Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…

А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.

Ранок…

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

- Догралися наші - чули?

Жадібно:

- А що таке?

- Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати - вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:

- Так тобі й треба…

Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…

Аж ось - ще один день:

…Втекла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…

Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…

Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося - тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом… Боліло - був радий - так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало - це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

На сході світало. В другий бік - на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано - вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.

Беру визір'я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…

- Ага!

Осміхнувся.

Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»