима.

Руки чоловічка дотяглися до голови. Круть, круть — нібито трохи покрутили її. Лампочки на обличчі переморгнулися жовтим, зеленим і червоним та погасли.

У цей момент Ваня почув тріск ззаду. Зиркнув туди — і здригнувся знічев’я. Повз нього промайнуло чорне невиразне створіння і кинулося до залізного чоловічка. “Гав! Гав!” — спробувало схопити його за бік. Але зуби скреготнули, ковзнулися, і тоді Жучок (а це був він) схопив чоловічка за ногу: “Р-р-р!” — і завищав, залементував: “Ай-яй-яй!” Може, зуби поламав?

- Іди геть! — знайшовся у Вані голос.

- Іди геть… Іди геть… — повторив чоловічок. І заговорив виразно, навіть без бриніння: — Інформацію зрозумів… Привітання вам, житель Землі! — По-нашому заговорив!

— Здоров, коли не брешеш… — розгублено відказав Ваня — отак, як любив говорити дід Гордій. І схаменувся, сказав уже привітніше: — Добрий день вам! Так ви… це… звідти-и-и? — показав пальцем угору. — Ви, значить, не метеорит?!

— Звідти, з навколоземної орбіти. Там наш корабель залишився… А що це за звір ухопив мою ногу зубами? І що він сказав?

— Хе, та це Жучок наш, собака. І собаки не говорять, — вперше несміливо всміхнувся Ваня.

— У кожного звіра, пташки — своя мова. Навіть у рослин. Мій братик Ерпід-два розуміє їх, може розшифрувати. А я розумію їх тільки трохи, в мене закладено іншу програму — вивчення людей.

— Так ти що — Ерпід-один? — зовсім осмілів Ваня.

— Так. Ця назва скорочена… Як це… Абревіатура! А повністю — Електронний робот-поліглот ізольованої дії.

— Глот — значить ковтати, зрозуміло.

- Інформацію сприйняв неправильно. Поліглот — не вашою мовою. А означає те, що я знаю всі мови землян.

— Усі-всі?! Дудки, такого не може бути!

- Інформацію не зрозумів. Дудки — музичні інструменти. У сполученні зі словами “такого не може бути” дають неправильну інформацію.

— Я хотів сказати, що ти вигадуєш… Ну, сам даєш мені неправильну інформацію, — перейшов на мову робота Ваня.

— Я не можу дати більше того, що утримується в моїй електронній пам’яті. А те, що є, - істина.

— А наш Льоня казав, що в Африці та Індії ще й тепер знаходять у джунглях такі племена, які говорять цілком незрозумілими мовами.

— Питання: хто є Льоня?

— Брат мій, у восьмому класі вчиться. — Ваня заспокійливо погладив Жучка, бо той знову хотів кинутись на Ерпіда. Може, не сподобалося, як чоловічок вимовляє ім’я Льоні?

- Інформацію зрозумів. Уяви свого брата… Уявив?

— Ага-а…

— Так… Так… І я його бачу. Але ж він більший за тебе!

— Бо він у восьмому класі, а я в третьому. А дорослі люди ще більші.

— Так ти ще дитя? А я думав, люди такі, як ти.

— Ну-у… не зовсім дитя. Діти ось такі… - Ваня потер ребром долоні себе під шиєю, а потім біля пупка. — А народжуються ось такі… - розвів руками на півметра.

— А як твоє ім’я?

— Ваня.

— Розшифруй скорочення.

— Ну… Іван, Іван Олексійович Гордій.

— У нас ім’я дають не так. Одне коротке і одне довге. Ось як моє — Ерпід, а розшифровується…

— Ти говорив уже: Електронний робот-поліглот ізольованої дії.

— Усе готове. Сеанс закінчено.

— Що готове? Який сеанс?

— Я закінчив передавати твоєму брату Льоні весь словниковий запас, який є в моїй електронній пам’яті. На всіх земних мовах.

— За дві хвилини?! Бідний Льоня! Він же здуріти може. В нього тепер така каша в голові!

— Не здуріє. У центрі його пам’яті ще залишилися не завантажені сімдесят два мільярди чотириста сорок чотири мільйони шістсот тридцять три тисячі двісті сімдесят дві клітинки-нейрони. Резерв.

— Не вірю! Нічому не вірю! — гаряче вигукнув Ваня, навіть руки звів догори. — Ми тут, а Льоня в школі, як же ти…

— Питання зрозумів. Я просив Ваню уявити в голові брата Льоню. Ти уявив. Я зняв електроенцефалограму твого мозку і побачив брата Льоню, вирахував його електромагнітне поле і через це поле впливав на мозок Льоні.

— Не-е розумію…

— Вашою мовою науки називаються фізика, хімія, вища математика і ще багато різних. Ти їх ще не вивчав. Я тебе зараз підучу, і ти все зрозумієш…

— Почекай! Не роби цього. А то в мене таке стовпотворіння буде в голові! А мені ще вірш сьогодні вчити треба.

— Уяви собі той вірш зверху вниз…

Ваня уявив сторінку книги. Повів у думці очима по рядках.

— Ти вже знаєш цей примітивний текст напам’ять.

— Ой… справді! Можу хоч зараз розказати.

— Не треба. Я вірю.

— Слухай, ну що ти за розвідник, коли в тебе ні очей, ні вух нема, ходити навіть добре не можеш? Одні лампочки блимають…

— Питання зрозумів. Це бачиш? — пластинчата рука Ерпіда ворухнулася, крутнула те місце на тулубі, де був пупок-окуляр, дуже схожий на об’єктив фотоапарата. — Я тебе записав у десяти різних вимірах.

— Уже?! А як це?.. Ти ж нічого не робив, тільки зі мною розмовляв! — Ваня вже стомився дивуватися.

— Я можу розмовляти і робити кілька справ одночасно.

— А в яких… десяти вимірах?

— Проаналізував твій зовнішній вигляд — раз, одяг — два, внутрішню будову тіла — три, будову клітин, з яких складається організм, — чотири, хімічний склад тіла — п’ять, записав біотоки, електромагнітні поля, визначив довжину радіохвиль, які випромінює твій мозок, записав усе, що втримує твоя пам’ять, визначив рівень твого аналітичного мислення… Я вловив твою думку. Хочеш запитати: “А який я?”

— Аг-га… — розгубився зовсім Ваня. Виходить, що при цьому Ерпіді і подумати нічого такого не можна — думки читає!