— Може, — знизав плечима Гаррі. — Ти не пробіжиш сто метрів. Покладуть. Ні, хлопці, амба. Треба хоч поспати перед смертю. Ви як хочете, а я подрімаю. Почергуйте. Зате вранці покладу з десяток бошів. Доброї ночі, друзі…

Почувся свист. Десь недалеко за валуном охнув вибух, сипонуло осколками. Втікачі прилягли, зіщулились. Знову засвистіло, чмокнуло збоку, гаряча хвиля налетіла, рвонула, осліпила.

Американець одпльовувався, в рот йому набилося кам’яної потерті, на зубах скрипіло. Михайло підняв руку, на пальцях розпливалася чорна пляма.

— Гранатомет, — сказав Гаррі. — Піджарять нас… Не заснеш!..

Навколо валунів гримнуло ще кілька гранат. Внизу чувся регіт, веселі крики.

— Друзі, перейдемо в інше місце. Поповзом, — прошепотів Свамі. — Тільки не стріляти…

— Чому? — злісно запитав Михайло. — Вмирати мовчки?

— Слухайте мене, — суворо сказав індус, — вже не один раз ви переконалися…

Він перший метнувся з криївки, звиваючись в’юном, поповз поміж каменями. Гаррі з Михайлом полізли за ним. Вибухи клювали валун, де вони ховалися раніше, певно, німці не помітили їхньої втечі. Втікачі передихнули, сюди промені прожектора не сягали.

— Що ж далі? — прошепотів Сагайдак. — Ждати, доки вони намацають нас?

— Ні, — твердо мовив індус. — Ждати не можна. Друзі, прийшов час спробувати вашу мужність…

— Гадаю, вона випробувана, — буркнув американець. — Хіба ти не пересвідчився?

— Я не про те, — серйозно сказав Свамі. — Ти бачиш — ми приречені!

— До чого ж тоді мудрування?

— Є вибір!

— К чорту, — вилаявся Гаррі. — Гірко без твоїх вигадок. Кажи, що надумав, ясніше!

— Знаю, вам тяжко повірити. Ви, європейці, виховані інакше. Боїтеся містики, незвичайності, чуда! Тепер треба зважитись на таке, що буде здаватися чудом!

— Кажи, кажи, Свамі! — схвильовано мовив Сагайдак. — Хоч в пекло піду, аби вирватися з рук фашистів!

— Гаразд. Скажу. Самі бачите, що наші долі завершені. Ще хвилина, година — і смерть. Можемо вижити, прийнявши рішення жити не для себе…

— Не розумію, — глухо озвався Гаррі. — Як можна жити не для себе…

— Забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів. Взяти до серця обітницю, що життя твоє вже не належить тобі, а людям…

— Будь ласка, можна взяти, — зітхнув Михайло. — І це врятує нас?

— Неодмінно. Ми врятуємось. Смерть рано чи пізно настане… може, навіть така ж катастрофічна… але набагато пізніше… Крім того, ми зуміємо багато корисного дати людям… Тільки не думайте, що можна зрадити обітницю! Клятва повинна бути чистою в серці! Гаррі, ти розумієш?

— Мені не дуже до душі те, що ти кажеш. Я волію діяти так, як підказує розум… А обітниця…

— Не красти ж ти клянешся? — з гіркотою мовив індус. — Як ви боїтеся втратити вашу недоторкану особу! Її ще треба сформувати, браття! Вибирайте — смерть або життя… ради піших!..

Слова Свамі були насичені незбагненною силою, в очах пломеніли іскри. Над валунами повис дим, у променях прожектора він звивався кривавими сувоями. Михайло відчув, як в його єство входить таємнича сила й впевненість. Справді, чому не повірити Свамі? Жити заради інших? А хіба не для такого ідеалу жили кращі герої людства? Якщо він виживе, вирветься з цього пекла, то хай його життя буде присвячене добру й правді!

— Свамі, я згоден.

— О’кей! — сказав американець. — Справді, к чорту мізерію особи! Життя — для інших!

Руки друзів стрілися, сплелися в міцному потиску,

— Слухайте мене, — радісно мовив індус. — Зараз ми вийдемо на гребінь і спокійно підемо. Потім звернемо праворуч — і в ліс. Хай німці стріляють.

— Ти здурів! — скрикнув тихенько Сагайдак. — Вони нас зметуть за хвилину!

— Вони не побачать нас, — строго сказав Свамі. — Слухай, що я сказав. Гаррі, дві гранати. Одну кинь на південний схил, другу — туди. Та кидай так, щоб не видно було звідки! Крутою дугою! Зможеш?

— Ще й як! — запевнив американець.

Він метнув гранати, широко розмахнувшись. Десь внизу хряснули вибухи, потім почулася люта лайка. Прожектори заметалися навколо злощасного валуна, посипалися гранати, шматуючи скелі.

— Вперед, — спокійно сказав Свамі.

Він підвівся на повний зріст, попрямував до гребеня. Хлопці рушили за ним. Серце завмирало, розум бунтував, клекотів, вимагав лягти на землю, втиснутися в скелю, стати непомітним. Але воля стримувала інстинкт. Треба випробувати мужність і долю! Втікачі вийшли на гребінь, ковзаючись, почали підійматися на перевал. Вогняний вихор бушував унизу, в моторошному полум’ї прожекторів метушилися постаті ворогів.

Над втікачами сяяли зорі, в безмірі пливли перламутрові хмарини, по груні котилися сиві тумани.

«Наче сон», — подумалося Михайлові. Так буває інколи — сниться переслідування, темні потвори, людина втікає, і її не помічають. Серце завмирає від жаху, все тіло в поту, потім прокидаєшся і довго не можеш збагнути, де ти і що з тобою діється…

Може, й це сниться? Таке довге, невимовно довге марення. Коли воно скінчиться?

Ось вони вже на шпилі, Свамі впевнено повертає праворуч. Вони спускаються на південний схил, скелі ховають від них вогняне пекло, високі ялини привітно шумлять, дихають смолистим запахом.

Нерви не витримують, втікачі підбігцем віддаляються від проклятого місця. Затихає стрілянина, ледве чутно глухі вибухи. Навкруги — лапаті віття дерев, пружний килим м’якого моху. Хочеться впасти на нього, спочити! Не можна, не можна! Вперед, вперед! Дзвенить у голові, ноги тремтять від напруги, тіло затерпло, лише серце гупає, наче молот, і здається, що то воно своєю магічною силою пориває втікачів далі й далі, до життя, до рятунку…

Йшли всю ніч, до світанку. Минули кілька потоків, три чи чотири невисокі перевали. Не спочивали, не схилялися напитися води. Прагнули одного — відійти подалі від пастки.

Коли на обрії запломеніла ніжна зірниця, Михайло не витримав. Він прихилився до холодного каменя, торкнувся щокою мокрої поверхні.

— Не можу більше, Свамі. Спочинку…

— Я теж, — зітхнув американець. — Ноги не слухаються…

— Згода, — сказав індус. — Мені здається, ми далеко одійшли. Не знайдуть…

Втікачі знайшли надійну криївку в заростях ліщини. Полягали і заснули, як вбиті. Прокинулися від захоплених трелей соловейка. Дзвінкі рулади котилися, відлунюючи по лісі, між зеленим віттям стрибали птахи, сонячні краплі падали крізь листя дерев на землю, спліталися в чарівливу симфонію.

Михайло розплющив очі. Побачив усміхнене обличчя Свамі. Тихо мовив:

— Отже, правда?

— Правда, Михайле, — сказав індус.

— Як же це вийшло? Чому вони нас не помітили? Щастя? Повезло?

— Ти дав обітницю, Михайле, — нагадав Свамі. — Ти не забув?

— Ні, не забув, друже. Але невже це допомогло? Що спільного між моїми словами і таким фантастичним випадком?

— Колись ти дійдеш до розуміння, — задумливо відповів Свамі. — А тепер потрібно лише одне — не забувати своєї обітниці. Порушиш її — минуле повернеться…

— Що ти кажеш? — здивувався Михайло. — Як воно може повернутися?

— Не ситуація, — сказав Свамі. — А збіг енергій. Брате мій, це ж дуже просто збагнути. Ти береш тягар, ти зобов’язався нести його. Ти напружуєш усі сили. Хоч і важко, а проте несеш. А коли твоя воля ослабне, і ти не захочеш нести тягаря — він роздушить тебе. Треба нести до кінця. Треба! Хто багато взяв на себе заради інших — тому багато відкриється…

Заворушився Гаррі, солодко потягнувся. Протер очі. Широко усміхнувся, відчувши себе в небезпеці.

— Філософствуєте? — добродушно сказав він. — А мені сон який приснився! Наче ми з батьком випливаємо в океан на яхті. Буря страшенна. А ми не боїмося. Закидаємо сіті. Та не прості, а срібні сіті. І спіймали ми з батьком три риби — золотисті, якісь прозорі, грайливі. А потім — уже не риби, а прегарні дівчата. Ніби русалки або німфи якісь…

— Що кому, — промовив Михайло. — Пора снідати і в путь. По-моєму, ми десь в Югославії. Недалеко від Загреба. Можна надибати на партизанів…