Триполін помовчав, надів капелюх, і ми знов поволі побрели лісом.

— Багато письменників, навіть близьких до науки, — говорив далі мій друг, — створювали романи, що в них експедиції потрапляли на острів чи в невідому країну, де якимсь чином збереглися тварини, всілякі звіроящери, які скрізь на землі вимерли сотні мільйонів років тому. Я не проти цих романів. Але скажіть, Багров, чому вимирали тварини минулих геологічних епох?

— Тому що змінювалися природні умови, до яких вони пристосувалися, — не замислюючись, відповів я.

— Цілком вірно. Це головна причина, хоч були й інші. Але з цього напрошується висновок, що стародавні тварини найімовірніше можуть зберегтися там…

— …де умови лишаються незмінними, — закінчив я його думку.

— Або відносно незмінними, — уточнив Триполін. — А тепер порівняйте з цієї точки зору природні умови на суші й в океані…

— Я зрозумів вас. На суші вони значно мінливіші, різноманітніші, і тваринам весь час доводиться пристосовуватися до цих змін, отже, і самим змінюватись.

— Так. Тому вихідців із далекого минулого, які благополучно живуть собі донині, треба шукати не на суші, як це робили автори науково-фантастичних романів, а в океані.

— Проте якщо продовжувати ваші думки, — сказав я, — то в океані можна виділити зону, де природні умови, хоч і не так різко, як на суші, але все ж змінюються слідом за змінами клімату, і зону, де вони практично лишаються незмінними. Я маю на увазі верхній, освітлений сонцем, горизонт моря і його глибинну частину, яка має назву “абісаль”.

— Цілком із вами згоден. До цього, власне, я й вів. Мені здається, що два шляхи мають привести нас до остаточного пізнання морських таємниць. Перший із них — це провадити за морськими мешканцями спостереження так само, як за лісовими тваринами, тобто тихо, притаївшись, не полохаючи їх і не порушуючи їхнього життя; щоб багато побачити, треба самому лишатися невидимим, непомітним — це правило відоме всім зоологам. Другий шлях, як ви самі вже, мабуть, здогадуєтесь, — це проникнення в океанічну безодню, на глибину кількох кілометрів. Відомий американський зоолог Вільям Біб, який спустився в батисфері майже на кілометр, свідчить, що, чим глибше, тим більше ставало морських тварин. Ви ще молоді, Багров, і багато встигнете зробити, якщо присвятите своє життя дослідженню океану. Коли наважитесь на це, займіться серйозно абісалогією — наукою про океанічні глибини. Це ще дуже молода наука, однак майбутнє в неї велике, грандіозне майбутнє…

Коли ми в той день прощалися, Триполін спитав у мене, чи знаю я що-небудь про латимерію. На свій сором, я нічого про неї не чув.

— Як же так! — здивувався Триполін. — Ця латимерія викликала справжню сенсацію серед учених.

Я тільки зніяковіло розвів руками й повинився.

— А тимчасом ця історія має безпосередній зв’язок із вашим гіпотетичним іхтіозавром, точніше, — з вашим припущенням, що це був іхтіозавр, — продовжував мене мучити Триполін. — Позаминулого літа, в 1938 році, в Індійському океані, біля узбережжя Південно-Східної Африки, цілком випадково, тралом було піймано цю рибу — латимерію. Належить вона до групи китичноперих, а всі палеонтологи світу були абсолютно впевнені, що китичнопері риби вже давно, так само як і іхтіозаври, вимерли.

Триполін переможно глянув на мене. Я мовчав. Старий поклав руку на моє плече й лагідно промовив:

— Якщо, шукаючи іхтіозавра, ви довго не бачитимете бажаних результатів, якщо відчай закрадеться вам у душу, якщо ви раптом уважніше почнете прислухатися до нашіптування скептиків, — згадуйте про латимерію!

Ця розмова й визначила остаточно мою долю. Я став “шукачем іхтіозаврів”, як згодом назвав мене жартома Триполін. Звичайно, це був тільки жарт. Я не забував про зустріч біля берегів Камчатки, але моя щоденна робота була ширша, спокійніша, простіша: я спостерігав, спускаючись у легкім водолазнім спорядженні під воду, за морськими мешканцями, не вбиваючи й не лякаючи їх. Далеко не відразу вдалося мені як слід узятися за абісалогію, та все ж, кінець кінцем, я зайнявся нею. Але почати довелося з поверхні моря.

Під час другої світової війни годі було, звичайно, й думати про широкі систематичні дослідження океанів. Проте деякі цікаві факти океанологія все-таки здобула, і цим вона завдячує військовим морякам: їх повідомлення про цікаві, найчастіше загадкові речі з’являлись і в радянській, і в американській, і в англійській пресі. Так, з Тихого океану одного разу надійшло повідомлення, що після вибуху бомби на поверхню спливла якась дивна істота з маленькою головою, довгою шиєю та масивним тулубом. Розглядіти цю тварину як слід моряки, на жаль, не змогли, бо в розпалі бою було не до того, а коли бій скінчився, тварина вже зникла: чи то вона загинула й потонула, чи то очуняла й попливла собі далі, а може, її просто не знайшли. Там же, у Тихому океані, на катер мисливців якось напали два морських велетні, яких моряки спочатку прийняли за китів. Катер розвинув найбільшу швидкість, і страховиська відстали. Коли вони зникли з очей, хтось висловив припущення, що то були не кити, а якісь невідомі тварини, і з цією думкою після довгих дебатів погодилися майже всі.

Були ще й інші повідомлення, але в цілому не дуже цінні. Однак усі вони знову й знову підтверджували, що океанічні простори ще приховують від людства безліч нерозгаданих таємниць.

Незабаром, після закінчення війни, дослідження світового океану відновилися, у них узяли участь вчені Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Англії, Франції, Данії, Швеції, Австралії.

Саме в ці роки було споряджено в тропічні райони Тихого океану невелику радянську експедицію. Ми збиралися відвідати острови, що мають одну спільну назву — Океанія, і експедицію було названо Океанічною. Керувати нею запропонували мені, і я, хоч і не без вагань, погодився. Справа в тому, що саме тоді абісалогічний відділ Інституту океанології Академії наук СРСР почав конструювати батискаф — глибинний самохідний корабель, своєрідний підводний човен, здатний занурюватися на глибину кількох кілометрів. Я очолював абісалогічний відділ, і мені, природно, не хотілося надовго залишати інститут.

Однак, на щастя чи нещастя, конструктори підвели нас. Було ясно, що роботи по створенню батискафа затягнуться, і я прийняв пропозицію керувати Океанічною експедицією.

Наша парусно-моторна шхуна “Чайка” мала, звісно, необхідне устаткування для проведення звичайних гідробіологічних робіт, тобто для того, щоб ловити тварин за допомогою сіток, дночерпалок і т.ін. І ми збиралися провадити такі роботи. Але плани наші були ширші й своєрідніші: ми хотіли зжитися з океаном, постежити за ним тихо, як радив мені ще перед війною Триполін, не уподібнюючись тракторові в лісі.

…Останнім великим портом, куди зайшла “Чайка”, був Ріо-де-Жанейро. Уздовж берегів Південної Америки й Вогняної Землі ми спустилися до мису Горн, обігнули його в ясну, хоча й не жарку, погоду й вийшли в Тихий океан. У той час, коли в Москві, Києві чи Ленінграді з дерев опадає листя, а ранкові приморозки сковують тонким льодом калюжі, у південній півкулі тільки-но починається весна. Ми, звичайно, знали це, та все ж, відриваючи аркушики календаря, чи ставлячи у своїх щоденниках число, мимоволі поглядали в ілюмінатор, неначе сподівалися побачити низьке похмуре небо, похилені до землі віти берез із побурілим від дощів листям або пожовклі каштани, — і щоразу в душі трошечки дивувались і високій блакиті неба, і жаркому сонцю, яке опівдні світило з півночі, і темно-синьому океану, що розмірено дихав навколо.

Ми не мали наміру швидко перетнути Тихий океан. Ні, ми свідомо не поспішали. При погожому вітрі виключали мотор, і “Чайка” безшумно линула вперед під білосніжними парусами. Часто ми лягали в дрейф. У таких випадках ми вдвох з іхтіологом Румянцевим спускали на воду легкий пліт, відпливали метрів сто від шхуни й “завмирали”: прибирали весла й ставали німими спостерігачами.