Професор більше не запитував нічого. А через хвилину по тому Майя сказала:

— Прошу, пане доцент. Він спить.

Андрій ступив крок вперед. Зараз мала початися операція — дуже цікава, дуже важка.

Перед ним, закритий білими простирадлами, лежав ладний молодий англієць.

Лаптєв ще не бачив його обличчя. Це можна зробити дуже просто — тільки зняти салфетку. Але чи можна було б зазирнути в душу пацієнтові?

Андрій не знав, кого оперує. І не сподівався, що схрестяться його й Бертонові шляхи над безмежним проваллям, на хисткому містку.

А втім, коли б він навіть це знав, його рука не здригнулася б, і операція була б такою ж бездоганною, як і тоді, коли Лаптєв оперував би свого найближчого друга.

Закони медицини — священні. Лікар покликаний тільки рятувати, — бодай того, хто ладен тебе вбити.

Розділ VI

БЕЗ КЕРМА І БЕЗ ВІТРИЛА

Ні, Чарлз Бертон не збрехав: він справді народився в сім’ї видатного англійського фізіолога, професора Кембріджського університету.

Свого батька Чарлі пам’ятав дуже невиразно. З дитячих спогадів випливав великий напівтемний кабінет з шеренгою страхітливих скелетів під стіною, масивний письмовий стіл біля вікна, мікроскоп, штативчики, слоїки з заспиртованими тваринами, а над усім цим — похилена сива голова. Коли Чарлі заходив — ця голова підводилась, зморшки на обличчі Бертона-старшого розгладжувалися, і він зустрічав хлоп’я незмінною посмішкою:

— Як ся маєте, сину?

— Дуже добре, тату.

— Ви вже поснідали?

— Так, тату.

— Чи не хочете ви, щоб я розповів щось цікаве?

— Хочу, тату.

Батько брав Чарлі на коліна і починав розповідати про тварин і комах, про грім та блискавку, — щоразу про інше, дуже цікаво й докладно. Коли б ці лекції Чарлі вислухав на кілька років пізніше — вони б дали йому велику користь. Але в той час хлоп’я ще не могло довго зосереджувати свою увагу на якомусь одному предметі. Воно починало крутитися, перебивало розповідь недоречними запитаннями, і професор замовкав. Він дивився на Чарлі сумним докірливим поглядом, і той відчував себе винним невідомо за що.

— Ви хочете піти, сину?

— Так, тату.

— Ну, то йдіть.

Чарлі прожогом вилітав з кабінету. Він побоювався батька через його несхожість на інших людей.

З матір’ю було набагато привільніше й приємніше. Вона прокидалась пізно, — дуже часто Чарлі навіть будив її, — і, ще заспана, рожева, в білому шумовинні нічної сорочки, підхоплювала сина, лоскотала, цілувала, гучно сміялась. її завжди оточували молоді красиві мужчини, навколо неї повсякчас лунали спів та сміх, і тільки з появою старого Бертона мати замовкала, тьмяніла, ставала доброчинною й нудною. Однак вона досить вправно уникала таких зустрічей.

Смерть батька не справила на Чарлі особливого враження. Розбитий паралічем, старий Бертон близько року лежав, позбавлений руху й мови. Чарлі щодня, з обов’язку, відвідував його і нітився під скорботним поглядом. Батько над силу ворушив сухими губами, немов бажаючи сказати щось дуже значне, дуже важливе, але так нічого й не сказав.

Мати побивалась недовго. Одразу ж після похорону вона поїхала з сином до Америки. А там — веселе, без турботне життя; першокласні готелі, веселі пікніки, концерти, бенкети.

Марія-Луїза Бертон із завзяттям безумця розтринькувала все, що мала: добре ім’я, здоров’я, свій невеликий талант співачки, нечисленні капітали, що лишилися після смерті старого Бертона. Усього цього вистачило на шість років. Вона повернулася з сином до Англії безнадійно хворою на туберкульоз, — одлучена від “вищого світу”, позбавлена минулого й майбутнього, — і незабаром померла. Шістнадцятирічного Чарлі взяв на виховання давній друг професора Бертона, багатий одинак лорд Бівербрук.

Це був деякий порятунок для юнака — і матеріальний, і моральний. Дивним чином Чарлі досі опирався тлетворному впливу напівбогеми, — може, це було підсвідоме почуття протесту проти падіння матері, на яку він в останні роки її життя почав дивитися з жалісливою зневагою. Але поряд з тим хорошим, що в ньому збереглося, юнак уже мав неабиякий смак до розкошів та до близьких стосунків з жінками.

Так, вже в шістнадцять років Чарлі Бертон, — фізично розвинений не на свої літа, високий і ставний, — користався неабияким успіхом серед жінок. Жінки й згубили його.

Він не витрачав на них надміру багато енергії. Розумний і самолюбний, Чарлз Бертон поставив собі на меті досягти професорського звання і вперто добивався цього. Коханка могла зачекати, доки Чарлі складе екзамени, — нічого їй не зробиться, пристраснішою буде!

Але коханка не хотіла чекати, якщо Чарлі звільнявся, їй хотілося до ресторану, до театру, до благословенної Ніцци, — не лікуватися, боронь боже, а просто, щоб на цьому найфешенебельнішому курорті Європи показати себе і подивитися на інших.

І на все це були потрібні гроші. Великі гроші! А Чарлі, мов жебрак, був змушений канючити їх у скнари Бівербрука.

Та все було б добре, коли б Чарлі Бертон не закохався по-справжньому. Довгий час він баламутив голови жінкам, навіть не знаючи, що таке любов, але на двадцять сьомому році життя зустрів жінку, яка скрутила його, підкорила і повела за собою, не питаючи про згоду.

Агні командувала, вимагала, і Чарлі Бертон виконував усі її примхи. Інколи він приходив до тями, намагався влаштувати бунт проти самого себе, але одразу ж капітулював, доходячи висновку, що така, певне, доля всіх Бертонів: закохуватися в бездарних співачок, яким, крім блискучої вроди, нічого не дано.

Агні заманулося мати власний автомобіль. Вона, певне, вважала, що син професора і вихованець лорда може цілком вільно подарувати їй таку “дрібничку”. Чарлі не спромігся відмовити… і вирішив “позичити” гроші у Бівербрука.

Лорд був скупий, але водночас по-аристократичному недбайливий. На його думку, міцні двері й віконниці, високі мури та люті пси на подвір’ї робили особняк неприступним для злодіїв. Замкнувши сейф і поклавши ключі до шухляди, він вважав свої капітали в цілковитій безпеці. Отже, досить тільки нишком взяти ключі, і…

І коли Чарлі Бертон глупої ночі відімкнув сейф та почав напихати кишені пачками грошей, тихо одчинилися двері, і на порозі стаз лорд Бівербрук, — в нічній сорочці, капцях на босу ногу, з свічкою в одній руці і пістолетом в другій.

— Стій!.. Руки вгору!.. — вигукнув він, якщо можна назвати вигуком страшний, хрипкий шепіт, що вирвався з його грудей.

Для Чарлі цей голос пролунав як громовий заклик ієрихонської труби.

“Кінець! — блиснула думка. — Кінець мріям, коханню, життю!”

Він бачив тільки спрямоване на нього дуло пістолета. Ще одна мить — і вилетить звідти смертоносна куля.

Як звір, кинувся Чарлі Бертон на Бівербрука. Свічка згасла. Пістолет брязнув на підлогу. А що було в наступні кілька секунд — Чарлі не запам’ятав. В усякому разі, старий пручався, хрипів, намагався щось крикнути, а по тім зів’яв, замовк і більше не рухався.

Чарлі Бертон зрозумів: він забив людину!.. Це було так страшно, що йому на мить захотілося завити, — тоскно, по-вовчому. Він заметався по кімнаті, бажаючи втекти звідси, — куди завгодно, світ за очі, аби врятувати своє життя, уникнути неминучої кари, — але тільки натикався на різні предмети і шаленів, близький до божевілля.

А звідкись, — далеке й невиразне, — долітало завивання. Воно наближалося, наростало, і ось уже зовсім поруч, наче над самісіньким вухом у Чарлі, заверещала сирена, роздираючи глуху мовчанку ночі. І майже одночасно мерехтливо засяяли вікна, зататакали кулемети, загавкали зенітки, а потім прокотилася громова хвиля бомбових вибухів.

— Повітряний напад! — вигукнув Чарлі Бертон.

Це був перший нальот німецьких бомбардувальників на столицю Англії. Війна вже йшла. Десь відступали й наступали, хтось помирав і страждав, а манірна Великобританія й досі позирала на все це з холодною цікавістю стороннього глядача. І ось бомби вперше впали на Лондон. Над містом ширяла смерть.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: