Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.

Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.

Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.

Музика привабила Залічку.

— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.

— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?

— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.

— Можемо поїхати хоч зараз…

— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.

Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:

— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.

— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?

— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.

— Він сам сказав вам про це?

— Ні. Але дав мені зрозуміти.

— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?

— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?

— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.

— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.

— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.

— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.

— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.

— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.

За якусь мить вона благально подивилася на мене.

— А ви справді непевна людина?

«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:

— Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.

— Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.

— І це все? — глузливо засміявся я. — А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?

— То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.

— Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?

— Він тільки вдає, що рибалить, адже він детектив. Удає, що рибалить, а насправді оглядає в бінокль усе навкруги.

— То це так?..

— Його не було майже цілу ніч. Певно, стежив за кимось. Можливо, вже натрапив на слід людини, яка пропонувала продати нашому професорові скарби дідича Дуніна.

— Можливо, — погодився я.

Я не збирався втаємничувати Залічку в свої справи чи переконувати її, що пан Кароль в сто разів непевніша людина, ніж я. Залічка була наївна, як дитина. Це не заважало їй бути в галузі антропології «світлою головою». Вона не тільки багато знала, але й уміла передавати іншим свої знання.

Того ж дня я знову міг у цьому переконатися, коли прийшли Вільгельм Телль і Чорниця.