Ранок. Щось стукає в двері.

- Хто такий?

За дверима здавлений голос:

- Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешній дяк…

Увіходить: сива шапка, пальто - наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері - гарний…

Знайомиться:

- Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…

Понесло горілкою, разом із тим бачу - в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.

- Дерій, зажера, заїдливий…

Питаю:

- Не в миру з ним?

- Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…

Помовчав.

- Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.

Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.

- То й що? - питаю.

Осміхається. Помовчавши:

- Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…

Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

Інтимно:

- Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.

- І це було? - заохочую.

- Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…

- За що?

- Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.

- То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?

Підвів голову й серйозно подивився на мене:

- В москалі візьмуть.

Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:

- А ви самі - якого роду?

Я сказав.

- Умгу…

- А що таке?

- Я - так.

Заспокоївся.

Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.

Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.

До мене:

- Ви співаєте?

- Співаю.

- Цю знаєте? - І на всю школу несподівано шугнуло: