Як скінчилася операція, Чарлі не знав.

Він почував себе вже добре, міг розмовляти й ходити, але пов’язку з оперованого ока ще не здіймали, і в чеканні цього Чарлі нудився, припускався найгірших думок і лютував. Не було на кого вилити своє роздратування, злість, і він попросив знову перевести його до будиночка, де жив Майкл Хінчінбрук.

Майя зважила на прохання. Вона розуміла, що хворому зараз світ не милий, і вважала, що із своїм другом Бертон розважиться і спокійніше чекатиме дня, коли можна буде дізнатися про результат операції.

Однак і після переселення Чарлі Бертона до його колишнього житла, дівчина вважала за свій обов’язок відвідувати хворого якнайчастіше.

Невідома сила тягла її до Чарлі. Але Майя ще стримувала себе і поводилася з англійцем навіть холодніше, аніж в перші дні їхнього знайомства.

Юність — пристрасна й легковажна. Вона не може стримувати своїх бажань і дуже незграбно ховає почуття. Зрілість, може й не втрачаючи глибини та яскравості поривань, навчається вміло маскувати їх.

Майя з надзвичайною швидкістю переходила від одного етапу до іншого. Вона все ще лишалася підлітком щодо розуміння життя, бо з примхи батьків жодного разу не виїздила за межі маєтку і не бачила сторонніх людей. Однак тропічне підсоння, в якому люди розвиваються швидко, наклало свій відбиток на цю напівіндійку. Чарлі Бертон викликав у ній почуття першого кохання; в дівчині прокидалася жінка, і Майя боялась цього.

А Чарлз Бертон, як досвідчений мисливець, майстерно розставляв тенета, намагаючись полонити свою здобич з допомогою тих засобів, які впливають на жінок найдійовіше, — підступною ніжністю та владною наполегливістю.

Майя відмовчувалась, обираючи таким чином найбільш невигідний стан пасивної оборони, яка завжди, рано чи пізно, буває зламана. Дівчина вважала, що досить не відповідати на пристрасну мову — і визволишся з-під чужого впливу. Але вона катастрофічно швидко йшла назустріч своїй загибелі, і в цьому процесі велику роль відіграло те, що Майя вперше постала проти батька.

Раджа Сатіапал не злюбив англійця з першого ж дня. Не тільки Майя, але і її батько помітили дивну схожість Бертона на закатованого імперіалістами Андрія-Райяшанкара. І коли б не Майя, Чарлі Бертон, а з ним і Майкл Хінчінбрук, не лишилися б у маєтку жодного зайвого дня.

Досі між дочкою та батьком існували щирі, дружні відносини, що було виявом цілковитого взаєморозуміння. Майя дуже часто довідувалась про якесь бажання Сатіа-пала, навіть коли той не говорив про це. Однак тепер вона ніби втратила зір і слух, не помічала, — вірніше, намагалася не помічати, — тих невдоволених поглядів, які кидав на неї Сатіапал, коли бачив її поруч з Бертоном.

Правда, батько після операції почав поводитися з англійцем дещо інакше. Він тепер часто відвідував хворого і розпитував, розпитував, розпитував, наче бажаючи достеменно вивчити представника нації, яка поневолила Індію.

Майя бачила, що ці розпити поступово перетворюються на своєрідний екзамен. Дізнавшись, що Чарлз Бертон готував себе до наукової діяльності, Сатіапал наче аж зрадів, і відтоді його запитання набули специфічного характеру. До чого йшлося — Майя не знала, а батько мовчав.

Сяк-так Чарлі Бертон справлявся з завданнями, подеколи виявляючи не так глибину знань, як здатність до спостереження та до логічності мислення. Кілька років шпигунської діяльності навчили його читати думки людей з їхніх вчинків. Підвищений інтерес раджі до сина професора Бертона був хоч і незрозумілий для Чарлі, але принадливий. Спочатку Чарлі зважував це з точки зору виконання завдання своїх хазяїнів, а пізніше почали виступати й інші мотиви, які говорили за себе щораз голосніше.

Чарлз Бертон прагнув порвати з Майклом Хінчінбруком та з тими, що стояли за його спиною. Коли б Сатіапал погодився взяти собі за помічника молодого англійця з університетською освітою, обидва б виграли, — в усякому разі, на перший час. Чарлі працював би на совість. Тут, в маєтку індійського раджі, він підготував би все, що потрібно для одержання професорського диплома. Може, й довелося б розлучитися з Сатіапалом свого часу; можливо, і недолічився б професор разом із своїм помічником деяких із своїх засекречених праць, але про це вже Бертон не клопотався б. Закон боротьби за існування суворий: крадь і вбивай, якщо не хочеш бути обікраденим і вбитим.

Все, що колись вивчалося і лишилося в пам’яті бодай найтьмянішим спогадом, Чарлі намагався пригадати, поновити і досить влучно використати в розмові з професором. Тому він і не здивувався, коли Сатіапал одного разу запропонував йому посаду лаборанта з експериментальної фізіології.

— Я поміркую… — обережно відповів Бертон, ледве стримуючи радість. — А втім, ні: що я кажу! Я маю дякувати вам за таку честь! Якщо нове око приживеться, я буду вашим боржником повік!

Сатіапал хитнув головою. З виразу обличчя його не можна було зрозуміти, чи задоволений він, чи роздратований. Скидалося, що професор просто виконує якийсь неприємний, але неминучий обов’язок.

— А як же… Майкл? — запитав Бертон.

Йому хотілося почути відповідь, що рудий старикан може податися геть і забути про існування Чарлі Бертона та оцього маєтку в джунглях. Однак Сатіапал з тим же байдужим виглядом відповів, що для Хінчінбрука теж знайдеться робота і шматок хліба. Бертонові лишилося висловити гарячу подяку за піклування про свого друга.

Тепер, коли майбутнє почало вирисовуватися з достатньою виразністю, Бертон набув тієї рівноваги і певності сил, яких бракувало йому протягом кількох останніх років.

Перспектива стати власником чималого маєтку, красивої жінки і наукового ступеня здавалася Бертонові блискучою. На шляху до здійснення цієї мети стояв Майкл Хінчінбрук. Руда бестія не облишить своїх намірів, доки буде здатна ворушитися, і не одв’язне нізащо. Живучий, як кішка, верткий і кровожерний, мов пацюк, він райони пізно змусить Чарлі Бертона стати на коліна, одбере все: гроші, спокій, самоповагу, його треба вбити зараз, доки не пізно. Око за око, зуб за зуб!

Бертон ненавидів свого шефа і боявся його. Хінчінбрук не з тих, які легко віддають своє життя. Та й зробити все треба нишком, не викликаючи жодної підозри з боку Сатіапала та його служників.

Як біолог, Чарлі Бертон у минулому повсякчас мав справу з різноманітними представниками тваринного світу, в тому числі й з плазунами. Він навчився вправно ловити гадюк і знешкоджувати їх. На початку свого перебування з Індії, гайнуючи вільний час, Чарлі навіть спеціально полював на гадюк та вивчав їхнє життя з метою використати здобуті знання колись у майбутньому.

Він був певний, що досить зазирнути до якогось з глухих закутків маєтку, і обов’язково натрапиш коли не на кобру, то хоч на ефу, укуси яких смертельні. Спіймати гадюку, запхнути в розщеплену навпіл бамбукову трубку, звідки плазуна можна випустити коли завгодно, — ось і готова зброя, яка діє надійно і не викриває того, хто з неї скористався.

Ще днів зо два — і Чарлі, звільнившись від пов’язок і діставши дозвіл на вільне пересування по маєтку, здійснить свій намір. Однак треба провести попередню розвідку, дізнатися, чи міцно спить Хінчінбрук.

Обмірковуючи свій план, Чарлз Бертон не заплющував очей цілу ніч. А раннього ранку, коли сон взагалі найміцніший, Чарлі вийшов з своєї кімнати і тихо-тихесенько одчинив двері сусідньої.

Майкл Хінчінбрук спав. Тьмяне світло нічника обрисовувало вкриту легкою ковдрою скоцюрблену постать на канапі в кутку.

— Майкл! — пошепки покликав Бертон.

Хінчінбрук не поворухнувся, не видав жодного звуку. Взагалі, він спав так тихо, що не чутно було навіть дихання.

— Майкл! — вже голосніше гукнув Бертон. — Ти що, помер?

Чарлі ступив кілька кроків уперед і раптом побачив, що на канапі лежить просто купа вбрання, майстерно скручена на зразок людської фігури.

— Ах, то он як!.. — Бертон на мить замислився, позирнув на годинник і рішуче попрямував до дверей.