— Звідки ви знаєте, що воно позначено не точно?

— Якби ви його точно знали, то нікого не провокували, а тихенько пішли б туди й позабирали скарби. Але ви хочете спровокувати чоловіка, що пильнує те місце. Однак ви його не спровокуєте, бо ще два місяці тому, — ви може й не знаєте, — цей чоловік переніс скарби до іншої схованки. І тепер сміється з вашого плану.

Я зірвався на ноги, схопив дівчину за плечі і, знервовано шарпаючи її, нетерпляче вигукнув:

— Звідки ви знаєте, що він переніс скарби до іншої схованки?

— О боже, пустіть мене. Я все вам розповім. У нас тут тільки й мови було, що про це, то немає потреби робити з цього таємницю. Два місяці тому якось уранці в лісі було знайдено кілька речей: старовинний кинджал, оздоблений самоцвітами, позолочена пряжка, стара срібна ложка. Легко догадатися, що це — речі з колекцій дідича Дуніна. Хтось позабирав скарби зі схованки і вночі переніс на інше місце, а дорогою кілька предметів згубив. От вам і вся правда. Тож у колишній схованці скарбів немає, може, їх вивезено кудись дуже далеко, а може, перенесено до іншого сховища. Так чи інакше, а ваш план уже не знадобиться.

— А де лежали загублені речі?

— Саме біля тієї кладки, де я мала приємність упасти в воду й звихнути ногу.

— Так, так, — буркнув я. — Мабуть, схованка була в одному з бункерів.

— Це ймовірно. Але коштовностей Дуніна там уже немає, і де вони — невідомо, шукай вітра в полі. Тож найкраще ви зробите, якщо поїдете звідси додому.

— Знову ви мене женете, — зауважив я.

— Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощастило нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.

— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.

Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?

— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.

Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:

— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?

— Ні, — буркнула дівчина.

— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.

Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.

Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.

На звороті плану дівчина написала:

«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам найближчим часом».