— Навіщо ти? Сам що з’їси?

— Мені досить хліба.

— Як так? Ти ж дуба вріжеш!

— Що таке «вріжеш дуба»? — зацікавився Свамі.

— Фігуральна фраза. Вмреш, загинеш…

— А-а! Не турбуйся, не вмру. Коли я проходив йогу, доводилося не їсти днів по сорок, шістдесят…

Михайло одкусив шматочок хліба, жадібно запрацював щелепами, сьорбнув теплої несмачної рідини.

— Шістдесят днів? — плям, плям, плям! — Це ти загнув. Людина не витримає так багато, — плям, плям, плям.

— Витримає, — запевнив індус, розжовуючи хліб. — Якщо фізично не напружуватися, то можна витримати й більше. Так що ти не бійся за мене. Я ще житиму років з тридцять…

— Ніхто не знає свого майбуття, — сказав Сагайдак. — Містика…

— Мій гуру знає, — пояснив Рішідева. — Він сказав мені.

— А про мене скажеш? — усміхнувся скептично Гаррі. — Чи я довго проживу?

— Не знаю, — зітхнув Свамі. — Але можу запитати гуру…

— Мала дяка, — розчаровано сказав Михайло. — Ждати, доки скінчиться війна? Може, ми завтра поздихаємо!..

— Не треба ждати, — мовив Свамі. — Я запитаю тепер…

Він зосередився, заглибивши погляд десь у простір. Обличчя індуса загострилося, губи розтулилися. На обличчі зажевріла тиха усмішка, ніби він побачив когось рідного, бажаного. Михайло й Гаррі перезирнулися, промовчали. Дивним, неймовірним здавався їм товариш, але щось у серці, в підсвідомості застерігало від кпинів та насмішок. Вони мовчки, тихенько закінчили вечерю. Тим часом індус отямився від стану непорушності, вийшов із задуми, глянув на Михайла.

— Ти переживеш війну, — тихо сказав він. — Гаррі теж. Це все, що він може сказати, мій гуру. Про подробиці говорити не можна. То буде втручання в карму. В долю, як ви кажете…

Михайло недовірливо дивився на товариша, не знаючи, сміятися йому чи сердитися.

— Де ж твій гуру? І звідки він знає нас? Ми ж не знайомі…

— Він поруч, — серйозно відповів Свамі. — Він бачить нас. Я тільки що розмовляв з ним…

— Ану тебе! — зареготався Михайло. — Жартівник ти! Спасибі й на тому, веселіше жити буде з тобою!

Гаррі похитав головою, ляснув індуса по спині.

— Ви, індуси, мастаки на всяку чортівщину. Може, й правду сказав? Одгадаєш, переживу війну — знайду тебе в твоїх Гімалаях, поклонюся до ніг!

— Не забувай же обіцянки! — серйозно сказав Рішідева. — Ніколи не кидай даремно слів у простір…

Полонені кінчили вечерю. Сагайдак збігав до параші, потім до бака з водою, помив миски. Повернувшись до друзів, виглянув у вікно. Над горами пливли сутінки, в бараці стало темно.

До приміщення зайшов офіцер з двома солдатами.

— Перевірка, — крикнув Бояк. — Стати біля нар…

Полонені заворушилися, похапцем лаштувалися в два ряди біля своїх місць. Солдати, гупаючи чобітьми, проходили мимо, тикали пальцями в груди.

— Айн унд цванціг, цвай унд цванціг, драй унд цванціг, — монотонно лунало в бараці.

— І це — майя? — гірко запитав Михайло, коли солдати одійшли.

— Майя, — ствердно сказав Свамі. — Ілюзія влади. Для них вона розвіється дуже скоро…

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Є в нас таке прислів’я, — зітхнув Михайло.

— Гарне прислів’я, — похвалив індус. — Не підставляй очей під росу…

— Спати! — гукнув Бояк. — Спати, браття! Завтра раненько — до праці!

Барак загув, заклекотів. Полонені почали вмощуватися на нарах. Михайло ліг теж. Розмотав обмотки, роззув черевики. З полегшенням розправив стерті пальці.

В приміщенні спалахнули тьмяні лампочки. Гомін затихав.

Гаррі повернувся до сусідів, прошепотів:

— Спати не хочеться. Давайте познайомимось…

— Ми ж знайомились, — здивувався Михайло.

— Знати ім’я — то не знайомство, — заперечив американець. — Хочеться знати про життя свого друга. І знаєте чому?

— А чому? — поцікавився Сагайдак.

— Світ розділяється надвоє. Світло, пітьма. Це ясно. Ми всі — за людяність, за життя, за любов. Вони — вандали. Але ж і ми — різні. Що ж єднає нас? Хочеться знати…

— Мудре бажання, — згодився індус. — Я підтримую. Михайле, ти наймолодший — починай…

— Людям не дамо спати. Кричатимуть…

— А ми тихенько.

— Гаррі ж нічого не зрозуміє. А англійську я слабо знаю…

— Я йому швиденько перекладатиму. Давай, давай, Михайле… говори… Мені дуже цікаво знати все, все про тебе… Книги — то одне, а жива психіка — інше. Я хочу знати більше про вас, зовсім нових людей…

— Ну який я «новий»? — зітхнув Михайло. — Звичайний хлопець. Таких мільйони…

— Ви й самі себе ще не знаєте, — запевнив Свамі. — І це прекрасно. Пахуча троянда не усвідомлює своєї краси. Говори, говори…

Сагайдак прислухався. Десь за стінами барака перегукувалися вартові, потужний промінь прожектора мацав пустельне дворище табору, інколи вривався до приміщення, мертвотним світлом осявав ряди полонених. Чулися стогони, хтось розмовляв уві сні. Дивно, химерно, неймовірно. Як вийти з цієї жахливої дійсності, як перейти в далекий світ дитинства?

Михайло відсунувся до стіни, приліг на лікоть. Свамі й Гаррі схилили до нього голови. Сагайдак говорив уривчасто, глухо, ніби вириваючи слова спогадів з минулого. Індус одразу ж переказував тихим голосом зміст його розповіді:

— Дніпро… Друзі, як вам передати красу його? Це неможливо… Спокійний плин, широчінь, білосніжні, жовті, блідо-жовтаві піски, чарівні луки, покриті травами й квітами… Я любив босоніж бігати між квітами, любив лежати в густій траві і дивитися в небо. А потім купатися в прозоро-жовтій воді, ловити колючих окунів у корчах лози й плавати через потужні вири, з острахом і гордістю відчуваючи під собою жадібну глибінь…

А ліс… Наші ліси особливі… Прозорі, чисті, сповнені легким духовитим запахом хвої… Я любив збирати гриби, суниці. Любив слухати співи пташині навесні. Мати брала мене ще маленьким з собою, сідала на якомусь пеньку і мовчазно просиджувала годинами, заплющивши очі. І я не дивувався їй, бо й сам відчував дивні чари старого лісу. Я тепер згадую ті далекі часи, відчуваю відвідини лісу, як щось незвичайне… як молитву, чи що…

— Так, так, — тихенько згодився індус. — Ти добре говориш, Михайле. Далі, далі…

— А ще любив я ходити за плугом. Великі, сильні трактори тягли за собою потужні агрегати, блискучі лемеші дбайливо перевертали ситу землю, і вона парувала під весняним сонцем і дихала якимсь тривожним запахом… Галич над полями, жайворон у небі, який заливається піснями до солодкої знемоги, ніжні пагіння дерев з розпуклими дитячими листочками, сумовито клична пісня журавлів… Досить про те… Таких спогадів дуже багато, про все не розповіси… Та й вам, напевно, цікаво слухати про щось реалістичніше…

— Навпаки, — сказав американець. — Дуже цікаво. В тебе поетична душа. З тебе вийшов би добрий фермер…

— Якраз твої спогади і є основне, — додав індус, і в його бездонних чорних очах майнув вираз схвалення. — Все інше — лише форма. Ми слухаємо тебе, Михайле…

— Потім школа. Нові ідеї вривалися в мою свідомість. Постаті героїв, які не жаліли свого життя заради майбуття. Може, вам не збагнути, як це діє на дитячий розум, на серце юної істоти! Потім, пізніше, навіть побачивши в житті багато темного, незбагненного, обурливого, я ніколи не розчаровувався в тих ідеях…

— Як же можна розчаруватися в прекрасних ідеях? — засміявся тихенько індус. — Ідеалу ніхто й ніщо не може затьмарити. По-моєму, навпаки, спотворення ідеалу повинно ще сильніше кликати до його здійснення. І ви… ваша країна робить святе діло — прищеплює дітям найкращі людські ідеали…

— Ти перебільшуєш, Свамі, — іронічно сказав Гаррі. — Ідеалізуєш. У них теж бедламу хоч одбавляй!..

— В здійсненні, — заперечив індус. — Але не в ідеї. Ідея — зерно. А зерно несе в собі майбутню рослину. Вихор потворності мине — не тепер, то в майбутньому. А зерно Нового Світу дасть свій плід…

— Поезія, — зітхнув Гаррі. — А втім… у твоїх словах є сенс… У всякому разі в нас у школах ідей вселюдського братерства не проповідують…