Але далі оголювати Антоничеву інакшість професорові не вдається, тому що непередбачуваний політ закінчується — скільки це тривало, чверть години? — отже, гелікоптер сідає, висота одна тисяча вісімсот сімдесят шість, перехід субальпійської зони в альпійську, альпійської в тибетську, а тибетської в гімалайську, й тому — ялівець і жереп, і поїджені вітром камені, бо вітер тут завжди і звідусіль, і місяць знову ховається за рвану летючу хмару, і потім вискакує з-поза неї, щоб тут-таки знову сховатися за наступну, і треба це бачити: провалюючись у посірілий і твердий на дотик сніг, вони по одному тягнуться схилом полонини вгору, ковтаючи вітер укупі з мінливими місячними відблисками, проваджені офіцерського покрою пілотом назустріч електричним спалахам і захлинанню псів.
Ви чули, як гавкають бультер'єри? Я чув, як гавкають ротвейлери, часом пітбулі. Але я не певен, чи бультер'єри взагалі гавкають. Гарчання — так, це їхнє, але гавкіт? І взагалі — навіщо мені там бультер'єри, навіщо ці натяки, ці стереотипи? Ніяких псів там не було, включно з карпатськими пастушими. А отже — і захлинання не було ніякого.
Але були електричні спалахи, світлові сигнали — шо йо, то йо. Був високогірний пансіонат, куди врешті притарабанились усі восьмеро так званих героїв і де вони в нерішучості чекають посеред залитої теплим світінням веранди. А якщо не веранди? Якщо вітальні чи, наприклад, камінної зали з оленячими рогами і кабанячими головами на стінах? І як мені не забути про небачених розмірів, чи не на всю підлогу, шкуру ведмедя?
І як мені врешті явити дев'ятого, Варцабича? Може, у вигляді величезної візитної картки, картки-біґборду, на якій уже зі ста метрів виразно прочитується
а на звороті
І тоді постане все як є, ціла імперія з усіма складниками та чинниками: мережа бензозаправок, мережа пансіонатів і лісничівок, мережа обмінних пунктів "Маржина", фірма "Гурт" з її екологічно-йогівськими йогуртами, спиртова фірма "Чемерґес" з її бальзамами вічної молодості, екстрактами вічної радості та зубними еліксирами, дві-три звіроферми з тимчасово живою пушниною, два десятки базарів, речових і продуктових, усі під кришею, тобто криті, ще одна ферма, але зі страусами, далі вже дрібниці — якісь колиби, шашличні, вареничні, більярдні, громадські туалети, кіоски з минулорічним трансильванським пивом і снікерсами, а також спонсорування конкурсів краси і нічних клубів за інтересами, роздрібна торгівля у приміських потягах, розбій на дорогах, мережа жебраків у трьох райцентрах, колишні цехи — меблевий та озокеритний, нині пакувальні, три з половиною кілометри глухого залізничного відгалуження, трохи газопроводу, підземні сховища газу, ракетні шахти, грибні та ягідні ділянки лісу, річкове каміння, звалище автомобільних решток…
(Але все це лише так, про людське око, бо насправді слід пам'ятати про вільну економічну зону і гру без правил, отже, про нескінченні каравани якихось ніде не зареєстрованих TIR-ів, а також про нічні лісовози й цементовози, про ненастанне стугоніння запломбованих ешелонів, про метафізичні локомотивні гудки на прикордонних товарових станційках, про червоні й зелені очі семафорів, про вічний неспокій і транзит в єдиному напрямку — на південний захід, на Трансильванію, бо ми, хоч і перебуваємо майже в центрі Європи, однак усе в нас чомусь упирається виключно в Трансильванію, звідусіль нам світить лише вона, Трансильванія, ну хіба що іноді зогнила Варшава, а так переважно Трансильванія — і на цьому край, але він, Варцабич Илько, Власник, уже давно зумів подолати наслідки такої географічної безвиході й сягнути фінансово інших, казковіших, територій — і Кексгольму, і Гельголанду, і Страшних Соломонових островів. Хоч особисто я не вірю в цих нелеґальних банґладешців, десяток-другий з яких задихнувся під свіжо настеленою підлогою рефрижиратора, тут уже злі язики загинають).
Ну так, ані слова більше.
(Хоч можна ще заїкнутися про цілком інакший, дивно-езотеричний бізнес: про цвітіння папороті, збирання метеоритних уламків, виловлювання привидів і відмивання крові зі старовинних коштовностей. Адже існує дві рівноправні версії блискавичного Илькового сходження до майнових і фінансових вершин. Згідно з однією, він, тоді ще грязь із-под ногтєй, своєчасно зіграв на інфляції і, вклавши свої перші п'ятдесят срібняків у деренчливу пакистанську стереосистему, відкрив платну дискотеку в Чортополі. Згідно з другою, він, генеалогічно єдиний безпосередній нащадок впливового опришківського роду, сподобився бути посвяченим у таємницю місцезнаходження найбільшого в Східних Карпатах скарбу, що з нього й черпає повними жменями, не відмовляючи собі та своїй країні ані в чому).
То як мені тепер явити його, після всього сказаного, як він повинен урешті вийти до своїх гостей — цей жлоб, рагуль, бультер'єр, мордоворот, жужик, увесь в ланцюгах і телефонах? З цими товстими короткими пальцями, з лисою довбешкою, шкіряною потилицею й нємєряним задом? І що, хай меле всілякі дурниці на кшталт привітання, хай несе всіляку меніппову трахомудію, чи ще краще: хай прочитає все це з папірця, смішно спотикаючись на знаках і літерах — про героїв бізнесу, героїв культури, барабани Страдіварі, фуйо-муйо, хай перейде з усіма на ти, хай фамільярно назове всіх мужиків (з міжвоєнним професором Доктором включно) братанами, а всіх пацанок просто ніяк, ну чіста ващє, не називає? Але тоді це не він, це не мій герой.
Чи, можливо, хай прикинеться мажором і комсюком, громадянськи активним і вічно моложавим, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою, хай засліпить усіх своїм провінційним лоском, хай засмітить ефір нестерпними для нормального людського вуха формулюваннями на зразок шановні діячі культури, дорогі друзі, в цю непросту для нашої молодої державності економічну хвилину… ми, вітчизняні підприємці-товаровиробники… зігріємо вас теплом турботи… карпатської гостинності… сибірського довголіття… творчої наснаги… припадайте до джерел… з роси і з води… фуйо-муйо… ванна і туалет… сніданки й обіди… многая літа…?