Сагайдак підійшов до пивної, постояв. Випити, чи що? Припікає, треба остудитись трохи. Він став у чергу за низеньким чоловічком з червоним носом. Той озирнувся, приязно усміхнувся Сагайдаку. Вийняв з-за пазухи велику суху тараню. Понюхав.
— Угости, брате. Пиво твоє — тараня моя. Іде?
— Іде, — весело згодився Сагайдак.
Він замовив чотири бокали нива, поставив їх на дно широкого барила. Новий знайомий метушився, розривав тараню, щедро простягав Михайлові більший шматок. Пив пінистий напій, розхвалював:
— Аж з Херсона привезли. Класна таранька. їхав мій кум туди по труби. Я й кажу — не забудь тарані. До пива — незамінна. Він таки привіз. Без тарані — яке то пиво!
Сагайдак пив, нюхав тараньку, жував червонуваті волокна, підхвалював. А п’яничка, розійшовшись, проповідував:
— Ось ти, видно по-всьому, вчений чоловік. Вчений, правда? А добрий. Розумієш мене. А жінка, жінка моя! Неграмотна ж баба, а кляне. Лає. Каже, нащо я з тобою, з іродом, зв’язалася? Все життя мучуся. А чому вона мучиться? Я ж веселий чоловік! Правда ж — веселий? От ти одразу це примітив. Не соромишся пити зі мною. Не гребуєш. А вона каже — з тобою соромно йти по вулиці. О, я їй скажу — зі мною великі люди п’ють. Вгощають мене… Ти мені кориш? Кориш — да? Ходімо до мене, я жінці покажу тебе. Скажу — дивись, дивись, сука, які в мене друззя. А ти кажеш — соромно! Я веселий чоловік… Хочеш ще тараньки?
— Дякую, не хочу. Мені вже пора. Мене чекають…
— Жаль. А то б я тебе новів до жінки. Я б їй показав… Знаєш що — дай полтиник. На тобі тараньку. Вип’єш ще пива. Вгостиш товаришів. Я не жадний — візьми…
Михайло вийняв полтиника, обміняв на тараньку. Що тут скажеш? Чесна гра. Спробуй повчати цього чоловіка, він вибатькує тебе, вилає, ще й наволоччю вважатиме. О Свамі, Свамі, який же ключик знайти до безлічі розмаїтих замків у душах людей, щоб привести їх до чистого людського образу?
Сагайдак почекав тролейбуса, сів у нього, доїхав до філармонії. Вільного часу залишалося дві години. Він зійшов алеями до пішохідного моста, перебрався на пляж. Прибережні піски кишіли тілами, весело щебетали діти, дівчата демонстрували стрункі засмаглі ноги, хлопці скептично розглядали їх, зневажливо оцінювали.
Михайло пройшов понад берегом, подалі від товпища, роздягнувся. З насолодою проплив до буйка й назад. Стало радісно, легко. Здавалося, вода зняла якусь павутину, освіжила, влила в тіло новий ритм. І дівчата вже стали привабливішими, цнотливішими, і хлопці серйознішими, і життя значним, сповненим смислу, і мінорні думки — вибриками підсвідомості. Може, й справді так? Треба жити вільно, весело, не задумуючись над вічними проблемами буття. Потік життя несе, несе протягом мільярдів років. Він знає, куди нести. Адже доніс нас від амеби до людини? Чому ж тепер розгубленість?
Одягнувшись, Михайло повернувся назад, до парку. Погулявши трохи серед юрби, попрямував до ресторану «Москва».
Ніна вже чекала його на другому поверсі. Сходилися гості, віталися, поздоровляли з днем народження, складали в кутку подарунки. Сервізи, статуетки, якісь коробки, книги. Михайло дивився на все те з прихованим почуттям незручності, морщився. Навіщо? Для чого? Ну ще зрозуміло, коли дарують молодятам, які не мають ні кола, ні двора. Перші кроки. А в нього є квартира, досить всього. Навіщо ці гори посуду, фігурки, купа непотребу? Дурна традиція, дикунський звичай…
Ніна всім усміхалася, сяяла, як повний місяць. Михайло потискував руки докторам, кандидатам, академікам, членам-кореспондентам. Метрдотель розсаджував людей за столами, грала музика.
Ось прийшов науковий керівник Михайла професор Будьласка. Дружньо поплескує Сагайдака по плечу, суне пухку п’ятірню в долоню. Важко дихає, похрипуючи.
— Славна компанія, славна. Пху-пху… У грудях заклало, треба промочити. Сподіваюся, коньячок буде? Хе-хе. Грішний - люблю коньячок. Ну як там дисертація — одлежується? Нічого, нічого, розмочимо сьогодні трошечки. Вже недовго ждати. Добрячий подарунок на іменини — доктор наук. Це буде мій подарунок. Що? Ха-ха, не треба вдячності, я ж тебе люблю. Де там мені сісти? Мені не треба по чину, аби дівчина гарна поряд. Ха-ха. Добре, що жінка захворіла, хоч підморгну якійсь. Пху, пху, Жартую… Драстуйте, Ніночко. Ви чарівна сьогодні. Ангел. Русалка…
— Ну що ви, Саво Микитовичу, яка там русалка! Минулося…
— Нічого, нічого, — поблискував вологим поглядом професор, — ще позмагаєтесь з молодими. Хе-хе… Якби мені з пліч років двадцять, я б походив, походив! Ви, Михайле Кузьмичу, не ображайтесь — я так, по-старечому. Очі бачать, а зуб не бере! Пху, пху! Викришився мій зуб, ха-ха! Ну, де мені тут сідати, — ведіть…
Ніна повела професора, всадовила на чільному місці серед поважних гостей. Михайло роблено усміхався, потискував руки, відповідав на привітання. В душі канудило, сам собі здавався нещирим, нечесним. Не людина, а якийсь гравець у поганій провінційній виставі. Прийшов Сашко. Ніяково — боком, попід стіною — наблизився до Сагайдака, ткнув у руки букетик незабудок. Почухмаривши руде волосся, грубувато сказав, приховуючи соромливість:
— Поздоровляю. Прийміть від щирості. Їздив за місто, назбирав…
— За це — спасибі, — розчулився Михайло, нюхаючи квіти. — Полем запахло. Свіжістю. Випещених квітів багато, а таких — нема. Ну — догодив. Молодчина ти… Іди сідай…
— А може, я піду? Га? А то — як біла ворона. Іч, який рій вчений зібрався…
— Не валяй дурня. Сам будеш вченим незабаром.
— Та справа не в званні. Костюма в мене порядного нема.
— Не будь ідіотом, — розсердився Сагайдак. — Сідай, вибирай дівчину чи жіночку до смаку, потанцюєш.
Сашко, заховавши вузлуваті руки за спину, несміливо рушив до столу. Ніна скептично оглянула його, підбігла до чоловіка.
— А ця потороча нащо? Хто його запросив?
— Я, Ніночко. Це мій помічник. Сашко…
— Ой Михасику, ти як утнеш! І нащо тобі всяких там запрошувати? Який толк з цього?
— Ніно! — тремтячим голосом прошепотів Михайло. — Ніно, що ти говориш? Як ти смієш?
Жінка зиркнула в багрове обличчя Михайла, поплескала долонею по його руці.
— Ну-ну, я пожартувала. Хай буде! Скипів одразу. Не можна слова сказати. До речі, давай сюди відпускні. Отримав?
— Отримав. Тільки ж незручно тепер…
— Чого там незручно. Резерв буде, може, переп’ють, переїдять заплановане. Не тратився?
— П’ятнадцять карбованців на телеграму.
— Збожеволів. За п’ятнадцять карбованців сотню телеграм можна послати.
— За кордон дорожче. Вченому з Індії. Старий знайомий…
— А-а! Ну це можна. Дозволяю. Може, згодиться. Що ж — почнемо. Сідай до столу…
Гості з шумом займали місця, дзенькотів посуд, розливалися вина. Підвівся професор Будьласка, підняв бокал, наповнений шампанським, примруживши око, глянув на світло.
— Дозвольте мені… пху, пху… як старшому товаришу новонародженого Михайла… розпочати цей урочистий вечір. Президії обирати не будемо? Ні? Прийнято одноголосно. Почесну президію? В почесній президії будуть жінки — присутні й неприсутні. Що? Заперечень нема? Ха-ха, порядок денний, чи то пак, вечірній, відомий. Перший тост — за Сагайдака, за іменинника! А оскільки — пху, пху! — ніякий сагайдак не буває без стріли, то вип’ємо і за його стрілу — за божественну Ніночку.
Гості весело залементували, випили. Ніна розчервонілася, задоволено сміялася. Запрацювали щелепи, зуби. Забрязкотіли виделки, тарілки.
Підвівся академік Мисочка, геолог. Він розповів якийсь анекдот, присутні реготали, пили перцівку, аплодували. Заграв джаз. Про іменинника забули, він існував лише, як символ, як заголовок, під яким можна писати що завгодно.
Сагайдак сидів за столом з маскою посмішки, пив, майже не закушуючи. Дивився посоловілим поглядом на метушню, намагався розібратися в хаосі думок, які плуталися в свідомості. А до чого тут день народження? До чого тут він? Його професія астронома? Його зорі, що пливуть у неосяжності? Кому вони потрібні? Вони десь там, у безмірі, — чисті, полум’яні… А тут — ситі люди, химерна музика, плоский гумор і порожнеча. Порожнеча в душі… Де мисль? Де інтелект? Де результат напружених пошуків думки й чуття тисяч і тисяч людей? Колись теж галасували, танцювали біля вогнища, розбивали кістки мамута об камінь, висмоктували кров і мозок, п’яніючи від предковічної снаги тваринності. Було таке! Але ж то було під зорями, під кронами велетнів дерев, було після вдалого полювання. І не вибирали там достойних чи недостойних, а гуляли всім племенем, всім родом, славлячи умілість мисливців, радіючи, що на довгий час голодні ночі й дні відігнані від людей стійбища.