Тимна й радий був із такої ласки домашнього духа, та часом і нарікав, і тоді з вуст йому зривалися докори, що Цур не дає помститися згубникам вітця. Він і картав, і благав, і правив жертви, брав із сіней за дверима батькову широколезу сулицю, перекидав лук через плече, а стріли клав у скоряну тулу й ішов у степ на Вовковийці.

Й одного разу лагідний Цур таки зважив і на його молитви, й на жертви, й на докори, бо докорам не радий ніхто, навіть люди, й поставив на Тимниній стезі вовка. Не обійшлося тут і без спомоги інших духів, бо й Цур-домовик, і Лісовий, і Луговий, і Берегині, й Русалки завжди змовляються межи себе.

Йшов Тимна з марного ловування. Вовка не здибав, а руду степову оленку з оленям пожалів.

Було вже гін за двадесять од Межибожа, навіть виднівся бір на сьому березі Богу, за яким одразу починалося село. Тимна простував ярочком, раз по раз переступаючи струмок на його дні. Й у тому місці, де бобри минулого літа вчинили загатку, йому вчулися голоси: гарчав пес або вовк, і в той гаркіт уплутувалося надсадне гудіння, немов кашляв застуджений віл.

Хай би там що кашляло, та коли то не пес, а вовк, треба було поспішати, може, се й є спіткання, про яке Тимна мріяв змалечку. Він спершу побіг, але згодом отямився й пішов обережніше. Кроків за сто він уже виразно чув сіроманця, того ж, другого звіра впізнати й досі не міг.

Побачив їх аж за зваленим грабом, що густо поріс вільшиною та бузником. По той бік грубого, вже струхлого стовбура видніла чорноока голова білої кобили, й аж тепер Тимна зрозумів свою помилку. Голова лежала на стовбурі, налиті жахом і безнадією очі більмилися назад, хлопак шаснув поза кущами в той бік і побачив здоровезного рудого вовка. В сей час хижак стрибнув, учепився кобилі в ріпицю й повис, деручи закривавлені клуби кониці пазурями. Й знову пролунав той самий надсадний стогін, що завів був Тимну в оману. Ноги в білої тварини тремтіли, вона була така знесилена, що вже й не брикалась. А вовк тяг зубами за хвіст і погрозливо гарчав. Стрибнути на холку він не міг, бо кониця стояла під товстим обламаним суком. Та сили вже полишали її, й Тимна се бачив, і вовк, певно, теж знав і вперто висів у жертви на хвості.

В першу мить хлопак подумав про сулицю, та тут-таки відмовився. Зачепить найтоншу гілочку — й вовк і сього разу втече. Тремкими пальцями він обережно дістав стрілу, не зводячи погляду з рудого хижака, який уже мовби й не гарчав, а лагідно вмовляв коницю припинити опір. Але тремтіння пальців передалося й стрілі, й залізний площик ходив на всі боки. Тимна згадав, що треба робити. Глибоко вдихнувши разів з десять, він примусив жало вгамуватися, тоді затамував подих, напнув тятиву до самого вуха й пустив.

Скавульнувши від болю й несподіванки, звір упав клубком під ноги кониці, тоді схопивсь і щодуху дременув геть, аж кущі бузини залопотіли. Тимна кинувся вслід, та хоч як шукав, але ні вовка, ні навіть кривавої пляминки ніде не було. Кленучи й себе, й ту силу, що поквапила йому руку, не давши путньо прицілитись, Тимна пішов назад до поваленого граба. Кониці побачити він і не сподівався, та й не вона цікавила його, а вовк, який і сього разу вислизнув. Але кониця стояла на тому самому місці, лише припала геть скривавленим крупом до землі. Почувши людину, вона здригнулася й спробувала встати, та марно; передні, досі випростані ноги їй теж підломилися, й кониця впала на бік. Тимна підійшов ближче, намагаючись не лякати поранену тварину. Ввесь лівий віддух у неї був розірваний, звідти випиналися синюваті кишки й бігла кров.

Аж тепер Тимна зрозумів, що сталося. Під самим стовбуром, якого хтозна й коли звалила буря, лежало чорнооке, як і кониця, лошатко, безсило тицьнувшись чорненькими губенятами в мох під деревом. Воно щойно знайшлося й навіть не пробувало п'ястись на слабкі цибаті ноги. На ньому ще й рідна вода не обсохла, й мати, сама знесилена, боронила його до останньої змоги.

В тому не було великого дива, бо так ведеться, що всіх на світі матерів, людських і звірських, стереже небесний Рід і його земні доньки Обереги. Вони додавали сил і сій кониці, недаремно ж стільки часу втримувала хижака, хоча давно вже мала впасти з вительбушеним черевом.

Коли Тимна ступив ще зо три кроки, біла тварина підвела голову, й хлопак прочитав у її вічу благання.

— Не бійся, — сказав Тимна. — Се я.

Від голосу людського в кониці затремтіла скора, й тепер вона дивилася на Тимну лише правим оком, а ліве було в сухому потолоченому листі. Хлопак підійшов і торкнувся пальцями її хряпів. Кониця зорила не блимаючи, але шкура в неї перестала тремтіти.

— Се я, не бійся, — повторив Тимна, мовби вона могла втямити його. Кониця важко дихала, й за кожним віддихом сині кишки з розпореного черева випирали дужче й дужче. Повагавшись, хлопець метнувся до струмка, набрав у смушеву шапку води й заходивсь обмивати рану. Так він бігав сім разів, а тоді витяг із шапки товсту голку з плоскінною ниткою й почав, обережно запихаючи кишки в черево, латати дірку в конячому віддусі. Так чинив його старший брат Володимир, коли їхній бичок-друголіток завісився на тину й розпоров собі черево.

Та робота посувалася мляво, бо скора була тверда й цупка, мов постіл, і за кожним уколом здригалась. Нарешті, вбгавши й останню петлю кишок досередини, Тимна втер чоло. Кониця дихала рівніше, й навіть кров із латаного вже не йшла.

Він приступив до біленького лошатка й підважив його. Лошатко захиталося, розчепірило довгі ноги, та не падало, й Тимна сказав, приємно здивований:

— То ти жеребець!

Мале переступило й знову стало, безтямно втупившись у листя бузини.

— Ти ще не видиш, — мовив хлопак. — Іще маєш сито на вічах, тому й не видиш. Але не бійся, прихищу.

Він знову збігав до струмочка, що витікав нижче від бобрової загатки, й приніс у шапці води:

— Пий, дурненьке!

Лоша не пило, бо ще не вміло нічого робити, й Тимна підніс шапку кониці. Та поворушила хряпами, та голови не підводила. Хлопак переступив їй через шию й почав підіймати, голова була важка й неслухняна, та коли хряпи вмочились у воду, кониця стала несміливо смоктати.

— Осе! — зрадів Тимна й побіг ще.

Так він просидів над пораненою твариною цілу ніч і пів наступного дня, в обід же покрутився довкола, бо й самого почав катувати голод. Але нічого не вловував, із'їв кетяг бузини й знову сів поряд. Лошатко тинялося в кущах, теж голодне, й Тимна не знав, як йому зарадити. Тоді видоїв коницю в шапку й заходивсь напувати жеребчика. Малюк ласо плямкав, але пити не вмів, і Тимна попомучився, доки навчив його сієї примудрості.

Лоша стояло й облизувалося довгим і невправним язиком, а Тимну посів ще лютіший голод. Бузина кипіла й каламутилася в його шлунку, згодом почало нудити, й не допоміг навіть кислий борщик, якого росло понад струмком у яру чимало. Наникавшись до нестерпу, Тимна вдруге видоїв коницю. Молока з голодного вим'я цвіркнуло в шапку зовсім мало, та воно пахло так смачно, що хлопак, тамуючи відразу, заплющив очі й геть усе висьорбав.

На душі проясніло, й він пішов до води. Траву та листя кониця їсти відмовилась, але борщу несподівано з'їла цілий оберемочок. Тимна ввірвав ще, та сього вже було забагато.

Так він пересидів ще одну ніч, а вдосвіта прокинувся від тихого стогону. Кониця стояла похитуючись, а лоша хазяйнувало в материному вим'ї. Певне, молоко не бігло, й кониці було боляче.

Тимна встав і відтяг настирливого малюка. Біла кониця щулила вуха, не знаючи, кусати людину чи ні. Він спробував погладити її, але кониця сахнулась. Тоді Тимна взяв лошатко за шию, повів, а матка покірливо запереступала вслід.

До обіду, спочиваючи, вони дістались Межибожа, й Тимна під здивованими поглядами сільчан увів коницю до стайні.

Там вони й перебули до раннього падолисту. Старійший брат Тимни Володимир марно силкувався привчити коницю до хомута. Вона не давалася нікому, крім свого порятівника. Мале ж за літо виросло в цибатого стрункого лошака, який ходив за Тимною, мов свійський пес. І коли Володимир, озлившись на дику коницю, вирішив продати її в інше село, Тимна серед ночі накинув їй на шию мотуз і повів у степ.