Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби відчуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Огида, яка спалахнула в очах у дівчини, була найпевнішим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука.

То невже таки й справді кристали отруйні?! При думці про це шпигунові стало моторошно. Однак він згадав, що один з лаборантів брав ці кристали голими руками, і заспокоївся.

— Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже відомої вам речовини. Судячи з запаху, який ви відчуваєте, організм хворого починає розкладатися…

— Я не торкався жодних кристаликів! — знову загаласував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі:

— Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках.

— Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук.

— Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запитав Сатіапал. — А це?

Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали.

— Це не ваш засіб зв’язку?

— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням. — Пане Сатіапал, я сподівався, на ваш захист, а…

— …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — англійський шпигун!

Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою огидою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав:

— А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все!

Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зрозумілий тільки їм обом.

Хінчінбрук не сказав більш ані слова, його обшукали, замкнули до однієї з цілком надійних кімнат і лишили обмірковувати своє становище.

А він навіть не був здатний міркувати. В його вухах чувся тільки отой сатанинський сміх.

Бертон, лише Бертон встругнув оцю штуку! Він зрадив і Хінчінбрука, і тих, що стоять вище. Ох, тільки б вижити, тільки б вибратися звідси, — хай тоді начувається!

І ось Сатіапал подарував Хінчінбрукові життя. Шпигуна осміяно, знеславлено, розчавлено, мов хробака, — так, певне, думає зарозумілий раджа. Ні, зачекай, любий! Війну оголошено, і виклик прийнято!

Наприкінці Великої Вітчизняної війни один з друзів доцента Лаптєва, молодий біохімік, вивчаючи вплив деяких сполук на людський організм, дійшов несподіваного, парадоксального висновку. Виявилось, що для нормального існування живої істоти, крім білків, жирів, вуглеводів та вітамінів, потрібні ще наймізерніші кількості рідкісних, таких, як радій, речовин. Мало того, процентний вміст таких мікроелементів повинен бути цілком сталим, а їх нестача чи надлишок завдає організму шкоди.

Особливо відзначалися сполуки селена та телура. Якщо вміст цих речовин у людському тілі збільшувався, організм починав працювати незлагоджено і кожна його клітина виділяла надзвичайно смердючі продукти розкладу. Запаху не можна було ніяк позбутися, аж доки зайвина мікроелемента виводилась з тіла, а це тривало протягом кількох днів.

Бажаючи детальніше дослідити цікаве явище, Лаптєв попросив у свого друга ампулку з розчином солі телура, захопив її разом з особистою аптечкою в подорож до Індії і згадав про неї аж тепер. Ампулку з препаратом завіз йому один з працівників експедиції, проїжджаючи поблизу від маєтку Сатіапала.

Лаптєв одразу ж передав препарат професорові і детально проінструктував його. Однак Сатіапал більше покладався на власні сили. Потай від усіх він встановив безперервне спостереження за чужинцями та влаштував засідки в найважливіших місцях.

Першої ж ночі вдалося простежити за Хінчінбруком під час його прогулянки до схованки в кущах. Навчений Сатіапалом, охоронець не зачепив шпигуна і не зрадив себе жодним звуком, а наступного дня після довгих розшуків, за ледве помітними ознаками просування людини через гущавину, знайшов сховану в дуплі дерева радіостанцію. В ній виявилися і украдені кристали.

З наказу раджі знахідку лишили на місці. Сатіапал не поспішав, маючи на меті виявити спільників злочинця, якщо той їх мав. А щоб поглумитися з підлого англійця, професор використав і ампулу доцента Лаптєва. Розчином солі телура щедро побризкали кущі навколо схованки і намочили ганчірку, в яку була загорнута радіостанція.

Ось такими були ті обставини, які назавжди лишилися таємницею для Майкла Хінчінбрука.

Сатіапал заспокоївся. Він повністю зняв несправедливе обвинувачення з російського лікаря, а щодо Бертона…

Роль молодого англійця в усій оцій історії лишалася для Сатіапала не зовсім зрозумілою. Логічно було б припустити, що Бертон служив за помічника чи спільника викритому шпигунові. Але Сатіапал не хотів цього припускати, не хотів дослухатися до голосу розуму… бо слухався веління власного серця.

Дивно іноді складається доля людини! Протягом довгих років тече собі життя розмірено й тихо, і враз вдереться в нього несподіване, поставить усе шкереберть, змусить зовсім інакше глянути на минуле та на майбутнє.

Отаким поштовхом, несподіванкою, яка принесла радість і горе, була для Сатіапала червона пляма на руці молодого англійця.

Спочатку Сатіапал не цікавився, що то за один. Дивна схожість Бертона з розстріляним англійцями Райяшанкаром була для раджі тільки прикрою випадковістю, яка роз’ятрила давню, та все ще болючу рану. Але ота пляма, “знак обраних”, яким пишався кожен мужчина роду Сатіапалів! Коли хлоп’я народжувалось без такого знака, воно вважалось нерідним, і розгнівані чоловіки виганяли геть своїх жінок, навіть не питаючи, чи винні вони насправді.

Таку родимку носив Сатіапал. Її ж мав його син Райяшанкар. А коли англієць заявив, що він — син відомого вченого Рудольфа Бертона, Сатіапал ледве не скрикнув.

Ні, оцей русявий сіроокий молодий мужчина не знає, хто його справжній батько! Та й сам Сатіапал тільки тепер, доживаючи віку, дізнався, що має сина.

Пильним гарячим поглядом старий обмацував кожну рису обличчя незнайомої досі людини. Так, так, — та це ж справжній двійник Райяшанкара! Тільки той мав чорні очі… Якраз такі, як оте, що лежить в дезінфекційній рідині, чекаючи на приживлення.

Старість скупа. Вона береже все, що так бездумно розтринькує молодість: силу, здоров’я, любов. Сатіапал уже дожив того віку, коли нетерпляче ждуть онуків, сподіваючись побачити крихту самого себе в тих, що покликані продовжити рід. Він досі був останнім з роду. Дочка — це дочка, гість в домі, пташка, яка рано чи пізно випурхне й почне вити гніздо для когось іншого. Інша річ син. А його не було.

І ось син знайшовся. Рідний по крові, чужий вихованням, зовсім незнаний… і однак любий! Не вірилося, що він здатний на щось лихе; хотілося бачити його таким, як сам, та навіть далеко кращим…

В ті чи не найщасливіші хвилини свого життя, коли Чарлі, — його Чарлі! — лежав на операційному столі, Сатіапал ледве стримався, щоб не вирвати скальпель з рук росіянина. Один необережний рух — і Чарлі може назавжди втратити можливість поновити зір.

Але Сатіапал був у такому стані, що не міг поручитися за себе. І він вирішив: що буде, то буде! Хай навіть Чарлі вшиють чорне око замість втраченого сірого— не на глум, ні, а для того, щоб син більше скидався на батька.

Ніхто не знав, що коїлося в душі професора. Він умів панувати над собою і не зраджував себе ні перед дружиною, ні перед дочкою. Раніше ніж оголосити Чарлі своїм сином, Сатіапал хотів придивитися до нього, встановити, чи не краще мовчати про це аж до смерті. Та навіть і при найбільшому бажанні старий не міг усиновити Бертона зараз, коли ще жива була рані Марія. Така звістка її доконала б.